Раз в житті було свято недоторканості

 

Коли я чую поліську пісню «В кінці греблі шумлять верби, що я насадила, нема того миленького, що я й полюбила», перед очима виринає низка спогадів з дитинства та юності.

 

За маленьким поліським селом Софіївка тече річечка Турчанка, яка часто озивається до мене з моїх віршів. Впадає Турчанка в р. Снов, яка дала колись назву містечку Щорс, тепер райцентру на півночі Чернігівщини, яке, ставши прикордонним (поруч — Росія та Білорусь), ось–ось, дякуючи декомунізації, мабуть, знов стане Сновськом чи Сновським.

 

Через річку колись слався дерев’яний міст, перед ним — шлюз, а з обох боків верби старі (вже в моїй юності). Зараз, через півсотню літ, доживають віку окремі з них. Ох, ті верби, той дерев’яний міст, що вже став металевим, той шлюз, той могутній тепер сосновий ліс, який ми п’ятикласниками саджали обабіч дороги! Ті лугові квіти в пояс, та зеленіюча навіть з під криги осока! Тільки вони (так нам здавалось у 16–18 літ!) знали нашу таємницю, про яку ми й самі не насмілювались говорити! І полохливо мовчали темними осінніми чи квітучими весняними вечорами, коли моя перша любов зустрічала мене, виїхавши велосипедом за село — в сторону сусіднього села Наумівки.

 

Вихрастий хлопчик–восьмикласник, не відмінник і не приклад зразкової поведінки зі звичайної сім’ї колгоспників, які жили на краю села — в іншу сторону — Чепелів, — «Жабівка» звавсь той куток. Так от, у 8–му класі, де класним керівником («дама» тоді ще не вживали) була моя мама, він чомусь став привабливим об’єктом для моїх спостережень. Мабуть, я теж. Бо він, як нижчий ростом (що дуже пригнічувало мене), сидячи на передній парті, чомусь часто озирався на останню. Наші погляди випадково(?) перехрещувались і миттєво розбігались. Тепер я знаю: так починалась перша закоханість, яка, мабуть, за теперішніми мірками, так і не переросла в любов.

Колективне катання на санках з гори, лижні змагання, «катала» на ставку, денні п’ятикопієчні кіносеанси в клубі, де так хотілось сидіти поближче, але ж соромно. Тоді в політично–літературні знамениті шістдесяті роки ХХ століття було не прийнято, як нині, демонструвати свої почуття й стосунки. Боже збав, бути разом на людях! 

 

… Школа, в якій ми провчились вісім років, і розлучила нас п’ятнадцятирічних. Він поїхав вчитись у наш райцентр — Щорс — за 25 км, бо там жила його рідня, де квартирував. А я — за 15 км у сусідній райцентр Корюківку, де був при школі інтернат (а я з десяти років росла без батька, то могла розраховувати на місце там). За 15 км в інший бік, у Савинках, жила мамина рідня: дід з бабою та дві сім’ї моїх дядьків. (Так що за «торбою» їздила рівномірно то додому, то до рідні, що теж вплинуло на вибір школи).

 

9–й, 10–й і 11–й клас — то й був пік нашої юнацької любові. Ми майже щодня на відстані 25 км між райцентрами слали один одному листи, в яких через лист — сварились. Так само, як при рідкісних зустрічах, особливо в суворі тоді зими, коли не було чим і як добратись додому. Чому сварились? 

 

Мабуть, 

ми не вміли ще любити,

бо ніяковіли віч–на–віч,

бо були земні, наче жито –

те, що стигло 

в горобину ніч. 

 

Ці вірші я писала вже студенткою, навчаючись у Харкові в інституті культури. І знов, ще чотири роки, літали наші листи між Харковом, Донбасом, Ростовом–на–Дону, Чечнею (не скоро я дізналась, що він там воював), Львовом.

Він за цей час закінчив на Луганщині профтехучилище, живучи в старшого брата, потім поїхав на роботу на «тихий Дон», звідки пішов у армію, а з армії — у військово–політичне училище. Все стало майже віртуальним, як тепер молодь каже. Вже не було ні несміливих зустрічей під згаданими вербами, коли він, навчаючись у другу зміну, зустрічав мене за селом з моєї другої зміни; ні літніх прогулянок і купань у Турчанці, коли трапилась біда… Я порізала ногу, і завдяки цьому він уперше привіз мене додому через все село велосипедом. Як тоді обпікали душу соромливість і захоплення — ось ми — разом! Досі, як пам'ять, живі два шрамики. Не додавались уже й шрами, й синці на руках і ногах від спільної гри в хокей, більярд; не доводилось більше вдавати, що нас цікавлять шахи у клубі — після танців — ні–ні, зроду вдвох не танцювали! І тільки новорічна «пошта» допомагала в записках на щось натякнути. І тільки запеклі кавеенівські битви в клубі, де ми були то капітанами команд, то сценаристами й режисерами, дозволяли трошки зблизитись. Але й після кіно разом не виходили, зговорившись, що він — після мене. 

 

Уже й поцілунки перші вряди–годи випадали на мою долю… І я досі подумки «святкую» День першого поцілунку, в якого вже був золотий ювілей. І не було вже побачень–розлучень на залізничному мосту в Щорсі, куди я з Корюківки раз на місяць, здається, їздила на навчання в школу робсількорів при райгазеті, в якій почала друкуватися з 8–го класу. Тоді ж нещасний випадок вивів мене і на Всесоюзну (на той час) пресу. Коли моя любов врятувала на ставку меншого хлопчика, про це надрукували мій допис у піонерській газеті «Зірка». Відтоді він став героєм школи, а ми захопились юнкорівським рухом. Аж тепер розумію, що при двобічній неприхильності наших батьків до наших взаємин, йому було важче, бо я ж вчительчина донька! Ще п’ять  літ були листи, телеграми, зрідка дво–, трихвилинна зустріч, коли він проїздив на схід чи додому через Харків. А ще мій політ у Ростов і проводи його в армію. Мабуть, те, що наші стосунки не розвивались, хоч він мені тричі освідчувався і пропонував одружитись, а я все зважувала всі «за» і «проти», любов почала в’янути, ми виросли, змінились. Тим часом він закохався і одружився без довгої мороки, як зі мною. Через рік і я вийшла заміж за теж однокласника, навіть його тезку. Перед цим виявилось, що ми з чоловіком провідували кожен свою любов у Львові (я там була на практиці).

 

З нашої епістолярної спадщини у 200 листів за сім років роману (кажуть, в середньому любов живе три–п’ять років) я вибрала з півсотню найліричніших, хоча всі вони — скромно–соромливі.

Іноді вони додають натхнення, яке вихлюпується у віршах. Торік впорядкувала їх у збірку «Молоде чорнило», де ожила перша любов, правда, із вкрапленнями другої… Тепер мій герой юності іноді приходить у сни — серед всього згаданого на початку розповіді. Нині він полковник запасу. Ми, чи не двоє вже однокласників із села, зрідка вітаємо один одного в свято. Клятву назвати дітей нашими іменами ми порушили, бо виявились вони тезками з моїм чоловіком. Але мій син носить ім’я його ангела — Теплого Олекси.

Одного разу ми зустрілись на 5 хв. під час зупинки поїзда — в його місті, перед цим не бачачись 40 років. Зустріч та тут же, в поїзді, перетворилась у пісню. Тож вірю досі, що перша любов — чарівниця, бо живе в серці все життя, як мрія про щастя.

 

П’ять хвилин

(пісня на музику 

Павла Гарбара)

«Золотий» залишу тобі 

«ключик»

і написаний в поїзді лист.

За вікном ти, 

як спогад болючий,

що зникав на вокзалах 

колись…

Приспів:

П’ять хвилин, п’ять хвилин,

п’ять хвилинок…

Я у поїзд стрибну на ходу.

Знов розлука за нами полине,

нагадавши любов молоду.

Поїзд мчить 

все скоріше на захід

і від сонця, й від тебе втіка.

Ми не встигли 

нічого сказати, 

за вікном промайнула рука.

 

 

Антоніна Корінь