Про те, як Денис і Оленка ховалися від нечистої сили
Літературна стежина № 62
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»
ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
Галина СУРЖОК
Про те, як Денис і Оленка ховалися від нечистої сили
Діло було пізно восени.
Якось, коли дідусь поїхав у інше місто до родичів, ми з Оленкою – меншою сестрою, виявили бажання заночувати в його будинку. Знаючи, що телефонний зв’язок там майже відсутній, ми довго збирали речі, аби провести вечір цікаво. Дідусева хата стоїть на краю села, вона остання на вулиці. Через дорогу – поле, а за рогом вже починалося інше село. Незважаючи на те, що край був досить глухий, дідусь не поспішав переїжджати кудись в інше місце. Нам теж подобалося бувати в нього. Адже такої природи марно було шукати десь інде. Там воля! Садок з малиною, смачнющими яблуками, абрикосами та солодкими, як мед, грушами. Тихо, спокійно, і річка поруч. Можна порибалити чи раків наловити або ж на великій швидкості погасати влітку на велосипеді по добре накатаній зерновозами дорозі. І зовсім про інтернет та смартфон забуваєш!
Та сьогодні нам дуже кортіло вже якнайшвидше залишитися у дідусевому будинку самим – спробувати погосподарювати самостійно, по-дорослому.
Далеко від батьків – свобода! Роби, що хочеш! Можна телевізор дивитися досхочу, ніхто не бачитиме, що ти дивишся і скільки! Але спочатку треба попоратись по господарству – нагодувати пса Кузьку, маленького бичка Буяна і двох поросят. Ще треба було закрити курей.
З роботою ми швидко впоралися, і оскільки темніє вже досить рано, зайшли в будинок, замкнули вхідні двері ключем, а двері кімнати, в якій жив дідусь і стояла плита, закрутили проволокою, яку закріпили до шафи, щоб не дай боже, які злодюги не добралися до нас. Вікна в кімнаті щільно затулили простирадлами – про всяк випадок. Розпалили дровами плиту, і я став готувати на ній вечерю. Сестра вмостилася на дивані, взявши до рук книгу. Я трохи злився на неї, адже вона нічого не хотіла мені допомагати, і щоб дошкулити їй, включив досить голосно телевізор. Я вже мріяв, як складатиму картину з пазлів, комплект яких мені напередодні подарував тато. Зазвичай ми часто з ним збиралися ввечері, особливо взимку, розкладалися в кімнаті, на підлозі, на м’якому килимі, і збирали пазли в картину. Це було дуже захопливо! Час пролітав непомітно. Тому я вирішив, що найкращим заняттям без інтернету буде саме складання пазлів. Сестра взяла з собою альбом для малювання, олівці та книгу.
На вечерю я вирішив зварити макарони по-флотськи. Хоча дідусь і залишив нам багато їжі, та мені хотілося самому щось спробувати приготувати. Поки я порався з макаронами, за вікном почувся сильний гуркіт, а Кузька почав несамовито гавкати. Ми переглянулися з сестрою. Я відчув, як по спині пробігли мурашки. Ми ввімкнули світло на вулиці і почали заглядати в шпарини закритих вікон. Нікого не було видно. Звісно ж, ніхто з нас не наважився вийти надвір.
Раптом ще й світло погасло. Ми з сестрою перелякалися не на жарт. Вона швиденько залізла на диван і закуталась в ковдру. Мені як старшому було соромно показувати сестрі, що я теж боюся. В ту мить я навіть порадів, що світла не було і Оленка не могла побачити мого переляканого вигляду. Раптом щось як зашипіло! Я аж підскочив, а сестра від несподіванки скрикнула. Ми обоє глянули в бік плити, і здалося, що якесь здоровенне червоне чудовисько розпустило свої вогняні язики і готове було поглинути нас разом із сестрою. То наші макарони вже тікали з каструлі на плиту. В кімнаті запахло смаженим. Я кинувся рятувати нашу вечерю, як раптом надворі знову щось добряче загупало. Покинувши макарони, я підлетів до вікна. На ту пору вже з'явився місяць на небі. Як я не вдивлявся в ледь освітлене подвір’я, нічого підозрілого не помітив. Сестра кинулася до іншого вікна, але теж нікого не побачила. Тим часом наші макарони вже геть згоріли, і в будинку ще більше стало пахнути горілим. Я швидко метнувся знову до плити, змахнув ганчіркою залишки того, що донедавна було їжею, і швидко перемістився до вікна. Ліхтариками світити ми побоялися, тому тихо завмерли під вікнами, хто де сидів.
Надворі знову стало тихо. Лише місяць повільно повз по вечірньому зірковому небу. Як не вдивлялися ми в темінь, нікого так і не побачили. Як же я хотів у ту мить додому! Я вже ненавидів себе за те, що погодився з малою сестрою ночувати тут, у дідуся, в безлюдному краю. Думки наввипередки роїлися в моїй голові. Ї хоч собака гавкати перестав, та гуркіт не припинявся.
– А може це хтось навмисне прийшов налякати нас, знаючи, що дідуся немає вдома, – кажу сестрі.
– Може, – шепнула тихесенько Оленка. – Мені дуже страшно.
– Не бійся, – ледве промовляю я, а сам аж ніяковію від страху.
– Я ще й їсти хочу, – ледь не заплакла сестра.
– Потерпи трішечки, ось з’явиться світло, підемо в іншу кімнату, до холодильника, там щось знайдемо, поїмо.
Раптом на вулиці знову загуркотіло. Було чути, як перевернулося відро, що стояло біля дверей, і погуркотіло кудись попід будинком.
– Що це може бути? – майже плачучи питає Оленка.
– Я не знаю, – тихо відповідаю їй.
– Може, це якась нечиста сила? – зовсім не по-дитячому спитала вона.
– Усе може бути…
– Я хочу додому, – раптом заплакала сестра.
– Ну, цього ще не вистачало. Я теж хочу додому. Але ж ми не вийдемо серед ночі самі на вулицю. До дому далеко. Підемо спати.
– А як же малювання? Адже я набрала олівців багато, і альбом взяла.
– Не час думати про малювання, – по-дорослому відповів я. – Лягай спати. І я ляжу. Спробуй заспокоїтися. Може, нам привиділося те стукання за вікном.
– Візьми ножа під подушку, раптом воно зайде в хату.
– Лягай спати, не бійся, не зайде, – хоробро відповів я, хоча сам теж подумав про ніж.
Сестра вмостилася на дивані.
– Іди до мене, мені самій лячно.
– Не бійся, чуєш, воно вже втекло. Лягай спати. Світла все одно немає...
Та сестра наполягала, і я вмостився біля неї на дивані. Лише ми лягли, як почули знову несамовите грюкання навколо будинку. Ми причаїлися, обнялися, і лежали так тихо, що було чутно стукіт наших сердець. Раптом почулося тупотіння прямо за стіною, там, де в дідуся погріб. Щось сильно прогуркотіло сходами вниз. Ми притулилися одне до одного ще міцніше. Лежали непорушно, поки обоє й не поснули. Коли я вночі прокинувся, знову почув гуркіт, уже під нами, в погребі. Моє серце виривалося з грудей, і я став молитися. Але й це не допомогло – гуркіт продовжувався. Здавалося, що та ніч не скінчиться ніколи. Я не міг дочекатися ранку. Добре, що сестра міцно спала поруч, а то б знову плакала. Заспокоюючи себе, я подумав, що мені ввижається той стукіт, і незчувся, як знову заснув. Вдосвіта я прокинувся, і знову почув гуркіт під будинком. Навіть не знаю, як дочекався ранку...
Коли вранці ми встали, в хаті було дуже холодно. Дрова в плиті давно вигоріли, в кімнаті сяяло світло, працював телевізор, а внизу, під нами, у погребі періодично щось і досі стукало. Вийти на вулицю ми з сестрою не наважувалися і ще довго злякано сиділи у кімнаті. Але я все-таки зібрався з силами і відчинив двері. На подвір’ї все було розкидане, валялися перекинуті відро, миска. Білизна, що сушилася на дроті, теж була частково зірвана з прищепок. Собаки на місці не було. Це здалося не менш дивно і лячно. Тим часом приїхали батьки. Вони неначе відчули, що в нас щось трапилося, і приїхали раніше, ніж ми домовлялися.
Коли ми розповіли їм, що чули звечора і всю ніч, батько, обійшовши подвіря, спустився в погріб. Там він побачив дідусевого Буяна – бичка, що стояв на розчепірених ногах, весь у варенні. Він ще звечора відірвався і всю ніч брикав по подвір’ю, доки не впав і не скотився сходами вниз, до погреба. Потім відчайдушно пробував вибратися нагору, побивши майже всі банки з консервацією. А Кузька напевне теж злякався, побачивши такого звіра, відірвався, відчув волю і втік. Тому ми вночі й не чули його гавкоту. Коли дідусь приїхав, ми наввипередки розповідали йому про свої пригоди, і всі разом довго сміялися.
Ніна ДАНИЛЕНКО
Самотня пасажирка
У дитинстві я жила біля вузлової залізничної станції. Вона була величезна. Поїзди ганяли сюди-туди безперестанно, і в багатьох мешканців міста сновигали прямо під вікнами.
Із залізницею пов’язана і… не знаю, як назвати. Пригода, детектив чи love story… ви ж тепер із дитсадка вчите англійську і розумієте, про що я.
У шкільні роки я помітила, що в кожному класі обов’язково були штатні красені та красуні. Це хлопці й дівчата, у яких майже всі закохувалися. І страждали мовчки, без надії на взаємність. Бо ті вродливці так високо себе несли, ніби їхні корони діставали до зірок на небі. А знаєте, що сказала відома модельєрка Коко Шанель? «Краса – ніщо! Імідж – усе!». Тобто для привабливості головне – як триматися, як себе подавати і до чого бути причетним.
От зараз завдяки гаджетам ви одним тиком можете побачити співрозмовника за океаном. Мої ж батьки пригадують, яким щастям після десятирічного очікування став для них дротовий телефон у квартирі! А перші мобілки були габаритами, як праска, і з антеною розміром із фломастер!
Наш класний красунчик Тимур мав єдину в класі мобілку і був наймоднішим у школі, тому що його батьки тримали на базарі цілий ряд точок з продажу імпортного одягу.
Сам Тимур був стрункий, гнучкий, волосся того світлого кольору, який тепер називають платиновим, а очі чорні – це поєднання вражало.
То ще були часи, коли власна машина з персональним водієм була ознакою захмарного престижу, а Тимура на стильній машині (іномарці, як тоді казали) у школу привозили!
Ми розвідали, що батько спочатку просто підкидав синочка по дорозі на свою роботу, та Тимур упросив його перебратися на заднє сидіння, за тоновані шибки. Батька не було видно, Тимур же вмощувався поруч із водієм, щоб уся школа думала, ніби підвозили персонально його!
Тепер таких хлопців називають мажорами – і тоді теж. Багато з них вважали зайвим та принизливим скніти над уроками, адже багаті тато чи мама все одно їх прилаштують куди захочеться. Тимур же мав заслужено хороші оцінки. Займався східними єдиноборствами, учив англійську з репетитором, читав багато книжок. Дівчата мліли від нього. Марно! Як і я. Бо хто я проти нього? Із рядової сім’ї, круглувата, прищувата, волосся рідке, розмір ноги хлопчачий…
Та в останні тижні дев’ятого класу омріяний і недосяжний Тимур на перерві в коридорі взяв мене під лікоть і прошепотів:
– Ольго, я хочу з тобою зустрітися. Коли і де тобі зручно?
Він! Мені! Мені, якої ніколи не помічав! На фізкультурі міг м’яч перекинути чи раз у пів року перепитати, що було по біології – ото й усе наше спілкування. На очах у всіх! Пропонує зустрітися? Це вже майже те, що «зустрічатися»!
Я не могла в це повірити. Він сам назвав час і кафе.
О, як я готувалася, як причісувалася! Як одягалася, бризкалася одразу кількома парфумами! Майже не їла й не спала… Прийшла хвилин на десять раніше, а Тимур уже був на місці. Отже, йому не терпілося мене побачити!
Нам принесли рожеву рідину в тонконогих прозорих вазочках. Вони нагадували лійку, через яку бабуся розливала молоко з бутля в пляшки. Краєчки посудин були обліплені цукром і втицяні кружальцями лимона та ще якогось фрукта – тепер я знаю, що то лайм і що так подають мартіні. Це алкогольний напій. А в нас із Тимуром той коктейль був безалкогольний – і я зраділа, бо мама застерігала, що підступні хлопці зумисне підпоюють дівчат, аби… Одним словом, усе йшло добре.
Тимур зробив кілька ковтків через яскраву трубочку, присунувся ближче і заговорив стишеним голосом:
– Ольго, я тебе вважаю особливою дівчиною.
Я внутрішньо зіщулилася. Слова приємні, але тон… і вираз обличчя… Так у кіно начальники дають підлеглим нібито почесне завдання – а в кінці фільму воно виявляється кримінальним і доводить виконавця… як там кажуть? До цугундера. Це в кращому разі.
– Я давно про тебе думав…
…У мене досі холоне отут під горлом, коли згадую, як усе, що почула, відрізнялося від того, на що сподівалася!..
…По дорозі з санаторію до Тимура навідалася тітка. Його батьки якраз поїхали за товаром у Туреччину. Тітка побула трохи з Тимуром та його малолітньою сестрою і вирушила додому. Її поїзд відправлявся о другій ночі. Тимур не міг її провести, бо не було на кого залишити малу – їхня няня працювала тільки вдень. Тітка поїхала на таксі сама, подзвонила, що взяла квиток, – і раптом під ранок повернулася – розгублена, заплакана і без речей.
До всіх платформ на нашій станції можна дістатися лише через тунель. Поїзд тітки відправлявся з найдальшої колії. Вона йшла туди сама. Може, була єдиною пасажиркою. Тільки-но хотіла піднятися сходами нагору, як їй напереріз вискочив чоловік, перепинив шлях і сказав: «Бігом давай гроші!». Уже забула я тодішній курс гривні, лише пригадую, що названа ним сума була приблизно як половина маминої зарплати.
Тітка хотіла оминути того невідомого, але при вбогому світлі підземних лампочок угледіла в його руці великого ножа, кинула валізи і з однією сумочкою метнулася назад.
Коли Тимур розказував, моє серце калатало так, що важко було дихати.
– Він побіг услід, так? Як же вона втекла?
– Ні, він за нею не гнався. Мабуть, подумав, що гарні шкіряні чемодани коштують більше того, що він вимагав, – а в них ще ж і речі.
– І вона пішла в міліцію?
Так тоді поліція називалася.
– Пішла. Там не дуже здивувалися. Кажуть, що за останні місяці було вже п’ять таких випадків. І всі з жінками чи дівчатами, які їхали самі. І всі мали сідати на той самий поїзд. Але, сказали в міліції, вони тільки скиглили, а заяви про напад чи грабунок не написав ніхто, оце тітка перша. Ну та, кажуть, ніхто ж не вбитий, не поранений, і моя тітка ціла, та й речі сама покинула. А може, той мужик пожартував або просто хотів позалицятися до гарної жінки. І нахабно так заявили, що порівняно з крадіжкою спирту з ешелону цистерн і зникненням цілого товарняка ця справа надто дріб’язкова, щоб на неї відтягувати людей та ресурс.
Тимур вирішив сам упіймати того мерзотника. Або мерзотників, адже це могли бути щоразу різні люди. Зовнішності розбійника з переляку ніхто не встиг запам’ятати.
– Ти збираєшся помститися за свою тітку?
– Ні. Я маю вступати на юридичний, і це була б для мене попередня практика. Ти хочеш спитати, нащо це мені, адже батьки можуть знайти мені хорошу посаду в своїй мережі? Одначе ж у будь-якому бізнесі важливо вміти самому шукати лазівки в законодавстві, а не доручати цю справу найманим працівникам. Бо вони передусім думатимуть, як тебе ошукати.
Мені аж страшнувато стало від того, що міркування Тимура були такими дорослими. Зовсім не так я уявляла наше… Я ж думала, що це побачення! Несміливо запитала:
– А чому ти про це розповідаєш саме мені?
– Мені для операції потрібна асистентка. Я зрозумів, чому він нападає на самотніх жінок: вони йому видаються беззахиснішими від чоловіків. У чоловіків же теж можуть бути ніж чи інша зброя. От у мене, наприклад… тільки ж про це нікому – є дещо. І послухай мій план. Ти будеш ходити саме на цей нічний поїзд. Ходитимеш, скільки треба, попереду ж канікули, часу вдосталь. Будеш щоразу перевдягатися, щоб ні в кого не виникло питань, чому одна й та ж дівчина постійно тиняється з багажем вокзалом. І дорогі валізи та сумки я тобі щоразу мінятиму. Ітимеш повільно, пропускатимеш уперед інших пасажирів, якщо вони будуть, вибереш момент, коли на сходах не буде нікого, – і він рано чи пізно на тебе клюне.
Я вмить забула, що закохана в Тимура. Я бачила перед собою ворога, що посилає мене на неминучу загибель, і закричала:
– Тимуре, я що – піду туди вночі сама-одна?
– Ну звісно що ні. Підемо вдвох. Я попередньо заховаюся збоку, і коли він з’явиться, швидко сфотографую його з тобою, щоб були докази – в мене є японська оптика зі спалахом. А потім наставлю на нього пістолет. Справжній. Заряджений. Я влучно стріляю. Тільки про це теж нікому. Він розгубиться, я під дулом примушу його повернутися до стіни, закласти руки за спину і надіну на нього кайданки. Вони в мене теж справжні. А тим часом передам фотоапарат тобі, і ти все зніматимеш. Я тебе навчу, як ним користуватися.
Це тепер я розумію, що в Тимура в голові гуляли ще дитячі фантазії, розбурхані модними тоді фільмами-бойовиками.
А тоді я так затремтіла, що не могла зупинитися.
– Я бачу, ти боїшся? – кинув він поблажливо. – Заспокойся. Це тільки одна частина плану, вона нездійсненна без другої, і тут нам потрібні ще помічники.
– Хтось із міліції? – зраділа я.
– Ні, твій батько. Він же залізничник? І напевно, знає всі комунікації та ходи і виходи на станції?
– Звісно, – відповіла я майже гордо.
– Я мушу сховатися не просто в бічному переході, бо й сам злочинець може спуститися туди. Я вже там усе обстежив. Усюди в стінах тунелю дверцята, одного разу якийсь дядечко їх відімкнув і зайшов – а там освітлене приміщення. Двоє таких дверей є якраз біля виходу до того поїзда. От якби твій батько влаштував так, щоб я зачаївся за тими дверима!..
– Тато нізащо не пустить мене зображати ту пасажирку! – вигукнула я.
Тимур замовив по морозиву і надовго завмер, спершись щоками на кулаки. Я нишком милувалася ним. Який він кмітливий! Який винахідливий! І якби я була сміливіша... і теж володіла зброєю, то…
– Є інший варіант, Ольго. Ти будеш у засідці з фотоапаратом, а я перевдягнуся в мамине вбрання і ствол візьму з собою.
Моє захоплення ним росло.
– А як ти поясниш батькам, що не ночуватимеш удома?
– На канікулах вони відпускають мене в нічні клуби.
Тимур промовив це так підкреслено незалежно, що я припустила: то сказано для мене, насправді ж він ночує в друзів чи родичів.
– Давай зведи мене з твоїм батьком, ми все обдумаємо і неодмінно впіймаємо того негідника…
…Пішли знайомитися з моїм татом. Я попросила Тимура не говорити, що він хоче використати мене як приманку для розбійника, а тільки розповісти про випадок із тіткою і спитати, чим тато може зарадити.
Тимур при цьому аж клацнув пальцями:
– А ти, як бачу, мудра. Чи, може, хитра.
Тата ця історія неабияк зацікавила.
– Цим поїздом мало хто від нас їде, квитки завжди є вільно. Потерпілих жінок може бути більше, ніж тих, хто звернувся в міліцію, – упевнено сказав тато. – Ті, що не поскаржилися, могли дати гроші, щоб вийти. Не хотіли пропустити поїзд. На це і був розрахунок грабіжника. Декому ж треба їхати дуже терміново – на весілля чи на похорон. Чи пересідати на інший потяг, який рідко ходить, і квитки куплені завчасно. А твоїй тітці, хлопче, не дуже горіло?
– День затримки був не критичним. Поїхала вранці з пересадкою.
Тато припустив, що нападник добре вивчив розклад руху поїздів і знає, де сховатися. Він обіцяв домовитися з колегами й перевірити приміщення за всіма тими дверима.
– А якщо серед тих твоїх колег буде й можливий грабіжник? – спитала я.
Тато погодився, що це не виключено, а Тимур зиркнув так, ніби моє доречне зауваження його роздратувало.
– Може, він у змові з кимось із касирок? – знов озвалася я. – Вони ж там усі мають знати, скільки куди квитків продано, щоб не продати кілька разів одне й те ж місце, так?
– І спільниця грабіжника повідомляє йому, що на потрібний потяг ітиме лише одна пасажирка, – підхопив тато. – У квитки ж заносять паспортні дані, пишеться повністю прізвище та ім’я. І він чатує на ту жінку. Правда, її може хтось проводжати… Що ж він тоді робить?
Усі замислилися, і в мене майнула ще одна думка:
– Тату, Тимуровій тітці в міліції сказали, що напади на жінок почалися кілька місяців тому. А чи не з’являлися в цей час якісь нові касирки? І якісь нові залізничники?
Тато аж зірвався з місця:
– Усіх залізничників не знаю, їх десятки, якщо не сотні, а нова касирка є! Це жінка Миколи. Ми з хлопцями недавно перевозили їхні речі в нове помешкання. Ну, не нове – у старий флігель. Вони жили на квартирі й вибралися, бо не мали чим платити. Микола вкинув гроші у фінансову піраміду й прогорів.
Піраміда – це популярна тоді фінансова афера, дурилка на гроші для довірливих.
Тато додав, що той Микола заліз у борги, а в них троє дітей. А тут і жінка позбулася роботи, і її прийняли на вокзал по знайомству. І цілком можливо, що вони вирішили таким чином підзаробити!
– Миколу мені шкода, – заявив тато. – Думаю, що то жінка навернула його на цей шлях. Нам не треба його ловити, він і сам рано чи пізно попадеться, але я цього не хочу і знаю, що робити.
Вони вирішили зібрати команду з кількох співробітників, викликати того злощасного Миколу на бесіду і вмовити піти в міліцію та зізнатися.
Я спитала:
– А раптом він відпиратиметься? Або нападає на жінок насправді не він, а хтось інший?
– А я йому скажу, що ми маємо докази і свідків, – вигукнув Тимур і наполіг, щоб його неодмінно взяли з собою. Бо це ж його тітка була єдиною, хто написав заяву в міліцію. І це йому належить ідея вистежити злочинця!
Тимура мусили взяти, а мені категорично відмовили. Я й не хотіла. І боялася за тата й Тимура, адже незнайомець у тунелі мав ножа. І якщо він – це Микола, то може й порізати непроханих гостей…
Та мій тато розрахував усе правильно. Той Микола наче аж зрадів, що колеги його викрили. Розумів, що цей промисел може погано скінчитися.
Вони всі йшли в міліцію, і в безлюдному провулку Тимур раптово вискочив поперед Миколи, навів на нього пістолет і скомандував: «Руки!». Вмить у Миколи на зап’ястях клацнули кайданки. Вдоволений Тимур підштовхнув його вперед і пояснив усім: «Щоб не втік по дорозі!».
Тато розповів, що коли вони вийшли на людну вулицю, і перехожі дивилися на них здивовано або й сахалися, то Тимур мав дуже самовпевнений вигляд. Тато з товаришами тихцем порадилися, дочекалися іншої малолюдної вулиці, підскочили з трьох сторін до Тимура і відібрали в нього пістолет. Боялися, пояснив тато, щоб їх не звинуватили в незаконному зберіганні зброї. Тимур здійняв галас, що вони про це пошкодують, що його батько з ними розбереться і що вони хочуть дати злочинцеві втекти. Той Микола, каже тато, і справді мало не чкурнув, але ж їх було аж шестеро, тому й Миколу перехопили, і Тимура вгамували.
Тим часом хтось роздивився той пістолет і зрозумів, що то просто грізна на вигляд шумова лякалка для тварин – може, ведмедів, вовків чи собак. Тому віддали Тимуру ту іграшку і таки дійшли до міліції.
Миколу судили, дали, здається, років два тюрми, але за хорошу поведінку випустили раніше, а жінці, яка справді здавала йому пасажирок, присудили тільки штраф…
…Це, як я вже казала, сталося під кінець навчального року. Тимур більше не призначав мені зустрічей і поводився так, ніби нічого й не було. Тільки іноді я перехоплювала його якийсь очікувальний чи вивчаючий погляд.
А перед самими канікулами нас несподівано покликали на загальношкільні збори. Актовий зал був забитий так, що не продихнути, сцена прикрашена квітами, і ми здогадалися: буде щось урочисте.
І ось з’явилися директор, завучка, наша класна, якісь цивільні люди, міліціонер – і Тимур. Один цивільний вийшов на трибуну і повідомив, що він пишається нашим підростаючим поколінням, що вдячний педагогам, які виховують достойну зміну. І що спокійний за наше майбутнє з такою молоддю, як Тимур Ларкін, який самотужки затримав небезпечного злочинця…
Міліціонер вручив Тимурові грамоту, а інший цивільний – пам’ятний подарунок у вузенькій блискучій коробці. Оплески, тупіт, свист, вереск, вдоволені обличчя вчителів і сяюче Тимурове…
Ви зараз досхочу можете самі себе світити в Тік-току, Інстаграмі, Ютубі чи де завгодно, а тоді цього не було. Тоді великою радістю було почути: «А нас мають показати по телевізору!».
Тимура показували кілька разів. Каналів тоді було небагато, і мені здавалося, що вони навперебій ганялися за хоробрим майбутнім правоохоронцем. Про те, що ж зробив той злочинець, якось не згадували; у фокусі уваги був сам Тимур. Знімали його вдома з батьками, з сестрою в парку, за книгами, у спортзалі, за миттям машини в гаражі…
Якийсь кореспондент спитав Тимура, чи допомагав йому хто вполювати правопорушника. Тимур неохоче сказав, що по своїх каналах вийшов на одного залізничника, проконсультувався з другорядних питань – і продовжив розповідати про свої хобі…
«Один залізничник», тобто тато, на все це тільки рукою махнув.
А що відчувала я, анонімний «свій канал»? Гнів? Образу? Жаль? Знаєте, якби замість Тимура був якийсь… якийсь байдужий мені хлопець, то часом було б навіть смішно від тої хвалькуватості. А Тимур…
Тимур уже на канікулах знову телефоном призначив мені зустріч. Цим разом не в кафе, а в здичавілому парку на околиці.
І знову я заплуталася в своїх почуттях. І знову не побігла, а полетіла до нього…
А він без жодних передмов простягнув оту блискучу коробочку, якою його нагородили:
– Це, – каже, – годинник. Не іменний, без підпису. Мені, сама розумієш, він ні до чого, дешева застаріла модель. Якщо хочеш, то візьми. Як не собі, то комусь із твоїх. Він такий, що й чоловікам, і жінкам носити можна.
Я розвернулася й пішла. Брела чужими вулицями, налітала на стовпи та дерева і плакала, плакала… Можу й зараз не стриматися…
На осінь Тимур у школу вже не повернувся. Батько його піднявся по бізнесу, і вони перебралися в Київ, а потім і ми переїхали в інше місто. Я ніколи не розпитувала в колишніх однокласників про Тимура, хіба хтось сам щось скаже чи напише. Він таки закінчив юрфак і вчився за кордоном у комерційній школі.
Далі в мене з’явилася сім’я та інше життя, і я згадувала про нього все рідше, хоча все те й не забувалося назовсім.
А потім в Інтернеті випадково набрела на інтерв’ю з Тимуром, подивилася й інші матеріали про нього. Твіттер кандидата юридичних наук Тимура Геннадійовича Ларкіна веде особистий прес-секретар. Сам пан Ларкін – власник столичної мережі піцерій, громадський діяч, депутат і меценат. І – є такий старовинний вислів – світський лев. Усе він то на вернісажах, то на презентаціях, то на фестивалях. Усе в смокінгах, з келихом шампанського і в оточенні гламурних чи то бізнесвумен, чи вумен для інших потреб. Ну хто б сумнівався, що такий не пропаде в цьому житті.
Якось я мала їхати у відрядження до Києва. І мені стрельнуло в голову таке, чого слід би й соромитися, та що було, то було.
Я вирішила побачитися з Тимуром.
Звичайно, до подібних персон так просто не попадеш. Я під своїм новим прізвищем записалася в електронну чергу до нього на прийом з питань постачання необхідного в його виробництві продовольства. На цей період і відрядження оформила.
У приймальні сиділо понад десять осіб, і, очевидно, усі неухильно дотримувалися обумовленого терміну візиту, бо мене секретарка запустила всього секунд на 20 пізніше призначеного часу.
Мені було відведено 15 хвилин.
Тимур мав вигляд ще кращий, ніж на тих парадних фото. Ввічливо відповів на привітання, запропонував сісти напроти. Кинув погляд на монітор і запитав:
– То який товар нам хоче запропонувати Іванченко Ольга Олександрівна?
Я невідривно дивилася на нього.
Звичайно, минуло багато часу. Я вже не та товстуняра, що була, і довжина та колір волосся інші, і кінчик носа мені хірург підправив… Так, прізвище в мене не те, що в школі, а ім’я мого тата він і тоді навряд чи запам’ятав – але ж і він інший! А я впізнала його відразу!
– Я не буду нічого пропонувати. Мені потрібен годинник.
Він злегка усміхнувся:
– Ви говорите так, ніби твердо впевнені, що одержите його.
– Ні, не впевнена, але сподіваюся.
– Ну що ж, дякую. Порівняно з комп’ютерним класом, інструментами для театрального оркестру та байдаркою, які в мене просили сьогодні, ваше прохання вигідно вирізняється скромністю. Вам годинник куди? Офіс? Бар? Хол готелю? Дитячий садок? Вокзал?
– Не вокзал. Хоча до вокзалу той годинник має відношення. До залізничного. На великій станції.
Що вирувало в мене в душі, довго описувати. Була переконана: навіть якби розклала перед ним усі наші шкільні фото, якби без кінця тицяла у свої зображення і ще й докладно розповідала ту пригоду з пограбованими пасажирками, він би тільки економно (ситуація не заслуговувала витрат енергії) здвигнув плечима. Мовляв, коли і було в моєму минулому щось таке, то воно не має жодного значення.
Він підійшов до сейфа, клацнув кодовим замком і поклав переді мною коробочку.
Ту саму, яку я колись у нього не взяла. Тільки потьмянілу й затерту.
– Це все, що можу. Не буду вас більше затримувати.
Я взяла коробочку, попрямувала до виходу і вже в дверях почула:
– А ти все ж не стільки мудра, скільки хитра.
Я не обернулася.
Він мене не зупинив.
У приймальні відкрила коробочку, щоб глянути на той годинник, почула, що він цокає, подивилася на циферблат і сказала:
– Хто наступний за мною? Я дарую вам свої сім хвилин.
Цей годинник і тепер у мене. Це стара радянська марка, яка давно не випускається. Через роки стане історичною цінністю. Тоді, можливо, я віддам годинник у музей. Знаю, з яким смаком гіди розказують екскурсантам легенди про походження експонатів. Тому до свого годинника додам опис подій, про які сьогодні розповіла.
Я постараюся навіть передати всі свої тодішні емоції. І Тимурову роль розкрию в усіх подробицях. Згадаю, наприклад, як він вимагав од тітки подати окремий позов до Миколи на відшкодування моральних і матеріальних збитків, та вона відмовилася.
А в переліку дійових осіб позначу Тимура чітко, конкретно і винятково правдиво: «один школяр»…
