Нові книги земляків. Не цілуйте цілунком снігів душу, поранену щастям…
Прочитавши сьому книжку Наталії Бідненко, приходжу до висновку, що всі її книги написані пораненою «щастям душею». У кожного поета душа ячить образами і римами, швидше за все, тому, що поранена. Але далеко не в кожного — щастям. Назва книги «Не цілуй мене, осене» одразу відлунилась в душі не раз уже чутою однойменною піснею від барда Валентина Могильного.
І хоч я часто дорікаю поетів-ровесників, що, мовляв, писанина про старість — то ніби вишукане кокетство, бо ж автори таки сподіваються, що їх переконають, що ще не вечір. Але Наталка пише про цю проблему без лукавства й кокетства, тож віриш у реальність цієї драми, що переходить у трагедію найвищих емоцій.
Особливо яскраво продемонстрував це третій — пісенний розділ «Зустрілись музика і слово», де на її вірші із всерозуміючою готовністю озвались споріднені душі композиторів і співаків: Олександра Калашника, Стаса Тарадаєнка, Андрія Шульги та вже згаданого Валентина Могильного (я б згрупувала пісні саме за авторством). А ще тут чимало віршів, яким «світить» стати піснями. І так з книги в книгу поетеса демонструє свій піснярський хист, до якого, як мухи на мед, тягнуться музиканти. Про це в передмові до книги конкретно сказав її редактор В.Бондар: «Коли люд співає тобою написані слова — це найвище визнання». Хоча згодна і з його теоретизуванням з приводу того, що до пісенної поезії можна ставитися дещо поблажливо, бо ж її часом витягують і возвеличують композитори й співаки (як от «Петриківські козаки» на чолі з композитором Олександром Калашником, які не раз перетворювали презентації Наталчиних книг у поетично-пісенні свята). Таке свято було якось і в їхньому співавторстві з В.Могильним, а могло би буть і в дуеті з А.Шульгою та іншими.
Мотиви і мелодії, що звучать у текстах віршів у двох перших розділах «То не про тебе» та «Іду по світу сивою дитиною», теж перегукуються, як лісові соло птахів, з цим третім.
У мене таке враження, ніби соромлячись своїх юних почуттів, які прийшли в зрілому віці, поетеса наче ховається за якусь художню «паранджу». То живописує почуття, завуальовані струменями дощу, або палахкотінням свічі, або золотом пізньої осені, яким заліплені вікна героїні.
Авторка делікатно-тремтливо описує стани душі, в яких не завжди співпадають емоції закоханих, і от читаю про наслідок цього любовного сум’яття: «Я себе виселяю з твоєї душі» і бачу рідкісну в жінках рису — не відчувати себе жертвою невдач, а надіятись, попри все, на те любовне тепло, яке може зігріти жінку всього лиш енергією трьох найзаповітніших слів…
Але її героїня уміє гордо і мужньо констатувати поразку: «Убито ніжність. Без анестезії», при цьому ще й розтягувати дорогий біль кохання: «По шматочку відриваю душу від душі, що рідною була…»
Радісно усвідомлювати, як поетеса, народжена в місті, тепер в силу життєвих обставин, живучи в двох селах, все тісніше з ним рідниться, зливаючись із природою: уже й дощі, й веселки, і сніги — стають їй засобами творення художньої правди життя. І тоді народжуються з-під її пера: «Небо весняне, вагітне дощем»; «Червивим яблуком мене ти спокушав…»
Але не зважаючи ні на які мінори, драми і трагедії, героїня Н.Бідненко імпонує мені тим, що тримається хоч за окрайчик, але оптимізму, визначаючи як мету життя й любові надзавдання — «Бути світлом в світі недовіри».
Царство її лірики — у минулому часі, яке все ж рветься у майбутнє. В її поетичній державі повно сумних дощів і нудних снігів, вона майстер нюансування почуттів у «жанрах»: «Непрожите кохання», «Ненаписана картина», «Омріяне кохання», «Відшумували почуття», «Кінець дружби».
Але й у цьому, такому незатишному світі, перемагають весни, райдуги й веселки, які врятують «поранену щастям» душу навіть тоді, «коли байдужість виставить заслон», і вона знов причаститься «казковим коханням», вийшовши з «глухого кута», де «любов і ненависть сплелися».
Радію, що в кожній книзі Н.Бідненко її поетичний дамоклів меч знов і знов розрубує гордіїв вузол душевних і житейських негараздів.
Цього року Н.Бідненко стала першою лауреаткою нової літературної премії імені Арсенія Тарковського. Книга свідчить, що цю поетесу ще не скоро поцілує осінь — і слава Богу! І літо нехай не сумує…
Антоніна Корінь
