За шкільною звичкою

 

З натури

 

У двері кабінету заступника директора школи хтось обережно постукав,  а вже через мить до нього  увійшов середній на зріст світлоголовий чоловік.

— Доброго дня, Ларисо Григорівно!  — радо привітався незнайомець — Будь ласка,  прийміть від мене цей скромний  подарунок.

 

І він простягнув ошелешеному педагогу букет яскравих осінніх квітів.

— Дякую, звичайно, але хіба ми знайомі? 

— Ще б пак!  Адже я — колишній випускник. На забудькуватість вашу не ображаюся, бо  у школі батьки були частіш від мене.. А прізвище моє — Віктор Шевченко. До речі, у часи шкільництва вважався визнаним спеціалістом  по списуванню завдань з чужих зошитів та незмінним прогульником уроків. А ще я був різновидом  паразита, як казав  біолог.

— Боже ти мій! Ось тепер я тебе упізнала нарешті. Ну, розкажи, Вікторе, як доля життєва склалася?  Адже зі школи  тебе батьки, здається, у восьмому класі забрали у зв‘язку з переїздом?  І  де ти зараз?  Випадковими заробітками перебиваєшся?  Можливо, шофером чи слюсарем в кооперативі чи десь на фірмі працюєш? Навіть згадувати не буду, скільки років минуло, як бачила тебе в останній раз. Мабуть, ще тоді, як вчився в школі…

— Помиляєтеся, шановна Ларисо Григорівно. Негоже вам, досвідченому педагогові, так  думати про своїх колишніх учнів. Беріть вище. Я — кандидат наук. Тож вітайте мене.

— А дисертацію як написав? — запитала вчителька тремтячим голосом.

— Це просто. За давньою шкільною звичкою, — посміхнувся, показуючи коронки зубів, відвідувач.

— А ви кажете: «Шоферуєш? Слюсарюєш?»

 

Анатолій Саржевський