Андрій Кулагін: З дитинства відчуваю неприйняття стада
Цей художник не входить до жодної творчої спілки і не бере участь у світських тусовках. Мабуть, через це його називають людина-острів. Свого часу він «повінчав» Тимошенко з Шуфричем, а Ющенка «відправив» на дуель. Потім насмілився розкритикувати картини в музеї Осмьоркіна у Кропивницькому, чим дуже засмутив працівників. А от роботи Петра Оссовського вважає приголомшливими, всі до однієї.
Вочевидь, він має на це право як людина, котра понад півсторіччя займається живописом і має визнання далеко за межами України. Написаний ним портрет понтифіка Іоанна Павла ІІ прикрашає галерею бібліотеки Ватикану. Поруч висять полотна Рафаеля, Тіціана, Брюллова.
В могутньому дереві його роду переплелись гілки російських купців та козаків Кочубеїв. Прадід по бабусиній лінії навчався в Симбірській гімназії разом із Леніним, а дід товаришував із казкарем Павлом Бажовим.
Все це — про художника Андрія Кулагіна, якого до Кропивницького привів… старовинний канделябр. Тут я маю пояснити, що мій співрозмовник — тонкий поціновувач антикваріату. Наприкінці квітня художник відкрив свою виставку «Пишу як дишу» та провів пастельний майстер-клас у Кропивницькому. Тож ми мали змогу поспілкуватись.
— Бог — найбільший жартівник і фантазер, — починає розмову Андрій Павлович, який має аж три богословських освіти. — Багато років тому у мене з майстерні вкрали підсвічник, а разом з ним багато інших речей. Аж раптом у Фейсбук випливає фотографія зі зйомок фільму у кіровоградській галереї «Єлисаветград»: дівчина сидить біля мого підсвічника. Я одразу його впізнав. Це був один із двох канделябрів, які колись стояли обабіч годинника. Незважаючи на пізній час (це сталось опівночі), одразу написав автору фото Миколі Цуканову: «Де ви взяли цей підсвічник?» Звісно, це було для нього несподіванкою, бо, як з’ясувалося згодом, цей предмет він придбав за копійки на ринку. В ході переписки я побачив, що маю справу з доброзичливою і порядною людиною. Микола Миколайович передав мені підсвічник із Кропивницького до Києва, а пізніше й сам побував у мене в гостях. Так ми познайомились. Грошей за підсвічник він не взяв. Єдине, що попрохав — організувати виставку моїх робіт у його галереї.
— З тих пір ви вже двічі встигли побувати в нашому місті. Які враження отримали?
— Мені сподобалось місто, особливо історична частина, якої ще не торкнулась цивілізація. У Києві таких куточків стає все менше, а у вас вони збереглись. Відзначив для себе ще одну «родзинку» — «пізанську вежу», недобудований висотний будинок біля лікарні святого Луки. Я б використав його для реклами та інсталяцій. Наприклад, до верхнього поверху причепив би яскраво-червоний аеростат із назвою галереї.
— Ви народились у Семипалатинську. Як ваші батьки опинились у Казахстані?
— Мої предки по бабусиній лінії з роду Кочубеїв, а дід походив з Оренбурга. Там є село Кулагіно, яке було колись районним центром. Родичі прабабусі були дуже багатими. А от прадід по чоловічій лінії був кріпосним. Його освітою зайнявся майбутній тесть. Він був першим у Росії, хто готував спортсменів до олімпійських ігор. Це відбувалось у Симбірську. До речі, прадід і прабабуся народились у 1870 році, в один рік із Леніним. Прадід навчався в одному класі з майбутнім вождем жовтневої революції. Мені розповідали, що Володя Ульянов у дитинстві був дуже активним, товариським. А от дорослий Ленін був іншим. Бабуся мені говорила: «Феденька (чоловік) називав Леніна негідником і сквернословом».
Я змалечку чув ці діаметрально протилежні характеристики. А коли виріс, не схотів вступати до комсомолу. Відчував неприйняття стада. Незважаючи на це, в інституті (художник закінчив графічний факультет Семипалатинського педагогічного інституту. — Авт.) був старостою групи, яка складалася з комсомольців.
— У вас були через це неприємності?
— Ні. Я поводився настільки незалежно, що ні в кого не виникало бажання мене сварити. До інституту я завжди ходив через церкву, розташовану поруч із гуртожитком. Це бачив викладач наукового атеїзму. На всіх лекціях я сидів на першій парті. Якось він підійшов до мене, нахилився і тихо сказав: «А ти у мене не здаси». Я не пішов на залік, бо знав, що не здам. Аж тут він захворів. І я пішов до завкафедрою діалектичного матеріалізму. Він сьогодні депутат Верховної ради Казахстану, йому 75 років, глибоко віруюча людина. Він мене дуже любив, бо те, що він ховав у душі, я не приховував. Так-от, коли я зайшов до кабінету, завкафедрою поцікавився, як мої справи. Я сказав, що не здав залік по науковому атеїзму. І почув у відповідь: «Давай залікову книжку».
Виходжу з кабінета, а назустріч мій викладач: «Ти коли прийдеш залік здавати?» — «А я вже здав», —відповідаю.
— Андрію Павловичу, ви один з небагатьох сучасних художників, які писали портрети предстоятелів католицької церкви. Як це сталося?
— Коли я переїхав до України, на початку 1990-х займався реставрацією костьолу в Черкаській області. Там познайомився з секретарем ватиканської нунціатури в Києва Міланом Сашеком. Ми подружилися. Я написав його портрет, потім портрет дипломатичного представника Ватикану в Україні Антоніо Франко. Коли працював, мав тільки фото. Лише запитав, який зріст у цього чоловіка. І коли виставили готовий портрет, все співпало, як у дзеркалі, і всі почали аплодувати.
Потім мене запросили створити портрет Папи Римського Іоанна Павла ІІ. Я за два дні написав по фотографії не один, а цілих два портрети і подарував Папі. Йому сподобалося, бо там він зображений саме таким, яким бачив себе. Насправді у нього портретів дуже багато, сотні, різних авторів. Але він сказав, що саме цей повинен висіти у бібліотеці Ватикану. Кожен Папа вибирає свій парадний портрет, який висить у цій залі сторіччями.
Після того, як я написав Іоанна Павла ІІ, той запросив мене до себе. Але на прийом я потрапив уже до Бенедикта XVI, його послідовника. Ми гуляли з ним по саду, довго розмовляли в його кабінеті. Він сидів у кріслі, в якому сиділи найтитулованіші духовні особи світу. Час від часу до нього на коліна застрибувала кицька. Звичайна, дворова, і він її гладив. Взагалі це особливий світ, світ гармонії. Саме така людина має право бути лідером. Яка має в серці доброту і водночас нехтування умовностями, якими дорожить світ. Так, під час офіційних прийомів Папа їсть із розкішного посуду, але наодинці із собою користується простими, дуже скромними речами.
— Чи завжди ви задоволені платнею за свою роботу?
— Не все вимірюється у грошах. Наприклад, Антоніо Франко пропонував мені гонорар, але я відмовився. Розповім вам історію, яка трапилась у Києві. Якось до мене приїхав відомий столичний чиновник. Його до мене привів мій друг, щоб купити картину. Я показав роботи, приділив багато часу на пояснення, спілкування. Гість запитує: «Скільки коштує ця картина?» — «Для вас вона коштуватиме 300 доларів», — відповідаю.
Тоді почалось найнесподіваніше. Чоловік почав себе мацати по кишенях, а потім дістає купюру й каже: «У мене тільки 100 доларів». А до нього заходять із хабарами більшими, ніж я коштую! Я відповідаю: «Накопите — приходьте».
— Мабуть, йому було ніяково.
— Найбільше ніяково було тому, хто його привів і стояв у дверях, спостерігаючи весь цей цирк.
— Ви малювали ще й українських політиків. Цікаво, як вони відреагували?
— Я малював і Юлю (Тимошенко) в образі Джульєтти, Ющенка — Ромео, й інших українських політиків. Звісно, вони ці роботи не бачили. Але я думав, що мене після цього штовхнуть під потяг у метро.
— Як би ви зобразили президента (вже колишнього) Петра Порошенка?
— Це була б провокаційна робота. Він стоїть весь у зеленці. А взагалі мені доводилось писати багатьох відомих особистостей. Наприклад, із донькою Сталіна, Світланою Алілуєвою, випадково зустрівся у Франції. Мені потрібно було побачитись зі спонсором по виставці. Я зайшов у будинок. У кутку сидить літня жінка, одягнена в якусь кофтину. Моя співрозмовниця каже: «Ви знаєте, що це донька Сталіна?» Я від несподіванки остовпів, але підійшов: «Хочу написати ваш портрет» — «Навіщо?» — почув відповідь. Цієї зустрічі фактично й не було. Вона ні з ким не розмовляла. Отруйна баба. І все ж таки нашвидкоруч накидав її портрет. На відміну від Алілуєвої, донька Путіна справила на мене дуже гарне враження.
— Чи не набридло вам стільки років займатися живописом?
— Це заняття не може набриднути. В ньому — моє найбільше натхнення. Тут найбільший процес самовдосконалення і самореалізації. Природа натхнення сакральна, у ньому будь-яка творча людина знаходить загублений Рай і уподібнюється своєму Творцеві.
— Наостанок розкажіть про якийсь курйозний випадок із вашого життя.
— Найбільший курйоз трапився зі мною, коли почалась війна на сході України. Всі мої однокурсники відреклись від мене. Я для них Бандера.
Людмила Макей
