Що таке Калита?
Ці матеріали нам люб’язно надав самодіяльний етнограф і фольклорист з Долинської Володимир Яремчук. Як і автор, ми ніяк не претендуємо на істину в останній інстанції чи на нав’язування комусь своїх поглядів. Автор опирається, як сам каже, на етнографічні джерела двох найвідоміших етнографів: Івана Огієнка та Олекси Воропая, а також на власний досвід.
Це свято, що прийшло до нас із тисячолітньої глибини, ще трохи тримається. Щоправда, воно всуціль християнізоване та ще й прив’язане до свята Андрія Первозваного, що само по собі – неетично по відношенню і до цього святого (з точки зору християнської) і спотворює давньоукраїнську суть цього свята (з точки зору давньоукраїнської віри).
Чому? Калита – це майже той же Коляда – язичницьке, а не християнське, божество, старенька іпостась сивого Сонця. Отой круглий корж, який випікається на свято і називається Калитою – то символ Сонця. Ніякого стосунку до Андрія і до християнства він не має.
Надкушування підвішеної на вірьовці Калити символізувало урізання Сонця темними силами, його швидку кончину, по якій, за дві декади, народиться Сонечко-немовля.
Приходиться свято на 30 листопада, але святкуємо ми його 13 грудня, бо у московській церкві це і є 30 листопада (вона на нове літочислення не пристала).
Свято приходиться ще й на Пилипівський християнський піст. Але як далеко на цьому святі до християнської смиренності! Бо прийшло воно справді здавна, коли людина не вважалась рабом Божим. І свято іскрилось веселощами. Колись ці свята звались «позорищами» (від слова «зріти» – дивитись і означали «видовища»). Церква, однак, надала цьому слову нинішнього звучання – і тепер «позорище» – це ганьбище. Але хто бував у європейських слов’янських країнах, знає: у деяких з них вигук «Позор!» означає «Дивись!», «Пильнуй!»
Калитинські свята були традиційним місцем дівочих гадань на долю – це знову іде врозріз із законами Пилипівського посту. Про них не кажу, бо їх така сила-силенна в кожному регіоні, що вони відомі всім: і запитування імені першого стрічного, щоб знати ім’я судженого, і перекидання чобота через хату – куди холява повернеться, туди й дівка заміж піде, і підслуховування імен під вікном, і гадання із зав’язаними очима на стовпцях огорожі, коли визначався якийсь порядок, типу: багатий, губатий, чумак, пияк, простак, бідак, хороший, без грошей – варіантів безліч. На якому стовпці спинилась – то й твоя доля.
Найпоширеніше гадання – на прісних «балабушках» – випечених невеликих кульках із борошна, для чого дівчатами приносилась вода із криниці в роті. Хлопці їх переймали, смішили – дівчата мусили вертатись по воду по кілька раз. Випечені «балабушки» давали собаці – чию першу вхопить, та першою заміж піде.
Як себе вести – радіти чи постити – кожен вибирає сам, але Калита в народі завжди була святом радості.
До неї «під’їжджали» на хатньому начинні: коцюбі, рогачах, пікній лопаті, мітлі, рублі (така собі дерев’яна «праска»), – хто на чому. Відтак їздець мав ім’я: Коцюбинська, Рублевський і т.д. Їздець мав надкусити Калиту, не посміхнувшись. Посміхнешся – матимеш на лиці слід від ганчірки із сажею, котру на поготові тримав Калитинський, часто – малий учасник свята. Але всі їздця смішили, тож мало хто залишався з чистим лицем.
Свято Калити було і часом смаколиків для всіх – і постом там і не пахло. Радощі цього свята показували темним силам, що люди їх не бояться, що вони знають: світло здолає тьму. А ще це був хоч якийсь просвіт у далеко не легкому побуті давнього села, побудованому на необхідності щоденної важкої праці. А ще це був момент спілкування і утвердження себе, як би сказали тепер, в соціумі.
Скажіть, а чому такому святу не бути й тепер? З новими відтінками, але старою суттю, у якій – частка нашої – не чужої! – нашої культури.
Володимир Яремчук