Наталія Святокум: Поезія – засіб відчути себе живою

 

Народилася Наталія у 1982 році у Казахстані, в родині репресованих українців. У 90-х роках сім’я майбутньої поетеси повернулася в Україну, на Новомиргородщину. Це позначилося певною мірою на її творчості. Наталія Святокум (дівоче прізвище Бойко) пише виключно українською, адже має свідому проукраїнську позицію, є громадським і політичним діячем, була активною учасницею Революції Гідності.

 

Перша публікація була у районній газеті «Новомиргородщина» (тоді ще – «Червона Зірка», 1996 р.)

З того часу періодично друкувалася у друкованих виданнях, а у 2012 році власним коштом видала двісті примірників збірки «Поки серце горить» під дівочим прізвищем Бойко.

 

Друкувалася в часописах «Дзвін» та «Дніпро».

 

З 2012 по 2015 рр. Наталія Святокум працювала позаштатним кореспондентом у Всеукраїнській суспільно-політичній газеті «Рідні обрії». Так опанувала коротку прозу. Зараз поетеса займається переважно журналістикою. 

 

Для Наталії поезія – засіб відчути себе живою, тому незалежно від зайнятості і нестачі часу її добірка поповнюється но-вими творами.

Крім захоплення творчістю, пані Наталія має сім’ю і виховує двох чудових донечок. Зараз родина проживає у Новомиргороді.

 

 

 

Не той пісок

 

легіон запустих думок вирушає кудись углиб

тільки там не вода а смог там чудовиська замість риб

там крізь пальці не той пісок що йому золотіти враз

і морозом аж до кісток пропікає відсутність нас

легіону думок не хід а бродіння туди-сюди

їм би хвилі якій під спід а немає ніде води

їм би мати десь дім і рід і обіймів палких а зась

не розтане із диму лід не доквітне пусте у в’язь

 

 

А ти мені не був іще моїм

 

А ти ж мені й не був іще моїм!

У час, коли торкався піднебесся,

Згортав його надірвані краї, 

Щоб посадити мрію на колеса

І потягнути чисту вдалину...

Мовчу. 

А часом вию, мов причинна:

В льонах коси відчутно сивину –

А от в люстерці їй нема почину... 

Бо ти ж мені не був іще моїм, 

Бо час ще не оговтався, не зрушив!

...Та мрія не далася за паї – 

Учора знову повернулась в душу.

 

 

Моя Україна вчора…

Моя Україна вчора – достиглий лан.

Твоя Україна вчора – гірські джерела.

А він із Донбасу. В тому його талан.

У нас були різні мови, шляхи і села.

 

 

В моїй Україні вчора цвіли сади.

Твоя заливалась чистим ранковим співом.

А він споглядав, як дім обернувся в дим.

І жив у бою, як вдома, – якимось дивом.

 

І те, чим пишалась я, що в тобі жило, 

І те, чим його наповнена стала чаша, 

Таки об’єднало в горі. Таки змогло.

І ми зрозуміли, що Україна – наша!

 Вона аж багряна кров’ю своїх синів –

З порізаним, як пиріг, літаками, небом.

Вона почалась в мені із моїх ланів.

А виживе –

і йому, 

і мені, 

й для тебе.

 

***

Мріялось падати. Падати, падати, падати,

Просто летіти, і хай той політ – до землі.

Вийшло ж таке, що й земля до зневаги не рада тим:

Треба було зціпить зуби і сіяти хліб!

…Пізно хлібам! І приречено вп’ялися тичками

Ноги в ріллю, що на ній і траві не рости.

Кручені хмари сміються над нашими звичками.

…А на землі

Губить зуби

Розвалений тин.

 

 

Лінки

Мабуть, не промовлю ніколи вчорашні слова. 

Напевно, з словами зав’язую.  

Краще, ніж в пустку. 

Ймовірно, із мене відбувся б шикарний дивак,  

Та з жінки дивак – то також неабияке глупство. 

Здається, ще вчора була від вершини на крок. 

Натомість – підніжжя, порослі, та так, що аж дикі!.. 

А я не ж навчилась петлі майструвати... Й гачок 

Натиснути сила як буде – то також не ліки. 

Напевне, із мене би був у майбутнім поет,  

Політик чи сильна, коханням зневажена, жінка... 

Та серцю давно забаглося створити дует – 

А з того дуету сміються світлини і лінки.

 

 

Кошеням на порозі

 

Іноді ридма ридає і праведна злість.

Їй не стає заховатись від ворога духу:

Мало святих, а до біса – абияких місць.

І не рятують долоні на органах слуху

Від голосних невдоволень то тими, то тим.

Іноді злість кошеням на порозі приляже, 

Тиші раптово сьорбне, мов із кухля води, –

І перетвориться в гнів з неабияким стажем.

 

 

Інтерв’ю

Хмикнув ледь чутно, ховаючи думку скупу.

Відповідь – чітко, по суті: про невідворотне.

– Скільки разів ти буваєш таким на добу?

– Тихим? – Щоразу. Як в бій іде мотопіхотна.

– Рота? –

– Та ні, батальйон це насправді. А рід…

Так – щоб відчути для себе: в єдиній родині.

– Страшно?

– Смішна! Перепрошую… Нерви. На спід

Острах стікає. Бо сам вже жахається й тіні.

– Статус дають територіям… Може, мине?

– Посестро, зовсім не треба їм воля і статус.

Знаєш, якби запитали отих, на посту… Чи мене…

Тут полігон би зробити! Нема з ким …**атись!

Ой, перепрошую знов. Але ти зрозумій:

Все то казки, що про мир теревенять! Далебі, 

Миру не може вже бути. Та господи ж мій!

Скільки братів полягло, щоб ожити на небі!

– Вибач мені, – шепочу й зупиняю слова.

…І помічаю, що очі сухі, мов байдуже.

Скільки уже опитала, ридаючи, вас?

– Вибач за все. Повертайся …здоровим, мій друже…

 

 

Далі порогу

 

Не виходь, моя душенько, далі порогу:

Заблукаєш між люду чужого, і край!

Так буває, що воля – тісніша острогу.

Тішся тим, що вже маєш – і знов його май, 

Поки духу стає тільки квилити нишком.

Не виходь, моя душенько, до роздоріж, 

Доки сил у тобі значно менше, ніж трішки

І стає їх лише на розмазаний вірш…

Краще сядь на похмуру стареньку канапу, 

Порозмазуй сльозу на холодній щоці

І мене приготуй до нового етапу

Безкінечних радінь за синицю в руці.