Міжнародно-кропивницький шарварок № 6
Антоніна Корінь
Пародії на вірші Олександра Кердіваренка
Присвячується іменнинику і першому лауреату премії Тарковського
Пародія-диптих «Була б не спала…»
1.
Десь село спить, та не спиться щось мені.
Може, десь якась дівчина так, як я,
Теж не спить. Яку зустріну — та моя.
О.Кердіваренко, 1958
В шістдесят мене безсоння допіка…
Я ж у десять спала — соня, бач яка!
Знала б я, що Ви на лови вийшли нас,
То не спала б, безголова, у той час!
2.
Підкажи, не зустрінута досі,
Що робити, моя осяйна,
Коли серце ураз заголосить:
Це вона! Ось вона! Ось вона!
О.Кердіваренко
«Де вона?» — досі серце голосить.
…Може, я то була, осяйна?
Пречудові пародії носить
Цей шукач мені на Парнас.
Справжня причина бурі
Не спиться. В уяві шалено
Стихія шумить і гуде.
Здається, що море без мене*
Спокою, як я, не знайде.
О.Кердіваренко
***
А он, мятежный, просит бури,
Как будто в бурях есть покой.
М.Лермонтов
Так он воно що! В тім запарка,
Що море шумить і гуде,
Бо сердиться, що Кердіваренка
Між хвиль своїх не знайде.
Не спить в степових він пенатах,
Уже й до Вільшанки** дійшов…
До моря — рукою подати.
Лиш в бурі б він спокій знайшов!
* — поет в армії був моряком
** — автор родом з Вільшанщини
Екстрим тих гроз не здолав і склероз
Пам’ятаєш літні грози в полі,
Стріли блискавок, розкотисті громи,
Дужий вітер, хмари, а навколо
Тільки море нив й дві постаті — то ми.
О.Кердіваренко
«Пам’ятаєш?» — навіть не питаю.
Як нам той баштан не пам’ятать,
Як в грозу ми з куреня — із раю! —
Бігли під грозою погулять?
Хмари, вітер, грім і блискавиці!
Ми й не помічали ці діла.
І хоч грім гримів нам: «Обніміться!»,
Громовиця руки нам сплела…
Жаль, тепер життя — ясна година.
Тільки спогад в серці той несу.
Дякую, кохана, ти — єдина
І мене любила, і грозу.
Сила любові
Я по землі ходив, розбурханий,
як вітер,
М’яв трави ніжні і хитав гілля.
***
Йому давно не милий білий світ,
Бо до вподоби світ зелений.
О.Кердіваренко («Вікторові Погрібному»)
Ходив лісами я, в руках сокира,
М’яв сінокіс, трощив кущі й гілля.
Руйнівником був, схожим на факіра…
Як піді мною не розверзлася земля?!
Вели до Неї всі мої дороги!
В коханні зосередивсь білий світ!
… Як добре, що не стрів я Погрібного,
Він не прийняв мене б в «Зелений світ».
Серед збирачів зір
Ніч сповила даль просторів.
***
Ніч повила, ніч покрила все земне.
***
Ген силует
В полі чийсь має.
Мабуть, поет
Зорі збирає.
О.Кердіваренко
Ніч сповила степ і гори, все земне.
Та сповить їй не вдається лиш мене.
Степ — дивина!
Знов хтось никає.
Випив вина?
Ледь шкандибає…
Крок до зірок
Хтось знову робить?
За кроком крок
Степ хтось скородить.
Стелеться путь
В поле безкрає.
О! — зорепуд!
Я не збираю
Падалиць тих.
(Як це банально!)
Гордий без краю,
Я для вас всіх
Зорі… знімаю.
О-ри-гі-наль-но!
Олександр Антоненко,
Новоукраїнка
Чиї ворота?
Зять у тещі проживає –
Звісно воно як:
І війни ніби немає,
Але й миру — ну ніяк!
«Пофарбуй ворота, синку, –
Теща пристає, –
Ось, я щіточку купила» –
Фарбу подає…
«Ой, часу не маю, мамо!
А коли і мав би…
Були б це мої ворота —
Може, й фарбував би!»
Теща зранку підхопилась,
Гайнула у місто,
Одписала хату зятю.
Все зробила чисто!
«Ось тобі дарунок, синку! –
Документи віддає, –
Знай тепер, яка я добра!
Хата, двір — усе твоє!
Тільки в мене ж ось турбота,
Пофарбуй-таки ворота!»
Зять папери взяв у руки,
Мовчки прочитав,
Склав учетверо, легенько,
В кишеню сховав…
«Тільки в мене ж ось турбота,
Пoфарбуй-таки ворота!»
«Носа встромите Ви всюди,
Як чорти Вас носять,
Вас наряди роздавати
Поки-що не просять!
Живіть тихо в моїм домі…
І послухайте сюди:
В приймах треба вміти жити –
Не варіть мені води!
А робіть, що я скажу Вам:
Йдіть собі, варіть обід!
Бо яке Вам тепер діло
До моїх воріт!!!»
Пожалілася
Дзвонить якось одна жінка,
Що не мала дочок,
До невістки, в інше місто:
«Як там мій синочок?
Бо наснився цю ніч сон, –
Зовсім якийсь новий!
Чи в порядку мій синок?
Чи він там здоровий?»
«Ой, матусю! Скаче в гречку!
Ще й горілку п’є!
Як йому цим дорікаю
Він мене ще й б’є!»
«Слава Богу! Сон не в руку!
А то ж серце мліє!
Як таке він витворяє –
Значить не хворіє!»
Габровские уловки
Турист спросил у старика-габровца, сколько в городе жителей?
— У нас не просто жители, сынок, — ответил тот, — у нас все — габровцы!
«Таким, як я, незатишно у спокій»
(Літературний заштрик)
Подивишся на нього — зроду нічого поганого не запідозриш. Кремезний, донжуанистий симпатяга, а щодо сексапільності, то й Олега Винника на чотири лопатки покладе! Наче ще й молодий, геть юний пенсіонер, а вже із зелених літ мудрословить. А глянеш, що з-під його пера так і пре, — засоромишся, бо і в мізках ніяк не всклянкується.
Створене нині треба тільки дозовано вживати, як у рецептах нерозбірливо лікарі пишуть: dtd: по 1 шт. 3р. на день. Отак би я й радила вам вживати його «Сагу про поетичну каторгу». Бо від передозування застидаєшся: за павличок, вольвачів, забужок ще й перебийносів. (Жаль, П.Засенко на пародійний укол до Володимира Могилюка не попав, а треба би йому «внушити», що до кандидатів у Спілку письменників з Кропивницького варто пильніше придивлятись на його посаді очільника приймальної комісії в НСПУ (Київ).
Давайте посушимо мізки навколо цього трагічно-песимістичного прізвища Могилюк, який безкоштовно веселим словом зцілює душі й тіла. Його новенька «Сага про поетичну каторгу» завершує (поки що) веселий «п’ятитомник» пародій (1996-2018рр.).
Від однієї назви «Цю тему я люблю» у душі оргазм тьохкає. І чим далі в ліс, тим голосніше. Зокрема, й від «паро— і порадійних малюнків Фелікса Полонського, співавтора-«каторжанина» (за ним як за ілюстратором не одна поетеса полює!), як і від фото Могилюка в образі козака Мамая! А епітетів, а метафор тих! А неологізмів! Оце вибрики Пегаса! Класики й ті прочитають, або ж їм перекажуть злісні заздрісники, яких Бог милував попастись на зуб пародисту Могилюку.
До всього, крім закрепів та «швидких насть», цьому пакоснику, терапоету-гастроентерологу є діло не лише до аритмій і до перверзій, декларації асфікцій і рекреацій, полюцій і суккоб. Жодного з літературних іванів, павлів чи петрів не обминув, щоб не насипати солі на хвіст (як уже вони той хвіст не піджимають, а мають те, що мають!). Але ж сосюряться, тичиняться, ще й гоголяться!
Сфера діяльності В. Могилюка розпросторилась у часоплині: від Ежена Потьє і аж до … А.Корінь — з її укрсучлітподругами-майданістками та з їхніми безкінечними блуканнями у пісенних папоротниках. Не обминає його пильне око й детальок. Не один чабанарх ошкіриться. Бо таки кожного, багатого й бідного, талановитого й безталанного, вражає у Могилюка «концентрація концептуального контрацепту». О! Я вже мовчу про нечувані алітерації й асонанси. Одне погано: мало помічено жінок, зате яких помічено! І не скажеш, що це бедлам по приколу. Швидше, таки докторська дисертація на вічну тему: «Whoiswho?». Тут кожне «who» себе впізнає і сусідів. Читати цю сагу не марудно (не те, що — про Форсайтів!). Чого він тільки не діагностує у нас, друзів молодості!
А це і шедевризм П.Селецького і рахманний комсомолізм В.Гончаренка. Навіть підмітив дзвоно-бамбилізм Ліни (атож, попалась і генійка жіночого роду!), і шурхітливість драчевих ніг (відходив, царство йому небесне!). Все Могилюк помічає: чоловічу гарцьовитість і жіночу лісову ековідданість. Вдалось авторові освідчитись і в регіональній любові, особливо до львів’ян, — звісно, у всіх нас — курс на Європу (от тільки євро — проблема!).
Віддав Володя шану й «габаритним зорям», і дрібним матючникам, які свіжу риму до слова «тать» уміють припасувати. Молодець!
Вірю, жодні «дзвінкокопитні коні» не викинуть мого друга із сідла (як і з «Шарварка»). Тримайся, вибивайся в чабанархи, скоро ж найбільше свято врожаю — ВИБОРИ! От тоді в тебе знов затанцюють всі! Хух!
Меду — досить, дьогтю — дефіцит! І граматично лиш іноді в коректурі книжка накульгує, хоч автор і вільно володіє розділовими знаками, а то й без них обходиться, по-косенківськи хуліганить, розперезавшись. Тож позаздримо всім андрусякам та анруховичам, які зайняли всі полиці у любовному потязі Ю.Рибчинського.
Бажаю авторові творчо потіти й далі, не збиваючи високу температуру творчості. І знов же — без Косенка ніяк! — цитую: «Хай плутається вічність в бороді» (!) у того, хто гарно утрамбував свою сагу аж дев’ятьма розділами; хто своєрідно зробив пролог і епілог! Знаком оклику в кінці стало інтерв’ю В.Бондаря, де вісім влучних запитань влаштували В.Могилюку літстриптиз. Персональна подяка в рамочці за чотири пародії на мене. Похитнулись у сазі літговерли, а інші страждальці допоможуть весело вивчати вкрай усічену літературу рідного краю. Словом, гарний шарварок вчинив Могилюк, справжній веселий шарварок! Читайте, купуйте, — у чергу за автографами!
Антоніна Корінь
(квітень-червень, 2018)
Антоніна Корінь
З Івана Вазова (Болгарія)
(переспів)
Спогади про Батак
І
Сам я із Батака, чули про Батак
Звідси далеченько, десь аж за горами
Я без батька й мами сирота-бідняк,
Знай, бреду схололий, сніжними полями.
Ти Батак не знаєш? Це село моє.
Час лихий згадаю, ніби день вчорашній
Дев’ять нас братів було, уцілів лиш я.
Зараз розкажу вам, те що й слухать
страшно.
ІІ
Сам я бачив, дядю, як убили їх...
Голови рубали їм там, на пні берези.
Тільки брат мій, Пеню, скрикнув і затих,
Так братів не стало. Турок же один
Бабу в груди вдарив… Як же я злякався!
Кров текла рікою… Я в ті холоди
Сиротою в світі білому зостався.
ІІІ
Пам’ятаю батька – у руках сокира, -
Він хотів бандитам заступить дорогу.
Але гримнув постріл,
в батька зблідла шкіра,
Кров у сніг лилася прямо за порогом.
Мало хто лишився у цей день з живих.
І згоріли в школі і дорослі, й діти, -
Всі в вогні пропали, хтось закрив там їх,
Очі всім золою застилав там вітер.
ІV
А сестру і тітку день і ніч підряд
Мучили і били, там де була хата.
До цих пір я чую, як вони горять
Тьму людей порізав душогуб проклятий.
Скільки душ згубили, як же їм не гріх!
Тільки дядя Ангел чудом втік із хати.
Трандафія-священик, на виду у всіх,
Як Ісус, прибитий, не стихав кричати.
Я уже не плакав, тільки весь тремтів.
Скінчили розправу кляті бусурмани.
Всіх дітей зігнати турок повелів,
Всі дитячі голови пов’язать тюрбаном.
V
Ох, як було страшно, коли б ти там був!
Як я втік, не знаю, від ножа лихого.
Тут сарай в дворі наш раптом спалахнув,-
Жалібно стогнала там стара корова.
Я ж тоді пустився звідтіля бігом,
Але потім чув я, - люди говорили,
Що тоді згоріли всі, - такий содом!
VI
І в селі сусіднім, аж в горах, в долині
Нехристи-поганці нас загнали в яму.
Причаївшись, в небо, я дививсь в щілину
І тихенько плакав, згадуючи маму.
Але їхню віру не хотів приймати,
Вирішив загину, та не стану турком.
Врешті відпустили знову нас в Батак.
А через два роки ми зустріли Турко.
VII
А тоді настав нам час нещадно мстить,
Ворогів поганих ми не пощадили …
Та село згоріло – ніде було жить ...
Непробудно мама спить в сирій могилі …
Та невже не чув ти досі про Батак?
Далеченько звідси, десь аж за горами …
Тож прошу я хліба сирота-бідняк,
І бреду, замерзши, сніжними полями.
Толокою «Шарварку» керували Антоніна Корінь
та Олександр Антоненко — начальники з обмеженою відповідальністю.