Ольга ПОЛЕВІНА. Тризуб Нептуна (оповідання)
«А воно таки Чорне!» – подумав Григорій і хвацько сплюнув за борт.
Над горизонтом клубочилися хмари, але над водою пробивалася яскрава смуга заходу сонця. Він залюбувався: лілове небо, майже чорні води і червона проріха на небі.
Незабаром сонце згасло, і небо злилося з морем.
Григорій вийшов на палубу, аби зателефонувати Світлані. Звідси зв’язок кращий. Робота на камбузі закінчена, можна відпочити, а то вставати доведеться о четвертій ранку. Чи ж то жарт – нагодувати понад півтисячі молодих чоловіків! Робота ніби й не важка, проте втомлива. Іншим часом він ніколи не погодився б на таку, але зараз це саме те: на камбузі не холодно, не стріляють, нічого не горить, хіба що м’ясо підгоряє, коли хтось проґавить… Якось потрапили в перестрілку – так він і носа не висунув на палубу!
Ні, краще камбуза може бути тільки кубрик…
Задзвонив телефон: Світлана вийшла на черговий сеанс зв’язку.
– Пушистику, як ти там?
– Нормально. Заходом сонця милувався.
– Ти маєш на це час? – здивувалася вона. – Тихо у вас?
Григорій знизав плечима, наче вона могла за двісті кілометрів побачити той жест.
– Усяке буває.
– Ти не боїшся?
– Не хвилюйся. Ми у відкритому морі, інших кораблів не спостерігається. Та й хто зазіхне на флагман? У нас знаєш яка ППО!
– Який ти сміливий, Пушистику!.. Мені такі жахіття розповідають, ніби втрати страшні! Адже Люда – медсестра в шпиталі, так от до них туди привозять без ніг, без рук!
– …без голови! – жартома продовжив Григорій. – Не слухай нікого. Звісно, поранені мають бути, куди без них. Але ти хіба можеш уявити, щоби нас перемогли?
– Не знаю… Нічого не хочу уявляти. Хочу, щоб ти якнайшвидше повернувся. А коли, до речі, ви повернетеся до порту?
– Завтра спитаю в командувача флоту, – хихикнув Григорій. – Він на нашому кораблі, ти знаєш? Щодня його бачу.
– А ви теж стріляєте, правда? – із завмиранням у голосі запитала Свєтка.
– Аякже!
– І ти?..
– І я.
Григорій не говорив про свої «бойові» подвиги. Військова таємниця. Нехай думає, що він навідник.
– І тобі не страшно, що така штука в будинок влетить, вибухне. І всіх – на шматки?..
– Я цього не бачу! А втім, для того й стріляємо, щоб на шматки…
– Люда розповідала… Жах! Такі рани!.. Я слухати не могла, а вона щодня таке бачить і перев’язує… Коли це все закінчиться?! Приїжджай швидше! У нас же весілля за місяць!
– Я пам’ятаю, пам’ятаю…
Іще це весілля… Якби не залетіла, ніякого весілля… А так – приперла пузом до стінки!.. Ну, нічого, це ж не назавжди! Думав, що пішовши на флот, утечу від її палкого кохання. Не вийшло… А тут ще війна… Добре, що він тут, а то загребли б у піхтуру, на лінію фронту. Тут безпечно. Фронт за сотні кілометрів, а може, й далі. Пересидить тут, доки не вщухне… Пощастило йому!.. Хоча… Удачу треба вміти заманити, а в цьому він майстер! Хоч і молодий, та ранній: з купи варіантів уміє вибрати найкращий.
Зв’язок перервався. Він не став дзвонити знову: уже ж поговорили!.. Перегнувся через борт і заглянув у чорні глибини.
Одже під ними безодня! Чорна вода за бортом, як смола. Удень – сині води, білий пароплав – краса! А вночі – страшно.
Григорій уявив, як падає в цю прірву, як занурюється в темряву та холод, як…
– До Нептуна в гості зібрався? – проходячи палубою, ляснув по плечу Ромка, його земляк.
– До кого? – не зрозумів одразу Григорій. Не сильний він у міфології, що приховувати!
І не тільки в міфології: Світлана завжди реготала над його СМС: по три помилки в кожному слові!
«Чаруюча неграмотність!» – жартувала вона.
«Ну, припустимо, це не завадило тобі стрибнути до мене в обійми», – самовдоволено думав він.
А що, високий, стрункий, верткий, спритний, з гривою густого русявого волосся, набитий по маківку анекдотами і жартами, які розсипав на всі боки, – він подобався жінкам. І нічого, що анекдоти з бородою, жарти запозичені та повторені по кілька разів (хіба пригадаєш кожен жарт, подаровану кожній жінці?). У чоловіка головне – не це. Навіть не сміливість, якою захоплюється Світлана, не знаючи про камбуз, не доброта, не начитаність, не краса.
Хм… Гарним він не був – і це знав. Але з такої висоти обличчя не розгледіти, а коли він наближав своє обличчя, у неї вже були заплющені очі.
Оце головне. Чоловіча сила. А цього в нього було багато! Чарівність у поєднанні з нахабством лише посилювалася.
– До Нептуна, кажу, зібрався, чи що? – повторив Ромка, гадаючи, що він не почув. – Нептун. Цар морів, із зеленою бородою, тато русалок, із тризубцем у руці! Як ударить тризубом – і шторм починається. І топить усі кораблі!
– Не вдарить, – віджартувався Григорій. – Серьога на вахті, він його ракетою як жахне – і капець твоєму Нептуну!..
Вітер холодний – даремно що весна!.. Ну його, цей захід сонця, цього Нептуна, цю глибину!.. Поспати треба, поки можливо.
У затишному кубрику він розтягнувся на ліжку і позіхнув. Тепло, почуття безпеки – і Морфей, ніби на замовлення.
Це так Ромка завжди каже, засинаючи… Дідько його знає, хто такий Морфей…
Йому вдалося трохи поспати. Прокинувся від удару та дивного хлопка. За мить – знову удар.
Він схопився. Підлога йшла з-під ніг. Потім погасло світло.
– Пожежа! Пожежа! Немає зв’язку з рубкою! – почув він крики.
Ще не вірячи в найгірше, з усіма вискочив на палубу.
Корабель завалювався на бік.
– Пробоїна нижче від ватерлінії!.. – почув він.
Біготня і крики в темряві… І сполохи полум’я, які хтось намагався гасити…
Григорій старався зорієнтуватися, як дістатися до рятувальних шлюпок, але йому заважала юрба збожеволілих людей.
Почулися розриви, і корабель ще дужче нахилився. Григорій зрозумів, що почав детонувати БК.
Його притиснули до борту. Він намагався пробитися, сам не знаючи, де могло бути безпечніше. Не помічаючи холодного вітру, він просувався бортом, сподіваючись пройти до шлюпок – повинні ж евакуювати екіпаж?!
Через деякий час пролунав потужний вибух, потім ще і ще. Палуба раптово нахилилася, і Григорій полетів у ту саму чорну безодню, в яку заглядав лише кілька годин тому…
Останнє, що промайнуло в думці, було: «Таки вдарив Нептун…».
