З «маленького Парижа» до великого — шлях Дон-Амінадо

 

В обласній бібліотеці імені Чижевського діє виставка, присвячена 130-річчю з дня народження Дон-Амінадо. 

 

Колись із Франції на батьківщину, яка ще звалась тоді Радянський Союз, вдалось повернути чимало національних скарбів культури. Серед них в Центральний державний архів літератури і мистецтва в Москві надійшов і фонд поета і прозаїка А.П.Шполянського, нашого земляка, який з часом, можливо, сподвижники культури зможуть повернути в місто, де він народився, як те сталось уже частково зі спадщиною В.Винниченка. А поки що  книжкове знайомство здалека з автором, у якого в Парижі вийшло шість книг: поезія, проза, спогади — російською мовою і книга афоризмів та каламбурів — французькою.

«Есть блаженное слово — провинция, есть чудесное слово — уезд», — рядком із власного вірша Дон-Амінадо починає і свої спогади про Єлисаветград «Поезд на третьем пути». Щоб ви відчули внутрішню музику цієї елегантної прози, я мовою оригіналу процитую ще кілька рядків: «Столицами восторгаются, восхищаются, гордятся. Умиляет душу только провинция.

Небольшой городок, забытый на географической карте, где-то в степях Новороссии, на берегу Ингула, преисполняет сердце волнующей нежностью, сладкой болью.

Держался город на трех китах: Вокзал. Тюрьма. Женская гимназия». 

Так сентиментально-іронічно, поетично і афористично писав про наше місто його уродженець Амінад Петрович Шполянський під псевдонімом Дон-Амінадо (1887–1957). І ось я прочитала першу книгу Дон-Амінадо «Парадоксы жизни», видану в Москві  1991 року видавництвом «Обновление». І захотілось поділитися з вами радістю відкриття.

А.Шполянський закінчив юридичний факультет у Київському університеті. Деякий час жив у Москві і Петербурзі, де був співробітником відомого журналу «Новый Сатирикон». На початку 20-х емігрував у Францію, де став дуже популярним поетом-фейлетоністом найбільш престижної і стабільної паризької газети російського зарубіжжя, яка існувала на самоокупності. Там він і друкувався близько двадцяти років. У спогадах вичитую, що в цей час наш земляк Дон-Амінадо був чи не найбільш читаним поетом російської еміграції, його знали більше, ніж Ходасевича і Цвєтаєву. До речі М.Цвєтаєва написала йому в листі: «Вы совершенно замечательный поэт. Я на Вас непрерывно радуюсь и Вам непрерывно рукоплещу».

Уже читаючи його книгу, я теж відчувала щось подібне і дійсно хотілось плескати в долоні, ніби ця дотепність не прочитана, а почута з естради у гарному виконанні. Що вражає і захоплює мене найбільше? Те, що Дон-Амінадо вдалось поєднати, здавалося б, непоєднуване: лірику і сатиру.

Мабуть, час сказати про псевдонім, хоч сам автор ніяких пояснень щодо цього це дав, — загадкова маскарадність була його стихією. В одній із газет він підписувався «Гідальго». Можливо, що вступаючи в цех сатири, він ніби давав цим псевдонімом, як і відомий лицар, клятву на боротьбу за честь і справедливість? Бо його творчість, як і походеньки та походи Дон-Кіхота, викликають і сміх, і сльози, і любов. Мабуть, псевдонім передає і потяг до театральності, до умовної пози, якими насичена поезія Дон-Амінадо, де «я» майже завжди належить комусь іншому або воно — роздвоєне чи багатолике. І в цьому теж я бачу і стильову своєрідність, і комізм зображуваного. Але що вам до мого читацького «я»? Проілюструю ставлення до Дон-Амінадо такого авторитета, як І.Бунін. Ось що він писав (переклад з російської мій. — А.К.): «Мене не раз питали про талант цього письменника, тобто хто такий цей письменник: чи просто талановитий фейлетоніст, чи більше — відома художня величина в сучасній літературі? Мені здається, що саме присутність цього питання передбачає відповідь: ті, хто питає, відчувають, що мають справу не просто з популярним блискучим газетним працівником, а з одним із видатних російських гумористів, рядки якого дають художню насолоду».

Дружні почуття до нашого земляка Бунін зберігав до кінця днів своїх. Шанували його і такі особистості, як Ф.Шаляпін, О.Купрін, Саша Чорний та інші відомі постаті. У спогадах Л.Зурова (письменника, що жив у домі Буніна) вичитую прецікаві портретні і характерні деталі про Дон-Амінадо (переклад з російської мій. — А.К.): «…сповнений рішучої, веселої і бадьорої впевненості, невеликого зросту, з гарячими, всепомічаючими очима. Добре окреслений лоб, бліде обличчя і незвичайна в рухах і словах свобода, що ніби кличе на поєдинок. Розумний, винахідливий, при всій легкості насторожений. Влучність слів, сильний і весело-владний голос, а головне — темні сутінкові очі, красиві очі мага чи чарівника».

У нього і вірші — витончено, вишукано красиві з магічним впливом на підсвідомість. Читаючи їх, уявляю, яким він був блискучим ведучим на письменницьких балах, де веселився російський Париж і де Дон-Амінадо був конферансьє. Вірші в нього схожі на автора, як рідні діти на батька. У них поет акробатично балансує на грані серйозності і жарту, зачарування і розчарування, книжності і власних знахідок. Ось зразок такої «еквілібристики», типовий для нього прийом:

 

Уж небо осенью  дышало, 

Уже украли покрывало

С террасы казино.

И ветер, в злости

беспечальной,

На крыше  флаг

национальный

Уже сорвал  давно.

 

Але як часто крізь ці жарти і блиск струмує підпільна течія почуттів — ностальгія за молодістю і за батьківщиною, з її «черноземными порывами», з бабиним літом, п’ятою порою року, якої нема в багатій чужині, з пасхальними ідиліями. А яка мужня самоіронія над нашими національними недоліками у віршах «Труженики моря», «Наша маленькая жизнь», «Неделя доброты» (згадайте наші славні декади чистоти, місячники вивезення гною і т.п. «кампанії»). Вірші його і проза, а особливо афоризми з розділу «Новый Козьма Прутков» — легка й крилата насолода, що відсуває сучасний морок життя або дає змогу глянути на нього скептично-лукаво, а значить  піднятись над цим. А скільки там влучного пророцтва щодо сучасності! Я читала ті афоризми на зупинці, довго чекаючи автобуса. І враз помітила, як паралельно читає мою книгу і сусідка по лавці, з якою потім Дон-Амінадо нас просто душею поріднив, подарувавши маленьке свято духовного спілкування серед суцільного мороку черг і чекань. Спасибі йому. Хоч часом він відвертим і нищівним сарказмом «б’є» прямо під дих, як у «Послесловии», яким кінчає цикл поезій.

 

Жили. Были. Ели. Пили. 

Воду в ступе толокли. 

Вкруг да около ходили. 

Мимо главного прошли.

 

Тож раджу і вам прочитати цю поезію і не пройти ні в житті, ні в літературі мимо головного.    

 

Антоніна Корінь