«Не журбою — боротьбою завоюю щастя я…»

 

(до 120-річчя від дня народження поетеси Олени Журливої)

 

У червні виповнюється 120 років від дня народження Олени Журливої  — поетеси, співачки, жінки надзвичайної вроди і таланту. Донедавна ця постать залишалася загадкою української літератури. Підручники та довідники не давали повної обєктивної інформації про життя і творчість Олени Костівни.

 

У роки своєї юності вона перебувала у бурхливому морі літературних імен і течій, навчаючись у визнаних художників слова. Їй пощастило спілкуватися з П.Тичиною, В.Сосюрою, О.Копиленком, О.Олесем, М.Вороним, С.Васильченком.

 

Про себе поетеса говорила: «Я рвучко і молодо увійшла в новий світ». Цим світом для неї стали мистецтво, література, музика.

Олена Пашинківська народилася 24 червня 1898 року у м. Смілі на Черкащині. Батько був учителем церковнопарафіяльної школи. У родині було семеро дітей, вижили лише двоє: Олена та менша за неї на шість років Катруся.

За спогадами сестри, Оленка росла допитливою дівчинкою, любила їздити з батьком на ярмарок, де можна було послухати сліпих лірників. Співала, віршувала. Перший вірш російською мовою «Чего хочу — сама не знаю» написала в одинадцять років. У чотирнадцять познайомилася з Лесею Українкою, читала їй свої поезії.  На смерть видатної поетеси відгукнулася рядками:

 

Твої пісні у нас зостались,

В яких бринить душа жива,

В рядках безсмертних 

позливались

безсмертні образи й слова.

 

Наука давалася Олені легко. Склавши екстерном іспити за чотири класи Уманської жіночої гімназії, через рік на «відмінно» закінчила її 5-й та 6-й класи. 

 

Після Умані навчалася спочатку у Київський Печерській гімназії, а потім у Київському інституті народної освіти. Аби полегшити для родини фінансовий тягар, давала приватні уроки, співала у церковному хорі та у костьолі. Студенткою багато подорожувала, гастролювала з хором. У 1922 р. після закінчення інституту викладала рідну мову в українській школі на околиці Києва. 

 

У 1926 р. відбувся переїзд Олени Журливої до Харкова. Вона працює у Державному видавництві України, виступає як авторка літературно-критичних статей, друкується у журналах «Більшовик», «Пролетар», «Глобус», «Кадри», «Червоні квіти», «Червоний шлях».

 

У 1929 р. Олена вийшла заміж за інженера Петра Котова. Шлюб виявився невдалими. Молода жінка страждала через чоловічі зради. Свою тугу виливала у віршах. Натомість творче життя було щасливим. У театральний сезон 1929-1930 рр.

співала на сцені Харківського оперного театру: виконувала партію Кончаківни в опері О.Бородіна «Князь Ігор». У затишній домівці поетеси збиралися В.Сосюра, П.Тичина, К.Дніпровський, О.Кошеленко. Поетичний доробок  цього періоду увійшов до першої збірки «Металом горно», яка була видана у 1926 р.

 

…Не журбою — 

боротьбою

завоюю щастя я,

поховаю всі тривоги,

не спинюсь на півдороги,

бо на злість своїй недолі –

хочу долі!

 

У 1930 році поетеса видає ще одну збірку — «Багряний світ». 

У 1932 р. О.Журлива разом з чоловіком від’їжджає до Москви. Працює у школах, організовує літературні вечори. У 1934 р. її приймають до спілки письменників СРСР, у 1938-му… арештовують «за агітацію проти радянської влади». 

 

26 квітня 1939 р. особлива нарада НКВС СРСР засудила Котову Олену Костівну до позбавлення волі у виправно-трудових таборах Алтаю на три роки. Пізніше додали ще сім років. 

Важка фізична робота у суворому кліматі та знущання відібрали здоров’я. «З Олени лишилися кістки та шкіра, адже нормального харчування не було, а робота була дуже важка і незвична», — згадувала її сестра.

 

Змарнів мій цвіт…

Пов’яв і впав

скалічений додолу, -

недовго й жив

і рясно вкрив

сльозами землю голу.

 

Про дострокове звільнення поетеси наполегливо клопотався Павло Тичина. У 1944 році вона повернулася в Україну. Влаштуватися на роботу допомогли М.Рильський, М.Бажан, П.Тичина. 

У 1953 р. Олена Журлива переїхала до Кіровограда (нині м. Кропивницький), де мешкала її сестра Катерина. Поки дозволяв стан здоров’я, працювала учителем української мови та літератури у школі №3 на Новомиколаївці. 

 

Лише 1957 року письменниця була реабілітована та поновлена у лавах Спілки письменників. Наступного року побачила світ її книга «Поезії».  

Останні 16 років життя Олена Костівна тяжко хворіла, була прикута до ліжка. Ні добре говорити, ні писати вона вже не могла — тільки по очах та окремих словах сестра могла її розуміти і записувати вірші. Одна за однією виходять у світ поетичні збірки: «Земля в цвіту», «Червоне листя»; збірки для дітей «Хто знає, як рік минає», «Голуби», «Ой, літечко, літо», «Хазяєчка», «У нашої Наталі».

 

Вірші Олени Журливої часто з’являлися у періодичній пресі, збірниках та альманахах. Деякі з них були покладені на музику композиторами  П.Козицьким та В.Косенком. 

У 2016 р. спеціально для проекту «Рок — відродження» музиканти з гурту «С.К.А.Й.» на слова поетеси О.Журливої створили нову пісню під назвою «Мовчи». Її поезії перекладені російською мовою, друкувалися у Болгарії, Польщі.

 

У будинку на вулиці Фонтанній, де жила поетеса, часто були гості: школярі, студенти, вчителі, шанувальники її таланту з інших міст і сіл  України. Навідувалися у затишне обійстя літератори нашого краю: Микола Смоленчук, Володимир Базилевський, Віктор Ярош, Леонід Народовий, Валерій Юр’єв та ін. 

 

Поет Валерій Гончаренко згадував ці зустрічі з особливою теплотою: «Тут вірші народжувалися самі по собі, стихійно, імпровізовано…». Один з них так і назвав  — «Вулиця Олени Журливої»:

 

…Як хвилює, Боже мій,

Вулиця оця!

Протіка скрізь спомини,

Щоб в сльозі скупій

Відбивались промені

Пам’ятних подій.

 

У Вічність Олена Костівна відійшла 10 червня 1971 р.

Кропивничани шанують пам’ять про неї. На фасаді загальноосвітньої школи №3 встановлена меморіальна дошка, у школі діє музейна кімната з матеріалами, присвяченими поетесі. Вулиця Фонтанна стала вулицею Олени Журливої. 

У літературно-меморіальному музеї І.К.Карпенка-Карого проводяться літературні вечори, творчі зустрічі, виставки, присвячені видатній жінці.

 

У музейній збірці зберігаються світлини письменниці, книги з її автографами, спогади відомих літераторів. Особливо цінними є афіша концертів В.Дідковського та О.Журливої у Полтаві (1930); романс С.Рахманінова «Щось так тужно» на слова Г.Галіної у перекладі українською О.Журливої (1930-ті рр.); протокол екзамену з української літератури школи №3, завірений підписом Олени Костівни. 

Цікавим є листування поетеси з письменниками П.Тичиною та М.Смоленчуком, керівником Кіровоградського обласного літоб’єднання В.Ярошем, учителем школи-інтернату Л.Пігарьовою, яке від імені поетеси вела її сестра Катерина Вишницька.

 

Олена Костівна писала: «Я повинна хоч щось зробити для свого народу. І це «щось» повинно бути світлим…».

Ми впевнені: ім’я Олени Журливої назавжди вписане в літературну історію нашого краю і нашої держави.

 

Тетяна Ревва, 

старший науковий співробітник

літературно-меморіального музею І.К.Карпенка-Карого.