Літературна стежина
Володимир Базилевський.
З нової книги
Степ. Ранок життя
Вітер. Простір. Трави
в різнобарв`ї хору.
Три господні страви
для душі і зору.
Лісосмуг оздоба.
Далеч розпростерта.
Оболоків здоба –
звабливим десертом.
Між ознак виразних –
три дороги голі.
І яка моя з них –
таємниця долі.
***
Життя на перекосі,
живу в чужій епосі,
де все мені чуже.
Тягну поклажу тіла
й епоха очужіла
товче мене й стриже.
Коли і як, не знаю
цей стався часозсув.
Усе, що пам’ятаю –
тумани пекла й раю,
я сам себе забув.
Оті ж, що пам’ятали,
гукали попервах.
А потім перестали,
пішли за перевали,
та так, що й слід прочах.
Школа трави
Він навчався у школі трави
трав’яного народу.
Не засвоїв: ходити на ви –
захищати свободу.
Проморгав головних ворогів
і дожився до іга.
Тільки в школі асфальту прозрів,
що кругом печеніги.
Зауважив, що страх йому брат,
а сестрою — неслава.
Пригадав, очманівши від втрат,
знак-девіз Святослава.
Захопив його край ненажер,
та й, зазнавши наруги,
не доріс до священних пожертв
і вмирання за други.
А ходив би, як інші, на ви,
врятував би свободу.
Кепсько вчили у школі трави
трав`яного народу.
***
Не відбілити сажі.
Не приховать шахрайств.
З`явиться той, хто скаже
правду про Іловайськ.
Явить спектакль гріховний,
трагіку і масштаб.
Підтвердить: брехав Верховний
й червивий його генштаб.
Відкриється серцю й зору
в безжалісній наготі
розстрільного коридору
звалище з мертвих тіл.
«То скільки, — спитаю, — вкрали
життів задля власних нужд
баришники-генерали
й агенти чужих спецслужб?»
І той, хто багато знає,
розгорне сувій письмен:
«Рахунок іще триває,
довгий реєстр імен…»
***
Я ворогів своїх напам’ять знаю,
я їх без підпомічників читаю,
мов книжку, де лінійний хід подій
й відомі наперед мотиви вчинків
героїв, що в жаданні поєдинків
вдаються до рішучих протидій.
Коли ж неждано дружб волокна рвуться
і в табір ворогів переметнуться
воліють ті, з ким почувавсь в теплі,
душа сама бере себе під слідство,
охоплює таке круглосирітство,
немовби ти останній на Землі!
***
Непотрібних зв`язків
з грубим домішком глина,
механічний тягар непотрібних розмов.
Озирнешся, та пізно, життя половина,
ними вкрадена, плаче й жадає віднов.
Ця марнота марнот, інерційність ненатла,
окаянного побуту влада й багва.
Обліковець безсилий, пора марнотратна
неминуча, як смерті хода морова.
Наплодивши гризот й блідолицих печалей,
я подався в свою заміську глушину,
щоб набратись терпіння,
навчитись мовчання
у дерев і трави, зокрема полину.
Дозріва моє серце: тримається посту,
сургучеву на губи ладнає печать.
Дозріва моя мисль до високого зросту
осокорів і грабів, що вміють мовчать.
Та на мене вже ждуть —
і чия в тім провина? —
неминучі, як смерть і її календар,
непотрібних зв`язків нефільтрована глина,
непотрібних розмов механічний тягар.
Ностальгія
Переслідує з ночі, терза без причин,
завиваннями пса-перестарка дійма
ностальгія за ким? ностальгія за чим?
Чи за тим, що було? чи за тим, що нема?
За жінками, яких лиш у віршах любив?
За братами по слову, що рано спились?
Не заснути — звучить ностальгічний мотив,
Зав`язавши на вузол т е п е р і к о л и с ь.
Розрубав би той вузол двосічним мечем,
та мечам не підвладні вузли ностальгій.
Ангел долі зайшовся сирітським плачем,
чи то дощ шелестить, вередун і шептій?
Гра сумління із пам`яттю — страдницька гра,
сіллю сипле на рани гравець-нещадим.
Довгі ночі осінні, ще довша жура
невідомо за чим, невідомо за ким.
***
Не ловіться на мстивий мотив,
на обмови і каверзну гру.
Полюбіть не за те, що я жив,
а за те полюбіть, що помру.
Полюбіть, бо ніколи й ніде
повторитись мені не дано.
Моє сонце зі мною впаде,
мальовниче погасне панно.
Моїм оком упійманий птах
над землею урве свій політ.
Упокоїться в чорних світах
мій трудний, мій окремішній світ.
Як здригнуть від удару ножа
звістки ті, що жаліли мене,
озирнеться востаннє душа
на своє існування земне.
Долучуся до вигаслих ер
з тим, що я над усе дорожив.
Полюбіть не за те, що помер,
а за те полюбіть, що я жив.
Мертвий сезон
Мертвий сезон починається,
мертвий сезон.
Твій карнавал уривається,
ти, як Назон.
Тут, на безлюдному березі
після потрав.
Жертва державної єресі
й злобних забав.
Чень супротивники тішаться,
їм не болить.
Втяжливо, але ж не вішаться,
варварство, бридь.
Цезар за шквальними водами,
чорт йому брат,
бреше й гендлює свободами,
як і сенат.
Чайки голосять і падають,
їх віражі
про самогубців нагадують.
Смерк. Ні душі.
Мертвий сезон. Не гуляється.
Мертвий сезон.
Отже, вгрузати лишається
за горизонт.
Лист дописати. Хронографу
дати розгін.
Подивувати біографа
спрагою змін.
Хоч озиваються муками
зло й ворожда,
ще Батьківщина ошукана
нас вигляда.
Втеча у лірику
Непереборна сила зловмисна,
все б їй вампірити.
Перехворію і втечу намислю,
втечу у лірику.
Не потураю ні славолюбу,
ні марновірові.
Як порятунок від самозгуби –
втеча у лірику.
Красен промовець, та чи не бреше?
Як перевірити?
Лірика — ліки, в ліриці легше,
нумо ж — у лірику!
Горя по горло, болю неміряно,
тягне помріяти.
На емпіреї міняю емпірику,
епос — на лірику.
Серце в облозі.
Довкруж холоднеча.
Гріюся лірником.
Благословенна крамольна утеча
з прози — у лірику.
Не заздрю генію…
Не заздріть генію, бо геній
всепланетарний сирота.
Він в одинокості блаженній
свій шлях окремішньо верста.
Його розтягнуть на цитати,
наклеять хвацько ярлики.
Літературний патанатом
поріже долю на шматки.
Німотно корчачись від болю,
свідома вищої мети,
втече душа його на волю,
у справедливіші світи.
Хіба що зрідка у жалобі
відвіда землю нишкома.
Та тіла в кам`яній подобі
душа сирітська не впізна.
Розкажи мені про мене,
музико…
Влади слів заручники, все ж мусимо
визнати і неспромогу слів.
Розкажи мені про мене, музико,
щоб себе я краще зрозумів.
Є ж бо в нас ще й сила некерована,
темна, як диктаторський режим.
Мовою бунтарською Бетховена
ти мені про неї розкажи.
Чорні води чорної депресії
висуши чи вичерпай до дна.
Музико, ти посестра поезії,
але знаєш більше, як вона.
Я не в змозі стримати емоції,
як підхопить звуків заметіль.
О цей хміль від сяючого Моцарта!
Це ж єства, душі моєї хміль.
І яких ще їй потрібно показів,
свідчень чи підтверджень мудреця,
коли, музико,
ти з неспростовних доказів
таїнства присутності Творця.
І тому за твою горню ноту я
ще тримаюсь, як за мотузок,
щоб між словом й ангелів спільнотою
не порвався трепетний зв'язок.
Книжки моєї книгозбірні
Ярослав Івашкевич
Книжки моєї книгозбірні –
моя утіха й ревний жаль.
Я їх скарби високогірні
не проміняю й на Версаль.
Як тяжко буде розлучаться
у свій останній видих-вдих
із ними — носіями щастя
чужого і нещасть чужих.
Та чи чужих? Недовідому
в них чую силу, що єдна.
Тримають стрій в пітьмі содому
високогірні письмена.
На дотик пальців ждуть терпляче,
на блиск очей, на серць Гольфстрім.
Якщо, прощаючись, заплачу,
то плач належатиме їм.
***
Між нервовим людом електричок,
схильного до злих протистоянь,
я набрався самозгубних звичок
з арсеналу сварок і штовхань.
Болісно марудячись від глупства
і гризот, давав їм відкоша.
Позбулась, гадав, людинолюбства,
ворождою товчена душа.
Та чи втрутився Уседержитель,
чи душа душі не позбулась:
а чиясь біда, сльозою вмита,
на руїнах віри запеклась.
***
Побажав ти легкого пера
і якихось там злетів.
Не буває такого добра
у зимових поетів.
Заважкий невторований шлях
по льодах та по насту.
Перший припис — не впасти в снігах,
другий — не занепасти.
І тому, доки в тяглості гра,
я скажу тобі руба:
побажай не легкого пера –
рискаля й льодоруба.
Не зважай, якщо сноб і естет
запідозрять обмову.
Оприлюднить зимовий поет
свою правду зимову.
***
Довіряв я братній мові,
але зрадив брат по крові.
В час лихий довіру вкрав,
на дешевий знадивсь крам.
В ту розруху, в ту посуху
дух підтримав брат по духу.
Розумінням виручав,
вади зору пробачав.
Видер з книги літ сторінку
поглинач імен і дат.
Став по крові брат — барвінком,
попелом — по духу брат.
Біля попелу журинка
гріє душу спроквола,
доки в попелі жаринка
ще не втратила тепла.
***
Прийшла й торкнулася чола,
і він зронив: «Овва!
Занадто пізно ти прийшла,
я мертвий, ти жива.
Я в моря й гір питав, де ти,
промацав серцем світ.
Убив, аби тебе знайти,
дарма тьму-тьменну літ.
Ходив у небо і просив
назвать твоє ім’я.
Тебе шукаючи, зносив
життя сорочку я.
Де ти була, коли під зсув
потрапив я з потрав?
Коли в багні низин тонув?
В пісках пустель конав?
З вогню, де грівся я, зола,
з джерельних вод — драгва.
Ти в поминальний день прийшла,
я мертвий, ти жива.
Не воскресить тобі мене,
твоя прихильність — звих.
Лиш мертвий мертвого збагне,
а ти — йди до живих».
