Ой Весна, Весна

 

Відшумів Колодій! Порозходилися по домівках парубки з прив’язаними (за холостяцький статус) колодками. А весна набирає ходу! Ніби почула заклички на Колодія. Сонце-немовля-Божич стає дорослішим і скоро стане юнаком Ярілом. Надходить час обрядів зустрічі весни. Саме обрядів, а не разового обряду. Бо і весна в різні регіони іде не в один час. І діється не за один день.

 

Насамперед її треба закликати. А з нею — пташок і квіти. А ще сонце. А ще закликати вербу розвиватися. Отож і звучить і «Прийди, прийди, Весно красна», і «Благослови, мати, Весну закликати», і «Ой ти, жайворонку, ранняя пташино», і «Ой колесом сонечко, ой колесом», і «Ой не стій, вербо, розвивайся», а ще сотні та й сотні веснянок. Ідуть дівчата, хлопці, ідуть діти. До річок, до ставків, до верби, до першоцвітів, у гаї і байраки. Несуть перші віночки, коли вже є з чого сплести. А перед тим несуть випечених з тіста «жайворонків», пусті заквітчані гніздечка, макети сонечка і Крокове колесо, стрічки на вербу й калину. 

Піднімають тих «жайворонків» до сонця, ходять у «Кривому танці» із Кроковим колесом, в’яжуть кольорові стрічки на вербу. Для чого? А Весну кликати. Усі знають: вона і без закличок прийде. Але ж хочеться швидше!

 

Сніг швидко тане. Струмки перетворюються в потоки. Ховається десь в брудних останніх заметах недобрий дух зими — Коструб. Тоді дітвора робить його опудало — із соломи, сухих бур’янів, дрючків — бо ж Коструб, отже — кострубатий — і несуть його до річки топити. «Пливи собі, Кострубе, за водою. Бери Зиму, Кострубе, за собою».

З’являються перші стежечки. У гайках і в степу — перші зелені галявки. Є де бавитись дітворі. І починається! «Уже наш Дудар захворав, уже наш Дудар занедужав…» Стоїть «недужий» Дудар в колі, схрестивши руки. Аж раптом скупали того Дударя з відра води — як не пуститься в танець! «Відхворів» і відтанцював у центрі кола дітей один Дудар, обирають іншого. І знову: «хворіє», обливають, одужавши — танцює. А набридне грати Дударя, починають «Попід вербові лози». Ото натягнуть рушник над головами, зроблять із нього ворітця — і біжить вся ватага у ворітця, аж поки вони раптово (кожного разу — несподівано) не закриються. Не встиг проскочити у ворітця — скачи Кози! Та гарно скачи, не лінуйся. На те й весна!

 

 

А от уже в лісі з’явилося доволі рясту. А в народі «ряст топтати» — то жити, не покинути цей світ. Тож усі — і малі, і не зовсім, дружно йдуть до лісу, набирають рясту, а потім дружно його топчуть, накликаючи здоров’я і довголіття: «Топчу, топчу ряст, ряст! Бог здоров’я дасть, дасть!»

А старші дівчата — ті закопують десь на вигоні горщик каші. Для чого? А хтось їм сказав, що за такої умови хлопці будуть ходити на їхню вулицю. 

«Закопали горщик каші ще й кілком прибили, 

щоб на нашу на вулицю парубки ходили». 

 

Хоч, коли по правді, — це закопування каші є не що інше, як релікт давнього рослинного жертвоприношення землі. Чи треба з отакої пожертви землі робити трагедію, як це, часом, траплялося? Як на мене — ще й заохочувати треба, аби пам’ятали, хто нас годує.

Криві танці (на честь води) і колові хороводи (на честь Сонця) — головні танці цього періоду. Але ж і змагальні — стінка на стінку — також. «А ми просо сіяли, сіяли, ой Див, Ладо, сіяли, сіяли». У побуті вона нині звучить (де ще звучить) «одним ладом сіяли». Але це спотворення. Бо в цій грі люди зверталися до давніх божеств Дива і Лади (Лада).

 

А Весна набирає сили. Невдовзі надійдуть теплі хмари і загуркочуть перші весняні грози. От тільки б не на голе дерево, бо врожаю фруктів не буде! А на луках, вигонах і степочках малеча водить по місточку з рук Насточку. 

«Вербовая дощечка, дощечка. По ній ходить Насточка, Насточка. 

Де ти, Насте, бувала, бувала, як діброва палала, палала? 

Цебром воду носила, носила. Дібрівоньку гасила, гасила». 

Кажуть, що та Насточка — сама Весна, що йде вгору та вгору, слідом за сонечком. А палаюча діброва — перші блискавки. А водиця із цебра — весняні дощики.

 

Чимало сьогодні чуємо, що і обряди ці — примітив, та ще й богопротивні, і пісні — ще більший примітив. Хай! Хай кажуть! Якраз примітивні про це й кажуть! Бо не усвідомлюють, що в наших веснянках — і наш давній світогляд, і наша  простонародна, але мудра філософія, і наші космогонічні уявлення, і наша культура, наша поезія, казка, і наша ментальність. На-ша! Іншої такої нема. І ми з нею — це таки ми, народ, а не безлике населення.

Скоро-скоро день і ніч зрівняються — і почнеться Велик день. Але про те — іншим разом.

 

Володимир Яремчук