День стає вже на крапельку більшим (твори-переможці премії Маланюка)

 

Поетичну книгу Надії Гармазій «Попелище для феніксів» висунуто НСПУ на здобуття премії Євгена Маланюка й недаремно! Адже це справжня поезія, варта уваги кожного, хто любить читати вірші. Чому? Бо вона сповнена високої образності й глибоких смислів. Але про все по-порядку.

 

Душа сиротіє за віршем

Темі творчості присвячено багато рядків із цієї збірки. Лірична героїня говорить, що «закипають слова», «в поета – невиданий зошит», «ми сьогодні ще пишемо, втім… чи спроможні творити?!», «є люди, що можуть терцинами стати», «із сонетів його, мов з-за ґрат, виривається щем» і, як вишенька на тортику – «… кожну людину – сонет чи верлібр – римує зі світом поезія крил». У останній цитаті людина виростає до цілого світу, а поезія дає їй крила. Саме це відчуває і сама поетка, адже вірші розкривають її внутрішню свободу. Чи після фрустрації («Я залишаю море, свій голос сховавши у мушлі»), чи після зради друзів («В час срібла і злата – коли тебе зрадили друзі») вона звільняється від усього негативного й летить, летить на крилах поезії. Ця ідея звучить і в іншому вірші у словах: «Особливо, коли ти не впав, а нарешті спромігся злетіти!»

 

 

Кам’яниці потупили очі

У поезіях Надії Гармазій багато міста, воно красиве й сумне. Молода поетка – містянка, тому й особливо відчуває його болі – «мої руки тремтять, як торкаюсь чола твого, місто», «крізь тебе звивається траурна стрічка котів» («Місто в жалобі»); «сосни вплітають сонця вечірнього коси у кутики вуст позолоченого мовчання» («Моєму рідному місту»), «провулки мені завузькі й забезлюдні» («У великих містах всі провулки…»), «…звідки дитина знала про тих, що, сівши в метро, не хотіли злітати» («Протягом дня…»), «літери тікали з площі» (однойменний вірш). В останній цитаті тема міста переплітається з темою внутрішньої свободи (точніше, її відсутності у певних особистостей), про яку вже було сказано.

 

 

Рамена метелика

Проте в цьому місті багато й природи. Лірична героїня Надії (а через неї й сама поетка) вміє помічати красу живого: «Вночі йшов дощ. Як військо їжаків…» (просто супер-образ!), «прожовкла й промокла зраднице» (це так авторка говорить про осінь!), «коли твій сад вдягне осінній саван» (з щемливого «Сонету для батька»). Природа у Надії не розлога, проте приємно дивує нас родзинками, наприклад, у поезії «Літери тікали з площі»: «літери… злітали вгору поштовими голубами, впиваючись дзьобами у долоні неба». Тут і місто, й тваринний світ.

 

 

У чорного короля цейтнот

Раз король чорний, хочеться й від себе додати трохи критики. Адже, хоч поезія в цій збірці справді висока, часом і в ній трапляються недоліки. По-перше, треба зазначити з приводу змісту. Не просто так було обрано назву цієї частини рецензії, адже в однойменній поезії є один недолік. У вірші мовиться про шахи: «офіцерів убито, слонів депортовано в Індію». Але офіцер і слон мовою шахів – це одне й те саме. А, по-друге, хочеться зазначити й з приводу форми. Поетка часто не в білих віршах, і не у верлібрах нехтує римами, наприклад: «бабусиних ніг – зболений світ», «мертвому депо – чорному пальто», «моя весна – мелодія твоя».

 

 

Попелище для феніксів (найкраще!)

Та попри незначні недоліки, поезія Надії Гармазій справжня, жива, багатообразна й душевна. Перед тим, як сказати кілька слів про програмний вірш, хочеться зазначити, які інші рядки й смисли найбільше торкнулися мого серця й розуму. Запала в душу поезія «Ми навчились просити, а гірше – навчилися брати». Висновок кожної строфи вражає своєю очевидністю, проте й силою думки. Вірш «Всі бояться, коли в голові – дірка» теж має потужну кінцівку. Тут авторка розставляє пріоритети, які вражають. «Слова, як дівчата» пронизують глибиною, а першу в збірці поезію, яку Надія Гармазій присвятила донечці, неможливо читати без сліз. Ще хочеться зазначити, що рядку твору «Мій спечалений ангел розчавив на компасі стрілку» надихнули мене написати власний вірш. Я навмисно не подаю цитати з цих усіх поезій – нехай для читача це буде мотивацією познайомитися з книгою.

 

А тепер кілька слів про «Попелище для феніксів». Кожен образ цього вірша змушує думати й переживати: «…не знає ніхто, хто до смерті сьогодні найближчий», «туга проллється, немов африканський джаз», «ми – тільки копії з ксероксів». Життя й смерть, самопожертва й пошук себе, віднайдення й творчість. Ось про що ця поезія.

Я перечитувала збірку Надії Гармазій у найтемніші дні року, але після 22 грудня, коли день став на крапельку більшим (як образно сказала в одному зі своїх віршів і поетка). Думаю, що дні стають більшими й світлішими в нашому житті й завдяки такій поезії, як Надіїна, бо навіть попелище здатне народити фенікса. І волію закінчити рецензію її словами:

Щоб себе віднайти – нам варто згоряти б дотла раз у раз, 

Бо з руїн назавжди попелища народжують феніксів.

 

Оксана Буянова (Корнієнко), письменниця й філологиня