Лідія Забіляста: Сцена — моє життя і моя трибуна

  • 8 вер. 2018 09:59
  • 3559
    • Стаття Лідія Забіляста: Сцена — моє життя і моя трибуна Ранкове місто. Кропивницький
     
    Життя народної артистки України Лідії Забілястої нерозривно пов’язане з піснею. Ще чотирирічною дівчинкою вона чарувала своїм співом селян, які привозили зерно на обмінний пункт в Олено-Косогорівці Кіровоградського району. Минуть роки, і голосу видатної оперної співачки аплодуватиме публіка в Римі, Москві, Петербурзі та в інших містах світу. Та всюди, куди б не закидала доля, Лідія Леонідівна пам’ятала, звідки вона родом. І, немов перелітний птах, щоразу поверталась до чистих джерел свого дитинства, на Кіровоградщину.       
     
    — Люди здебільшого не здогадуються, яка праця стоїть за кожною роллю, словом чи жестом актора на сцені, — каже Лідія Забіляста. — Мені дуже допомагає спостереження за життям, за людьми, за подіями в побуті. Чим ближче до простого народу, тим більше справжніх емоцій, почуттів, щирості, відвертості й відкритості. Тут немає перебільшення або, навпаки, недосказаного. Я дуже люблю їздити в метро, в електричці. Мене запитували, чому при своєму статусі я не користуюсь особистим транспортом чи таксі. Але навіщо? У таких поїздках я більше бачу! Це мене збагачує. Я можу зустріти щось невловиме, справжнє: нову емоцію, погляд, вираз очей. Доводиться стикатись із різними людьми й по-різному поводитись. Але при цьому треба залишатися собою, хто б тебе не зачепив. Такі ситуації змушують мене бути незалежною, загартовують характер. 
     
    — Напевно, ви навчились робити це ще з дитинства, коли співали для односельців?
     
    — Не пам’ятаю, чи справді я цього бажала. Але людям мої виступи подобались. Я допомагала їм згаяти час очікування, вносила позитивну нотку в життя. Адже ні радіо, ні телебачення тоді не було. А був обмінний пункт, до якого з’їжджалися з навколишніх сіл і чекали, щоб зерно поміняти на борошно. Бувало, люди лишалися на ночівлю. Вони знали, що десь по сусідству живе дівчинка, яку можна покликати чи заманити цукеркою, і вона зможе розвеселити. Але я співала з задоволенням.  
     
     
    Що ви відчули, коли вам запропонували у 1982 році після перемоги у вокальному конкурсі імені Чайковського заспівати дуетом з легендарним Іваном Козловським?
     
    — Телеграма від Івана Семеновича надійшла першою. Він написав: «Вітаю Вас, Ваших батьків та викладача Зою Петрівну Христич, яка виховала українського соловейка». Ця телеграма в мене зберігається як реліквія. Потім Іван Козловський прийшов на заключний концерт послухати виступи лауреатів. Було близько першої години ночі, концерт у залі Чайковського тривав дуже довго. Лауреатів було чимало — не лише співаки, а й віолончелісти, скрипалі, піаністи. Він зайшов до зали, сів у своїй ложі (в нього була індивідуальна ложа в залі Чайковського) й почав слухати. 
     
    А наступного дня зателефонували й запросили мене до нього додому для зйомок. Якраз приїхала знімальна група студії українського телебачення, яка знімала музичний фільм про Івана Козловського. Можливо, інакше він і не запросив би мене разом заспівати. А так я потрапила до його квартири на вулиці Нежданової. 
     
    Іван Семенович у білому смокінгу спустився з другого поверху, взяв мене за руки, пригорнув до себе… Так, тримаючись за руки, ми й заспівали дует Оксани й Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського. Ця подія стала для мене доленосною. На жаль, у мене цього відео не збереглося. Десь кажуть, що відзнятий фрагмент можна знайти через російські телеканали. Але я цим не займалася. 
     
     
    — Ваша перемога на конкурсі імені Чайковського викликала стільки емоцій, що люди навіть плакали біля екранів своїх телевізорів.  
     
    — Так, знайомі та незнайомі люди раділи цій перемозі. Телефонували, слали телеграми звідусіль: з Києва, Москви, Кіровограда. Вітали друзі з театру Ла Скала, де я проходила стажування. Навіть було вітання з Ташкента, від родичів моїх сусідів! Це був справжній міжнародний конкурс, який єднав людей з усього світу. Всі звертались до мене: «Це ж наша Ліда!», як до рідної. Престижною була сама участь у цьому конкурсі, а що вже казати про перемогу?! Тому й розголос був незрівнянний. На щастя, я застала часи, коли мистецтво мало величезне значення в суспільстві.
     
    — У вашому житті було чимало перемог, включаючи й державну премію імені Тараса Шевченка. Хоча для багатьох ваших шанувальників було дивно, що чекати цієї відзнаки довелося тридцять років. Як ви ставитесь до нагород? Чи мають для вас значення титули?
     
    — Дійсно, в мене запитували: «А чому ти й досі не маєш звання?», натякаючи на те, що давно пора б отримати почесті від держави. А я щиро відповідала, не страждаю через їхню відсутність. Я ніколи не відчувала себе обділеною через те, що інші колеги удостоєні, наприклад, Шевченківської премії, а я ні. Повірте мені. Через три роки після перемоги на конкурсі Чайковського я отримала звання народної артистки. Звання заслуженої артистки мала ще, співаючи в Київському камерному хорі імені Віктора Іконника. Та ні міністерство культури, ні керівництво оперного театру не помітили мою перемогу на сьомому Міжнародному конкурсі імені Петра Чайковського. Це сьогодні ти переміг на Євробаченні — і вже Герой України. Чому так відбувалося зі мною, не можу відповісти. Я ніколи й ніде не оббивала пороги і не заявляла про себе як про канонізовану артистку. Завжди знала: всьому свій час, і все буде. І справді, так і сталося. Все прийшло, хоча комусь здалося, що запізно. Але ж могло й зовсім не бути…
    У підзаголовок книги, яку ми написали з Галиною Коньковою, «Лідія Забіляста. Голос — як струни души...» 
    (з циклу «Діалоги з майстрами») винесені слова: «Моя трибуна — сцена». Виходь на сцену і там доводь, чого ти вартий. Скільки б ти регалій на себе не повісив — вони не важитимуть нічого доти, доки не підтвердиш їх співом. 
     
    — Вам довелося виступати на багатьох, в тому числі найкращих світових підмостках. А яке місце у вашому житті займає Кіровоградська філармонія?
     
    — З філармонією мене пов’язує дуже багато. Вона знає мене і як відому співачку, і зовсім юну. Кіровоградщина мене полюбила, коли я ще була нікому не відомою дівчиною з Олено-Косогорівки. Я зростала на очах у своїх земляків. Вони мене підтримали, коли я навчалася в музичному училищі й гастролювала по області у складі виїзної бригади Кіровоградської філармонії. На жаль, я не була солісткою філармонії, але була б щаслива там працювати. Після закінчення навчання отримала запрошення на роботу до театру імені Кропивницького та до Павлиської середньої школи. Але доля склалася так, що я поїхала до Києва, щоб співати в камерному хорі Віктора Іконника. Так і залишилась у столиці, знову ж таки, не без допомоги кіровоградців. 
     
    А було так. Я мала направлення до школи під керуванням Василя Сухомлинського у Павлиші й прийшла до управління культури за відкріпленням. Тодішній начальник Віктор Ворона мав усі підстави мені відмовити. Але він сказав: «Що ж, дамо їй можливість поїхати до Києва. Може, з неї вийде співачка, яка прославить Кіровоградщину?» Ці слова виявились пророчими. 
     
    Кіровоградська земля для мене рідна. Їздила сюди, доки були живі батьки, часто бувала в рідній Олено-Косогорівці. Про мій приїзд завжди знали в обласному центрі. Приїздили журналісти, писали статті, знімали передачі. 
     
    Без кіровоградської сцени моє творче життя не розкрилося б повною мірою. Тут особлива атмосфера, немов ти зустрічаєшся зі своїми рідними. 
     
     
    Не знаю, чи склались би в мене такі дружні зв’язки з Кіровоградщиною, якби не директор філармонії Микола Кравченко. Ми познайомились, коли він очолював районне управління культури. Запрошував мене, домовлявся про транспорт, організовував концерти. Із навколишніх сіл приїздили люди, які з повсякденних справ виривались у храм мистецтва… Щиро вдячна за теплі стосунки, за аплодисменти. Це найсвітліші спогади мого життя. 
     
    У Києві є чимало відомих співаків, але мало хто з них приїздить на Кіровоградщину так часто, як я. Мабуть, секрет у тому, що я завжди йшла назустріч, навіть коли мала інші плани. І нині кожне запрошення до Кіровограда, а тепер Кропивницького, я сприймаю з радістю: в музичне училище, до театру, на мистецький факультет, до обласної філармонії. 
     
    Ми можемо телефонувати один одному в будь-який час. Наші зв’язки не обмежуються лише творчим життям. Завжди знаходимо час для дружньої розмови, телефонного дзвінка чи зустрічі. Я повсякчас намагаюсь відповідати взаємністю на цю любов.
     
    — Ви приїздите на Кіровоградщину не лише як артистка, а й як педагог, який прагне виховати українську вокальну еліту. 
     
    — Вважаю за честь уже втретє бути головою державних іспитів у Кіровоградському музичному училищі, яке закінчила в 1973 році. Навіть сьогодні страшенно переживаю, коли бачу в залі своїх колишніх педагогів, і почуваюся юною студенткою. 
     
    — Ви викладаєте оперний спів у Національній музичній академії імені Чайковського. Цікаво, чи сувора ви викладачка?
     
    — Я вимоглива, і в першу чергу, до себе. Все життя. Зараз у молоді інший менталітет, вона шукає легших шляхів, а мені довелось крізь асфальт проростати. З’явились нові технології, все можна знайти в Інтернеті, не копирсаючись у бібліотеці. Комп’ютер може відтворити людський голос. Тож і діти вимагають іншого підходу. Втім, є студенти, які радіють моїй вимогливості й просять: «Лідіє Леонідівно, не змінюйтесь, ми хочемо так працювати!» Та коли я бачу, що дитина шукає легких шляхів або бачить себе в іншій професії, стаю більш поблажливою. 
     
    — Наостанок поділіться, про що може мріяти щаслива людина, яка себе реалізувала в житті, на сцені і в музичній педагогіці?
     
    — Знаєте, що таке щастя? Це коли ти не відчуваєш нещастя. Мрію, щоб менше було для всіх нас негативу, злоби, ворожнечі. Бажаю щастя кожній окремій людині і всім нам. І тоді ми будемо творити, працювати, зміцнювати своє здоров’я — щоб реалізувати себе в житті. Якщо випромінюєш світло — отримаєш взаємність. І всесвіт віддячить кожному.
     
    Людмила Макей
    Фото з особистого архіву ЛІдії Забілястої