Ода князеві Святославові

  • 22 січ. 2020 13:16
  • 2431
    • Стаття Ода князеві Святославові Ранкове місто. Кропивницький
     
    Нещодавно, виступаючи перед болгарською діаспорою в місті Кропивницькому, мене ощасливили шановні добродії, презентувавши книгу Сергія Валерійовича Пєткова  «Князь Святослав», яка в перевиданні побачила світ в АртЕк (видавничий дім) у Києві, 2018. – 208 с., Дослідження, в анотації якого зазначається, що нариси присвячені постаті видатного правителя і полководця князя Святослава І Славного.
     
    Насамперед, гортаючи книгу С.Пєткова, натрапляєш на переконливе підтвердження давно відомої істини, що батько князя Святослава І визнається віщий князь Ігор, а мати – болгарка Ольга. Ігоря розіпнули древляни за незаконне збирання податків, а Ольга жорстоко помстилася древлянам за страту її чоловіка, як визнає сучасна історіографія, стала, так би мовити, першою провісницею геноциду… Вона водночас неодноразово відвідує християнський Царград, не приховуючи своїх симпатій до ортодоксальної віри, нехтуючи віру автохтонів, над якими вона тримала хрест повелительки.
     
    Ось за таких умов формувався майбутній звитяжець, лицар, лукумон і не тільки відомого вже тоді князівства Київська Русь, а й підкорених Святославом територій «від Волги по Дунай». Таке надпотужне федеративне формування видалося складним і суперечливим. Виховання малого майбутнього князя, очевидно, було нелегким, у чому вирішальну роль відіграли наставники-вихователі-волхви…
     
    Привабливим нарисом у виданні «Князь Святослав» являє собою «Міжмор’я – до питання про концепцію створення конфедерації держав Східної Європи», куди ще в давнину мали входити б: Україна, Польща, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Угорщина, Румунія, Словакія, Чехія та Болгарія»,  розкинувшись від Чорного до Балтійського морів, з наданням значних економічних і політичних переваг всім  суб’єктам такого вдалого своєрідного могутнього утворення.
     
    Як зазначає Сергій Пєтков, автор видання, цей «проект виник після Першої світової війни, а засновник Польської держави Юзеф Пілсудський вважав, що до об’єднання має входити і Фінляндія. І в разі приєднання країн колишньої Югославії ця конфедерація отримала б прямий вихід ще й до Адріатичного моря» (1, 9-10).  Далі автор загострює увагу на тому, що  «Тепер дискусії навколо проекту «Міжмор’я» активізувались у зв’язку з анексією Криму і бойовими діями на сході України» (там само).
     
    Заторкуючи такі драматичні питання в книзі про давно минулі часи, автор видання зразу ж робить її якнайактуальнішою серед інших подібних видань сьогодення. Адже не є секретом, що агресивна Російська імперія ще за часів Івана ІV (Грозного), Петра І та Катерини  ІІ  прагнула підкорити Балканські  країни, щоб забезпечити собі вихід до Середземного моря, а підкорений Константинополь – Другий Рим – мав би возз’єднатися з третім – Москвою, і хоча захопити Балканський півострів їй не вдалося, як пише С.Пєтков, держави півострова, звільнені від турецького іга, тоді  стали  у своєрідному фарватері послідовних союзників Москви.
     
     
    Враховуючи таку аналогію,  випадає нагода згадати «Чорноморську доктрину» Юрія Липи (5.05.1900 – 20.08.1944), поета, письменника, публіциста, історіософа, науковця, соціолога,  культурного  та громадсько-політичного діяча,  теоретика  Українського Націоналізму, учасника національно-визвольної боротьби, лікаря УПА, закатованого каральними органами СРСР. Ця основоположна стратегічна праця Ю.Липи  багато в чому перегукується з «Міжмор’ям», адже вона «призначена головним чином для розгляду тіснішої закордонної політики України над Чорним морем. Базові можливості цієї політики випливають зі споріднення  України  з  іншими країнами  Чорноморського простору» (2, 33).
     
    Далі С.Пєтков говорить, що правителі Москви, називаючись «великими» і вважаючи себе імператорами Третього Риму, не були самотні у своїй манії величі. Західно-європейські їхні однодумці, які марили запанувати світом: у 962 році східнофранцузький король Оттон І Великий заснував Священну Римську імперію німецької нації, що проіснувала до 1806 року. Саме вона розглядалася як пряме продовження доантичної Римської імперії та французької імперії  Карла  Великого.  Наполеон І Бонапарт  у кінці ХVІІІ – на початку ХІХ століття розв’язав низку війн за світове панування.  Також прагнення до універсальності державного устрою в Німеччині з приходом до влади славнозвісного Адольфа Гітлера  набуло найпотворнішої форми, людиноненависницьку його ідеологію розвінчав і засудив увесь світ.
     
    «На противагу цим імперським стратегіям  виникла польська  ідеологічна  установка  «Polska  od  morza  do  morza»… Тези й аргументи фундаторів політичного союзу можна критикувати чи підтримувати. Але ідея слов’янської єдності червоною ниткою проходить крізь праці мислителів. Водночас викликає стурбованість тієї чи іншої нації посісти головне місце в союзі». І тут автор видання задає слушне запитання: Чи є інші вектори в політиці створення Східноєвропейського Союзу?  (1, 12). І він тут же, не гаючись,  дає чітку й безкомпромісну відповідь: «Для читача вже не є таємницею, що ключовою постаттю створення першої держави, до якої входили безмежні території від Балтійського до Чорного морів став Великий князь Святослав Ігорович. У союзі з Руссю були Угорське і Польське королівства, Волзька Булгарія, Хазарський каганат і Болгарське царство.  Навіть Візантія платила йому данину згідно з мирним договором, а також Угорщина й Чехія були в залежності у Святослава. Мало того, свою столицю князь переніс на Дунай, у Переяславець…
     
    Далекоглядний державник Святослав «провідну роль приділяв торгово-економічним відносинам». «В літо 6477 (969) сказав Святослав матері своїй і боярам: «Не любо мені сидіти в Києві, хочу жити в Переяславці на Дунаї – бо то середина землі моєї, туди сходяться всі блага: з Грецької землі – золото, шовки, вина, всілякі плоди земні, із Чехії й Угорщини – срібло й коні, із Русі  ж – хутра  й  віск, мед…» (Нестор Літописець «Повість минулих літ») (1, 17).                                                                                                                                           
     Саме у часи правління князя Святослава Ігоровича Русь стала поліетнічним і полірелігійним центром, до якого входили осколки раніше могутніх держав із тисячолітньою історією. І саме Святослав став фундатором династії, нащадки якої донині правлять у багатьох європейських країнах.
     
    Після впровадження християнства  Київську Русь тривалий час потрясали міжусобні чвари, що призвели до роздробленості та втрати незалежності. Імперія Чингізхана і його нащадків підкорила землі, підвладні Києву.  «Але на ментальному рівні, як пише Сергій Пєтков,  ідея єдності залишилась. Вона актуальна і нині. І, можливо, уже настав час, коли варто відмовитися від ідеї «нарощування» територій  за допомогою  кровопролитних війн (коли у світі залишилося менше восьми відсотків представників білої раси),  а об’єднувати народи, держави, людей  за допомогою глобальних економічних інтересів, єдиних культурних цінностей і спільних цивілізаційних ідей» (1, 18).
     
    Скрупульозну роботу провів автор видання при  з’ясуванні такого питання, як Великий князь Святослав Ігорович: реальна особистість чи міфічний герой?  І також дає на нього достовірну відповідь. За його твердженням, «рецепт страви, яку сьогодні подають політики, містить інгредієнти, внесені до нього діячами минулого.  Розвиток   суспільства можна відстежити  по реперних точках. Матерія соціально-економічних відносин складається, окрім іншого, і з біографій знакових постатей (1, 21). Взявши до уваги дві версії (І – князь Святослав це вигаданий персонаж…,  ІІ – князь Святослав це реальний правитель…), мислитель С.Пєтков приходить до однозначного вирішення: «…ґрунтуючись на багатьох писемних і археологічних підтвердженнях, знахідках і фактах, можна з упевненістю констатувати: князь Святослав, чий воєнний  талант вражав грандіозністю сучасників,  – реальний персонаж на сцені світової історії. Він був настільки відомим у всьому світі, що про нього писали майже всі європейські хроністи  Середньовіччя.  Свої праці йому присвячували історики, письменники, поети більш пізніх часів… Беззаперечно,  Святослав – це історична постать, реальність якої підтверджують численні свідчення, але обмаль фактів про нього і недостатнє їхнє вивчення дає привід для побудови нових гіпотез, створення нових концепцій на дослідницькому полі  історії  Середньовічної Русі»  (1, 30). Є твори про князя Святослава і в автора  цих рядків.   
     
    З суто компаративістським підходом Сергій Пєтков розглядає «Паралелі між образами Великого князя Святослава  Ігоревича й  давньогрецького героя Ахілла, храм якого існував з найдревніших часів на острові Левка (Зміїному) в Чорному морі, географічно розташованому чи не на однаковій відстані між Україною та Болгарією, а також вдало провів  паралелі між образами князя Святослава і билинних богатирів.
     
    Не будемо вдаватися в суперечку з автором про «Порубіжжя», «україну» й «окраїнні землі», коли на сьогодні науково доведено, що самоназва  Україна походить не від слів «украяна», «окраїна» тощо  (1, 93). Принаймні Степан Наливайко подає у своїй праці «Українська індоаріка» ( – К.: Євшан-зілля, 2007.– 640 с. див. с. 14) – «…первісною  формою назви Україна було Гукраїна й Вукраїна, звідки  й  Вкраїна,   означає – земля чи «Край Тура-Бика». По суті, самі греки, іранці та інші сусіди називали антами  українців. За Б.А.Рибаковим же «етнонім  «анти» не є самоназвою. Здається, він означав у іранському говорі «крайні», що  цілком узгоджується з їх крайнім південно-східним розташуванням. «Край-Окраїна-Україна» дорівнює  «земля»,  давнє написання України «Оукраїна» (див. Богдан Чепурко. Українці. – Львів: Слово, 1991. – 128 с.).   
    Однак, далекоглядно й переконливо пропонує виважений,   чітко насичений фактами й доказами, свій нарис Сергій Пєтков: «У роботах сучасних художників і скульпторів, присвячених історичній темі, що пов’язана з періодом Середньовіччя, безперечно, є низка неточностей і помилок. Та всі, кого цікавить минуле, визнають, що твори мистецтва: живопис, графіка, скульптура, література – плід натхнення майстрів, котрі інтуїтивно відтворили сцени чи деталі, які історики зможуть відкрити або довести лише за наявності нових археологічних чи джерелознавчих фактів. Водночас не варто приписувати цьому герою сивої давнини тих рис, яких насправді в нього не було. А використання героїчного минулого для прикриття своїх меркантильних цілей і бажання влади є неприпустимим» (1, 79).
     
    З великою любов’ю і симпатією Сергій Пєтков виписав портрет і характер та кругозір Великого князя Святослава І Хороброго, що сприймається живим, сміливим, глибоко мислячим патріотом  свого дітища – створеної ним взірцевої держави, повелитель якої не тільки, як рівний, був серед своїх вірних вояків, але й толерантно ставився до віруючих представників найрізноманітніших конфесій, що підтримувало стабільність у його безмежних володіннях, чим книга також виявляє неабиякий магнетизм.
    Насправді ж, за висловом самого автора,  це – книга-інтрига, що логічно дарує читачеві відкриття за відкриттям. Та перш ніж розгортати думку про відкриття видання Сергія Пєткова «Князь Святослав», в науковому бібліографічному корпусі до якої зазначено 88 джерел, яких могло бути б і значно більше,  якщо б автор додав ще й своїх опонентів: істориків – Миколу Аркаса з його виданням «Історія  України-Руси», –  Краків: 1912, Михайла Брайчевського  з унікальним виданням «Відновлений  літопис  Аскольда»,  Лева Силенка з виданням «Мага Віра», – Львів: 2008, – 1428 с. тощо. Так, у останньому джерелі в Покажчику значиться близько п’ятдесяти посилань на ім’я  Святослав  І, уста якого промовляли: «Добрий птах не дасть гнізда свого скривдити», де також змальовується образ і характер, вдача й переконання великого державця України-Руси, володаря, для кого категорія віри  набула чи не найбільшої ваги, адже він розумів, що «греко-латинське  християнство… не старається,  щоб українець був українцем… Українська любов має перебувати в Українському серці, а не в Римі, Єрусалимі, Греко-ортодоксії. Тисячу літ викорінювали з українського серця почуття любові до рідної віри Кия, Святослава.  І не викорінили!».  
     
    І насамкінець напрошується ще один вираз із Лева Силенка: «Україна (Русь) в часи царя Святослава Першого мала могутній міжнародний авторитет. Над нею не домінували Візантія, Рим. Її дух був самобутній, незалежний. Після хрещення вона стала духовно залежною від Візантії. Її душа в духовній неволі починає виснажуватися» (4, 476).  «Сьогодні ми озброєні одержимою вірою і знаннями. І великою національною пам’яттю. Ми ніколи не забудемо, що греки (хитро підступні християни) і печеніги (азійська кочова орда) на нашій землі довершили злочин. Вони в нечесному поєдинку над берегами Дніпра відібрали життя у правдоносного володаря України (Руси) Святослава  І. Меч Святослава ми сьогодні піднімаємо. Він у наших руках! Він немеркнучий символ Волі, Слави, Віри і Перемоги!» (4, 925-926). Дух Святослава – у кожному з нас.
     
    Як потверджує Сергій Валерійович Пєтков, «великою за масштабами була держава київського князя Святослава І у 969 році. Центром її стали землі біля Дунаю. На півночі вона сягала Балтійського  й Білого  морів, східний кордон сягав Уральських гір і по ріці Яїк до Каспійського моря й далі до річки Терек, по Кубані кордон перетинав Керченську протоку, йшов Причорноморським узбережжям Кримського півострова до Феодосійської затоки. Потім передгір’ям Кримських гір до Каламітійської затоки.  Далі – Причорноморським узбережжям  до гирла Дунаю  й  потім вгору  Дунаєм, від впадіння річки Прут до верхів’я річки Тиса, перетинаючи Карпати, до нижньої течії Північного Бугу, перетинаючи Німан і Західну Двіну, – до Чудського озера. Головними містами держави Святослава були: Київ, Любеч, Вишгород, Чернігів, Новгород-Сіверський;  Новгород, Ізборськ, Полоцьк, Ростов, Муром;  Булгар, Біляр, Сувар, Ітіль, Семендер, Саркел;  Галич, Перемишль, Теребовль, Червен, Ужгород, Луцьк, Берестя; Тмутаракань, Керч, Пересічен, Переяславець та інші. (1, 108).
    Й тут же автор авторитетно визнає, що для українців Святослав І – це постать такого значення і такої самої величини, як для греків – постать Олександра Македонського.  
     
    Література:
    1.   Сергій Пєтков.  Князь Святослав. – К.:   Видавничий дім «АртЕк», 2018. – 208 с.                                                                                
    2.   Юрій Липа,  Чорноморська доктрина. – 1940.
    3.   Микола Аркас, Історія України-Руси. – Краків, 1912.
    4.  Лев Силенко.  Мага Віра. – Львів. – 2008. – 1428 с.   
     
     
    Дмитро ШУПТА,
    член НСПУ та НСЖУ,
    заслужений працівник культури України,
    академік Міжнародної літературно-мистецької академії України,
    академік Міжнародної академії оригінальних ідей України
     
     
    ФОТО: Картина Лео Хао. Князь Святослав Ігоревич ("Иду на ви!")