Сергій Гордієнко: Пишаюся належністю до цеху «професійних божевільних»

 

Дій активно! Живи позитивно!

 

Продовження. Початок - Екстремальні дванадцять тисяч кілометрів 

 

Він належить до тієї невеличкої частини людства, яких називають «крейзі профешенел» — «професійні божевільні». На одномісному каяку перетнув тисячі кілометрів між Україною, Європою, Азією. Самотужки дійшов до Північного полюсу і встановив там прапор України. Дивом уцілів, коли його товариша зжер крокодил, і знайшов у собі сили рухатися далі. Вийшов живим із двобою з ведмедем, неодноразово давав відсіч піратам і браконьєрам, які зустрічались на його шляху.  

 

Такий він, мандрівник-екстремал Сергій Гордієнко, з яким мені пощастило познайомитись на початку травня (див. «Первая городская газета» від 9 травня 2019 року, — Авт.). На той час він прибув до Світловодська в рамках експедиції «Середземноморський континуум», де затримався на кілька днів у гостинній оселі педагога, радіолюбителя Леоніда Паська. Там, поміж квітучими деревами й тюльпанами (а їх у Леоніда Анатолійовича — видимо-невидимо!) ми пили чай і розмовляли.

 

Вже наступного дня Сергій Гордієнко вирушив далі, отримавши в дарунок від господаря портативну радіостанцію та міні-сигналізацію. А я, прибувши до Кропивницького, сіла за розшифровку нашого інтерв’ю. Прослуховуючи диктофонний запис, не перестаю дивуватися життєвій мудрості мандрівного філософа, науковця, письменника. Мимоволі напрошуються паралелі зі ще одним видатним українцем — Григорієм Сковородою, який так само в одиночку мандрував світами у ХVIII сторіччі. 

 

— Пане Сергію, за що ви отримали титул «професійного божевільного»?  

    

— Вперше мене так назвав голландський яхтсмен Хенкен, який свого часу виграв вісім світових гонок. Це рідкісний випадок, коли людина була лідером в одному виді спорту. Якраз я повернувся після переходу на Антарктичний півострів, де вісім місяців був один. Він мене побачив і каже: «Я читав про підкорювача Антарктиди Роберта Скотта і знаю Бйорна Нусланда, який може цілий рік перебувати серед арктичної криги. А ти — божевільний. Ти професійний божевільний! Твоє завдання — дивувати весь світ, що ми можемо». Він слушно підкреслив: не я, а ми.

 

— Багатьох цікавить: навіщо ви це робите? 

 

— Якось так само спитали мандрівника Федора Конюхова. А той у відповідь навів приклад. У 1979 році в районі Анд упав американський літак Боінг 116. Живими лишилося 50 чоловік. І вони вижили лише з однієї причини. Їхній бойс-командер дістав із кишені маленьку книжечку Наомі Уемури «Сам на сам з Північчю» і сказав: «Цей чоловік дійшов до Північного полюсу один. Нас тут 50. Ми виживемо».

 

 

— Шалена мотивація!

 

— Це фактор надії цивілізації. Світ зорієнтований на лідера. Один цар, один бог, один герой. Хочемо ми цього чи ні, але це система, яка визначається рішенням однієї людини, вожака зграї. Бо ніхто не повинен заважати при вирішенні складних ситуацій. У нас кажуть: мовляв, одна голова — добре, а дві — краще. А я завжди вважав інакше. Одна голова — добре, а дві — гірше не буває. При прийнятті рішення завжди повинен бути один чіткий правильний варіант. Іноді це рішення буває невірним. Але помилку легко виправити — ніхто не заважає. А коли багато людей — багато порад і, відповідно, різних рішень. 

Повертаючись до вашого запитання, скажу: мій ЦЕХ мені дуже подобається. Цех самітників-експірієнціонерів, який у світі можна перелічити на пальцях однієї руки. 

 

— Вікіпедія стверджує, що ви встановили прапор України на Північному полюсі ще у 1995 році.

 

— Я несу його практично всюди, де буваю. Я щасливий, що належу своїй країні. Свого часу я досить довго був імперським солдатом і повинен був виконувати завдання, які переді мною ставили. Але завжди було усвідомлення, що є справжня Батьківщина — глибока, віддалена, забута тими, кому не можна забувати. А зараз, коли ми переживаємо черговий сплеск відродження державності, це особливо важливо. Адже Україна — дуже древня держава. Ми змінюємо свої обличчя й напрямки. Але не тому, що ми так хочемо. Так складається ситуація. Для мене завжди було важливим робити те, що ти вмієш. 

 

— Чим приваблює вас екстремальне виживання?

 

— Спеціалізація в цій темі має декілька напрямків. Один із них — техніка і психологія виживання. Цей аспект я дослідив дуже глибоко. Там також є чимало запитань і варіантів. Одним із важливих складників виживання є психологія. Це поведінковий характер, прийняття рішень. Бо навчитися розводити багаття можна й самому. А от навчитись приймати рішення його розвести, коли все складно, можуть далеко не всі. В цьому є найголовніший сенс. 

Я за те, аби тема виживання стала шкільним предметом і викладалась у вишах. Неодмінно! В радянські часи, коли існував спортивний туризм, готували солдат. Прийшов час готувати солдат НАШОЇ країни. І юнаки, і дівчата провинні вміти в будь-яких умовах вистояти, вижити і продовжити свій рід. 

Крім того, наш комфорт залежить від нашої безпеки. Для прикладу, 600 років існує прикладна наука альпінізм. Чому я кажу наука? Тому що вона застосовується в усіх питаннях. Сьогодні інженерна частина користується цими правилами й механізмами в будівництві, на системі забезпечення безпеки подачі матеріалів тощо. 

У 2006 році мені довелося спостерігати, як із палаючої будівлі викидаються люди. Пожежа охопила приміщення банку у Владивостоку.

 

— А як ви там опинились?

 

— Завершувалась перша частина моєї експедиції. Я прийшов із Севастополя у Владивосток пішки. Якраз повертався після лекції, яку читав у школі, і став випадковим свідком цієї трагедії. З третього поверху вистрибували дівчата й розбивалися насмерть. Пожежники не могли забезпечити евакуацію.

А уявіть, якби в кожному навчальному закладі, яке має висоту понад три метри, знаходилася скляна шафа з мотузками і спусковими пристроями! Щоб навчити людину працювати з системою Дюльфера (швидкісний спуск по мотузці), потрібно 15 хвилин. 

 

— Ви пропонували свої ідеї для втілення чиновникам?

 

— Я про це постійно кажу у виступах на телебаченні, писав неодноразово. Ми створили цикл передач «Для тих, хто хоче вижити».

 

— Майже за Стівеном Кінгом!

 

— Так. Збереглися фільми, які ми знімали на плівку-«вехаеску». Наприклад, була окрема передача для рибалок. Ми пропонували брати з собою на риболовлю пластикові пляшки, наповнені пінопластом. Такі нехитрі приладдя, залишені у спеціальних кишенях, можуть врятувати життя, коли людина провалюється під кригу. Або просто тримати в кишені два цвяхи «сотка». З їхньою допомогою легко вибратись на поверхню. 

 

Але, якщо чесно, будь-яка наука вбивається різками. В цьому відношенні мали рацію більшовики, які примушували всіх відвідувати політзаняття. Неважливо, розуміла людина чи ні. Була дисциплінуюча система, де всі розуміли: не можна переходити, бо мене покарають.

 

 

На мою думку, з правилами виживання має бути так само. Людина за своєю сутністю істота ледача. Одним із показників цивілізації є рання смертність. Людина перестає займатися собою, плює на фізкультуру і, зрештою, перетворюється в згусток вмираючої енергії. Життя проходить даремно. Великий кардіохірург Микола Амосов казав: «Ви можете отримувати пенсійну допомогу, але працювати повинні до кінця. Не смійте залишати роботу!». До речі, він оперував ще у 90 років!

Працюючи, людина розуміє, що приносить користь. Таким чином вона не лише продовжує своє життя, а й молодість. 

 

— Звідки у вас взялася ця філософія? Яким було ваше дитинство? Коли ви вперше відчули покликання бути першим?

 

— Пам’ятаю себе трирічним хлопчиком. Ми стояли разом з мамою, дорога йшла за околицю. Я намагався вирвати свою руку, щоб побігти й побачити, де цей шлях закінчується. Відчував, що, якщо не побачу, просто помру. Мене вже тоді охоплювало дрижання, коли я бачив вітрила, що мчали під вітром. Коли я бачив людину з наплічником, готовий був, відкривши рота, бігти за ним до кінця. Я відчував: дорога — це те, заради чого я народився. Для мене дорога — це абсолютне інформаційне поле. Це безкінечний оперативний простір, який дає мені відповіді на всі запитання. 

Жодна людина не здатна дати відповідь на ці запитання, а дорога — дає. Іноді дуже повну відповідь. І я завжди кажу: солдатами не стають, а народжуються. 

 

— Чому?

 

— Існує проста формула. Велосипед. На ньому їздять усі. Хтось добре, а хтось так собі. Якось я спостерігав показовий приклад. Зібрались у нас у Дніпрі різні велоклуби: спортсмени, любителі, екстремали. Кожен показував свою техніку. Хтось проїхав на одному колесі, хтось виписував красиві фігури. І був серед них один маленький, щупленький хлопчина. Він сказав: «Якщо ви зараз повторите те, що зроблю я, — значить у нас справді є класний велоспорт. Якщо ні — його немає». 

 

Він поставив велосипед на перила мосту висотою понад десять метрів і проїхав від одного берега до іншого. Ніхто не повторив. 

І ось що я збагнув. У нього відсутній страх. На відміну від інших людей. 

 

З’ясувалося, його батько був командиром спецназу, а прадід — професійним військовим. Це люди, народжені для екстремальних ситуацій. І відсутність страху у них у генах. 

Ви, напевно, помічали, що багато хто зі спортсменів не бояться своїх трюків. А вони смертельні! Втім, смертельним є будь-який акробатичний трюк. Невірно виконане завдання (удар головою об штангу) — ризик зламати хребет. 

 

— Разом з тим існують методики, які дозволяють людині побороти свій страх.

 

— Це справді так, існує наука. Але не факт, що ці люди дійсно цьому навчаться. Вони можуть приховати свій страх. І досвід дозволить їм виконувати завдання. Але це зовсім інша річ.

 

— У ви відчуваєте страх?

 

— Він є, як ви вірно помітили, у всіх. Але це не тваринний страх. У мене серце не йокає при появі крокодила. Я просто думаю про те, що можна зробити. Хоча я розумію, якими можуть бути наслідки. Тим більше, що на моїх очах крокодил зжер мого провідника. 

 

Коли ти проходиш через такі навчальні випробування, ти маєш час для того, аби прийняти рішення. Навіть якщо воно невірне — неважливо, головне його прийняти. 

 

— Як це було у вас, коли в тайзі підкрався ведмідь і ви його вбили?

 

— У багатьох такого рішення немає. Страх паралізує. Я навчився виходити з цієї ситуації. В усякому разі, мій процент виконання завдання вищий, ніж той процент, який прийняли б тварини. Ми, на жаль, також тварини. Але в людині є, окрім тваринного, ще й божественний складник. Ми називаємо його душею. Я думаю, що це енергія. Моя особиста думка, як я уявляю собі світобудову. Коли виник цей світ, створювала його не одна цивілізація. Судячи з усього, багато з цивілізацій приходили до свого закату. Потрібно було створити абсолютний біохімічний організм, який буде носієм їхньої енергії.

 

— Незгасиме світло?

 

— Так. Тоді була представлена ціла плеяда різних живих організмів. Перші з них були могутніми і дуже сильними. Але вони були не в змозі це усвідомити. Це були динозаври. Потім усі тваринні форми практично всі пройшли ситуацію впровадження м’язової енергії. Але вони не виконали це завдання.

Далі буде

 

Людмила Макей