«Вінок сонетів» - «Рознесені у просторі та часі…»

 

 

«Рознесені у просторі та часі…» (роздуми після прочитання роману «Вінок сонетів»)

 

Останнім часом уже втретє перечитую роман Ольги Полевіної та Олександра Архангельського «Вінок сонетів». І кожного разу відкриваю для себе нові й нові нюанси, які хвилюють і примушують задуматися.

 

Дозволю собі відступ. Нещодавно прочитала журнальну статтю, у якій ішлося про те, що щастя, як таке, є. Воно запрограмоване кожній людині на генетичному рівні. Найвищий розум – Логос – заклав кожному з нас часточки, які своїми флюїдами приваблюють до себе серед усіх лише одну особу протилежної статі, аж поки вони не зустрінуться одне з одним на безкінечних дорогах життя. І таких тільки двоє поміж мільйонів. З часом, коли людство збільшилось у своїй кількості, такі зустрічі – рідкість. Проте, коли ця зустріч відбулася, то це назавжди. Про таку пару віруючі говорять, що вона створена «Божим проведінням», ми, прості смертні, кажемо, що це – доля, а народ склав прислів’я: «Судженого конем не об’їдеш». А ці двоє, будемо говорити – приречені на кохання, – потрапляють у вирі своїх почуттів на «сьоме небо», стають безмежно щасливими і все життя «творять сонети», і вже неважливо – у вигляді поезії чи в прозі. Бо вагомі самі почуття і потреба бути завжди і всюди поруч. Між собою ці двоє, як правило, і не говорять про своє кохання віршами чи пишними фразами. У житті це погляд, усмішка, дотик… Про таку зустріч і йдеться в романі.

 

У літературі не так багато творів, написаних у співавторстві жінкою та чоловіком. А прозу у формі вінків сонетів особисто я читаю вперше. До речі, у цих же авторів раніше вже вийшла збірка вінків сонетів у віршованій формі. Прочитавши її, читач не пошкодує, бо вона пронизана почуттями, які торкнуться кожного. 

 

Автори – унікальні, бо на генетичному рівні обдаровані Богом умінням володіти Словом, і мають голоси, які складають гармонійний дует. 

Герої твору – Він і Вона – створені кожним автором окремо, події за їхньої участі – теж. Образи наділені рисами з позиції жіночої та чоловічої психології, боротьбою протиріч між Інь та Янь, а також їхньої єдності. А відповідно до цього – світосприйняттям усього навколишнього. Проте читач не відчуває, що твір має двох авторів, бо і мова, і стиль написання – то одне ціле.

 

На початку життєвого шляху Він і Вона роз’єднані і Простором, і Часом. Особливо Часом, адже він старший від неї на десять років. А в юності – це таки досить багато. Пригадайте себе. чи хтось із юнаків у двадцять років серйозно подивиться на десятирічне дитя?.. От і Євген звернув увагу лише на слова Генії, у яких його здивували її знання про мушкетерів та ще, можливо, її недитячі інтонації. Вона вже тоді помітила його сумні очі і цим частково заглянула в його внутрішній світ. Дві зустріч, коли кожному було 5 – 15 та 10 – 20 років, залишили різний слід у душах героїв. У нього – майже непомітний, окутаний маревом, у неї – глибокий і незабутній, який усе свідоме життя супроводжував дівчину-жінку, де б і з ким би вона не була. Це був той ідеал чоловіка, до якого прагнула її душа. Бо вже в п’ять років оті потаємні гени вказали їй, що це і є той єдиний, тільки їй суджений Богом.

 

З авторами знайома здебільшого тільки за їхніми творами, якими до останньої крапки зачитуюся ночами. Але саме цей момент – про мне, про моє особисте. Звідки вони знали?! Отже, якщо читач знаходить у книжці себе, то ж написана вона недаремно. У цьому й криється справжня цінність твору, його правдивість, отже, написаний він для нас і про нас. А коли так, то слід прочитати твір, аби знайти там сокровенне, про що ти мовчиш, а автори сказали це всім, але тактовно, ненав’язливо, майже пошепки, але з такою напругою, яка відчувається на відстані. Почуття люблять тишу, розділену (чи помножену?) на двох. Саме тому героїня на самоті, майже нечутно, промовляє молитву: «Господи, спаси і сохрани тих, хто в дорозі… Прости мене, хай не впадуть мої гріхи на тих, кого люблю». А чи ми не так молимося? І нині я звертаюся до Всевишнього з молитвою, благаючи Його милості для дітей та онуків – і не тільки. Слова героїв – це мої слова. Тож як можна не вірити авторам?

Герої – цілком реальні люди. Вони щодня проходять повз нас – кожен зі своїми прагненнями, сподіваннями, надіями. Просто ми не можемо проникнути в їхній внутрішній світ так, як це вміють автори роману: проникливо, лагідно, без моралізаторства. У кожного з героїв – свій життєвий шлях, свої чесноти й гріхи, своє «біле» й «чорне». Слід підкреслити: саме «чорне», а не «брудне». У тексті не зустрінеш ані осуду, ані схвалення вчинків, бо герої – живі люди, які уособлюють нас з вами. Автори свій життєвий і творчий досвід втілюють у своїх героїв, живуть їхнім життям. Їхня оповідь настільки переконлива, що, здається, ніби автори пишуть про себе. У цьому й полягає сила художнього слова. Читач має співставляти свої вчинки, своєї думки і прагнення з прочитаним.

 

Щодо осуду чи схвалення. Колись, на порозі дорослого життя, після розповіді історії, яка трапилася з невідомою мені жінкою, я гнівно кинула: «Як вона могла?.. Я ніколи так не вчинила б!». І тут же блискавично пронизала думка: «А ти була на її місці? Ти знаєш, як вчинила б у тій ситуації?». Ця мить для мене була одкровенням. З того часу жодного разу, навіть у думці, я не повторила тих слів… Адже кожен сам собі є найприскіпливішим суддею. Навіть герої твору і його автори.

 

Минають роки, герої дорослішають – і повністю нівелюється вікова різниця. Життєві дороги героїв, йдучи паралельно, а часом перетинаючись, у романі сходяться в спільний шлях. Їх єднає насамперед духовність, що навіть віртуальний, інтернетний роман має всі ознаки реального. Обоє – творчі особистості, кожен зі своїм колом спілкування. В обох високий запит на духовне, прекрасне, глибинне. Обоє мають винятковий потенціал для втілення своїх прагнень. Тож при зустрічі «…їм не треба слів – за них говорять погляди, руки, запахи… Тест на сумісність». 

 

 

Невже автори читали ту ж статтю про щастя, що і я? Мабуть, що ні, просто вони багато знають і вміють про це сказати. Від зовнішнього вигляду свого героя і аж генетичного коду людства. Мабуть, саме про це й говорить Євген: «…любити самому вагоміше, ніж паразитувати на чиїйсь любові до себе». Це про оте «Боже проведіння». 

Не варто переповідати сюжет: читач сам зробить висновки. Та знаю напевно, що, прочитавши останній рядок, читач не поспішатиме ставити книжку на полицю, а ще деякий час посидить над нею в роздумах про прочитане. І багато в кого виникне думка: «Якби знати про це в юності…». Тож допоки ви поряд, є можливість все змінити на краще, бо  ви маєте найбільший дарунок від Бога – ваше кохання. Саме на цьому й наголошують автори роману «Вінок сонетів».

Варто повернутися до сказаного раніше: чому перечитую втретє? Якби підкреслювати рядки твору, у яких знаходжу думки свої і свого чоловіка, чую те, що сказане мною чи ним, то майже всі сторінки були б помережані цими позначками. Бо твір про мене, про нас з вами. Тож буду читати його ще і ще. І за це вдячна авторам.

 

І наостанок – і теж про мене:

 

Рознесені у просторі та часі.

Зустрітись жодних шансів не було.

На небесах боги не безучасні – 

тож провидіння разом нас звело…

 

Тетяна Микитась, м. Кропивницький