Леонтович. Дика канарейка

 

Падають у море уламки скель. З гострими гранями, різної форми. Море терпляче шліфує прибоєм, перетворюючи їх на гальку. Проходять десятиліття, шматок скелі стає гладким камінчиком. Ні відняти, ні додати. Здається, що на березі розсипані скарби. Хвиля обіллє їх солоною вологою – і вони заблищать на сонці. Перебираючи, дивуєшся їхній різноманітності, адже різні кам’яні породи – зі своїм малюнком! І спільністю, чиє ім’я – досконалість...

 

Так і народні пісні. У кожної є автор, який розчинився в століттях. Був хтось, хто першим її наспівав. Інші підхопили. Але – дивацтва людської пам’яті! – вона запам’ятовує тільки яскраве, лаконічне. Кожен новий виконавець додав щось від себе – заспівав, як йому запам’яталося... Так відпадає все малохудожнє, недосконале. І коли пісня досягне такого рівня, що ні відняти, ні додати, запам’ятовується миттєво, – тоді вона стає істинно народною.

Народні пісні гранично лаконічні, але це і є «сіль». Усе інше випарувалося.

 

Козака несуть

І коня ведуть,

Кінь головоньку клонить.

А за ним, за ним

Його дівчина

Білі рученьки ломить.

 

Ой ломи, ломи

Білі рученьки

До єдиного пальця!

 

А не знайдеш ти,

Та дівчинонько,

Над козака коханця!

 

Чотири строфи, але в них сенсу і глибини – на цілий роман. Сказано все – і нічого зайвого. Кожне слово, вивірене століттями, б’є в ціль...

Приголомшливий текст пісні «Смерть».

 

А вже смерть та по дворi ходить,

А вже потихеньку до мене 

приходить.

Та все потихеньку, та все 

помаленьку

До мене приходить.

Дiти мої, квiти мої, не пустiте смертi,

Та не дайте менi вмерти.

 

Три строфи: «Ходить смерть по двору». Ходить смерть сінями... Ходить смерть кімнатою, потихеньку, легенько наближається... Невідворотність. Так і ввижаються кроки, які все наближаються і наближаються... І стає моторошно.

Саме над цією піснею працював Микола Леонтович напередодні власної загибелі... Прозвучала вона вже після його передчасної смерті реквіємом...

 

...Народився Микола Леонтович у родині священника. Батько грав на віолончелі, скрипці, гітарі, керував хором семінаристів. Саме він, помітивши з раннього дитинства в сина музичні здібності, і став першим учителем хлопчика.

Микола за сімейною традицією мав стати священником, навіть закінчив Шаргородське початкове духовне училище і духовну семінарію в Кам’янець-Подільському. Але священником не став...

Його вабила музика.

Робота викладача музики і співу більше відповідала його нахилам. Спочатку він працював на Донеччині в залізничній школі станції Гришине, потім повернувся на Поділ, до Тульчина, де викладав музику і спів у Тульчинському єпархіальному жіночому училищі для дочок сільських священників...

Був одружений. Мав двох дітей...

Проста схема життя. Коротка біографія...

Як розповісти про людину, яку називали «українським Бахом», який зібрав і опрацював понад 150 українських народних пісень, який підняв українську народну пісню на небувалу висоту, підкоривши нею весь світ?..

Можуть заперечити: що значить обробка пісень! Пісня вже існує!

Народні пісні в обробці Леонтовича ставали авторськими – досконалими хоровими мініатюрами, ювелірно обробленими, огранованими, як дорогоцінні камені...

 

Крихітна співанка-щедрівка дійшла до нас з язичницької давнини. Тоді Новий рік починався навесні – і це було логічно. Пори року точно повторювали людське життя: весна – дитинство, літо – молодість, осінь – зрілість, зима – старість... Наспів на трьох звуках, незмінний до самого кінця пісні, монотонно повторюється в усіх куплетах – ось що було спочатку. Треба мати глибинне розуміння народного мелосу, аби з цього зерна створити багатоголосний твір з чіткою структурою, розвитком, досконалістю форми...

Починають сопрано – дзвінко, як пташина трель. Вони впродовж усієї частини співають цей мотив, а на нього накладаються нові й нові партії: ось витриманими звуками вступили альти, за ними – тенори, і вже три голоси, як три різнокольорові нитки, заплітають візерунок поліфонії... На вступ басів звучить акордова фактура, і це вже не пташиний хор – це потужний орган, де замість труб – людські голоси. Потім співанка переходить в інші партії, а вивільнені сопрано розвивають широку нову мелодію, яка, мов золотим покривалом, осіняє інші, нижні голоси. Потім звучання затихає, і нижні голоси проводять перший мотив. У цьому регістрі він уже треллю не звучить. Це – немов основа, плита, на якій виросла мініатюра... Закінчують два сопрано – тією самою співанкою, яка летить у височінь і розчиняється в ній...

Досконале диво! Бездоганна форма – хорова фуга. Автор мислив сонатно-симфонічним циклом: експозиція – показ тем, розробка, коли вступають усі голоси, переплітаються, перегукуються, доходять до кульмінації, і реприза – повернення до вихідного.

 

Кожна оброблена Леонтовичем пісня – скарб. Неймовірна краса звучання – хор у вищому розумінні. Так, мелодія народна. Але інші голоси написані ним! Вони розкривають художні можливості, спочатку закладені в народній мелодії, яка, як зерно, що впало на благодатний ґрунт, виростає в розкішний колос...

Не в кожного композитора є така здатність. Тут не просто треба вміти дописати голоси – другорядні, які гармонізують верхній, ведучий. Тут потрібно на основі однієї ланки створити кожну самостійну партію, яка, сплітаючись з іншими, дасть це враження божественної музики...

...Він приїхав з Києва, аби відвідати батьків, і привіз з собою дочку. Це був 1921 рік, найтяжчий час – голодний, злиденний, неясний. Приїхав з таємною надією, що гостинці, які люди похилого віку дадуть, допоможуть родині протриматися...

Утім, сім’ї вже не існувало: у його житті з’явилася чорнява красуня. Вона з учениць Тульчинського училища, його учениця. Вона володіла не тільки музичними здібностями, але й відчуттям Слова. Лібрето на його ще не дописану оперу, створено нею.

 

Важкі умови життя, складні політичні обставини, сімейні негаразди – для любові не переш-кода. Вона приходить непередбачуваною в найневідповідніший, здавалося б, час, і все висвітлюється таємничим світлом. І розумієш: усе, що було до її приходу, – невідповідний час... Людина влаштована так, що рідко вона, любов, супроводжує її до кінця. Рвати старі зв’язки боляче, але коли приходить любов – рвешся назустріч тому почуттю, не думаючи про наслідки…

У нього вже були квитки і документи, щоб виїхати з країни з новою обраницею. Усе вже було вирішено. Він був ще молодий, закоханий і любимий, щасливий своєю роботою: 150 зібраних і огранених пісень – розсип скарбів! І всі перешкоди здавалися переборними... Він ішов до неї...

Її мати, яка розумілася на ворожінні по лініях долі на долоні, глянувши на його руку, злякалася: яка коротка лінії життя! Та він їй не повірив. Віджартувався. Пішов у ніч. Назавжди...

 

...Це було страшне за своєю цинічністю і звірячою жорстокістю вбивство. Увечері до їхнього будинку під’їхала підвода, і чоловік, який назвався чекістом, що рушив на пошуки бандитів, попросився переночувати. Хіба холодної зимової ночі можна відмовити в нічлігу втомленій людині? Господарі пустили...

Леонтович ночував у одній кімнаті з цим убивцею, сексотом-чекістом... Напевно, про щось же говорили... Яку треба мати звірячу сутність, щоб, познайомившись, виспавшись, убити людину майже на очах його сім’ї?!

 

Леонтович не боявся темряви, сміливо повертався додому дуже пізно, хоча це було в той час небезпечно. Убивці легко було вистежити його. Але вбити в рідному гнізді, де в сусідній кімнаті знаходилися батько, мати, дочка...

Убивці обнишпорили кишені помираючого, прихопили гроші і батьківського кожуха. Сподіваючись утекти й сховатися, зв’язали рідних...

Микола Леонтович помер від утрати крові через півгодини на руках у рідних.

А чи не замовним було це вбивство? Чим завадив скромний учитель співу державній машині, коли підлягав тільки фізичному знищенню?..

Тим, що був українським патріотом. Тим, що твори, створені ним на основі народних мелодій, піднімали національну свідомість народу.

«Леонтович убитий. Траур сухий у мене. Дико», – записав у щоденнику 27 січня 1921 року поет Павло Тичина. Пізніше він ще згадує про трагедію: «Виписую ноти для хору. «Музика Леонтовича». Дивно. Уся Україна заспівала Леонтовича. А що йому, Миколі Дмитровичу? Лежить у труні, нікому не потрібен. Тихим будеш – тебе вб’ють. Сильним станеш – мусиш убивати. Ось у чому логіка життя».

«Куля чекістського посланця свідомо цілила в серце визнаного носія духовності нації – Ми-коли Леонтовича. Це був знак страшної кари, яка чекає на кожного самостійника, який є неприйнятним системою», – писала в одній з публікацій мистецтвознавець Валентина Кузик.

...Щедрівка – це така крихітна пташка із сімейства горобиних. Дзвінкоголоса, невгамовна. Жовтенька канареєчка – не та, що в клітці, а вільна. Неприручена. І, повернувшись із далеких країв, співає вона, віщуючи весну.

Тому в тій весняній колядці-щедрівці згадується ластівка. Змінився час новорічних свят, і вже не весна, а середина лютої зими починала новий рік. Але стародавня язичницька співанка залишилася недоторканною.

 

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка...

Тому мелодія так нагадує трель...

 

Леонтович зробив безліч варіантів за роки роботи над нею. Уперше твір прозвучав 1916 року...

А 1921-го наша ластівка перелетіла за океан – і там полюбилася всім. Тільки сенс слів не був зрозумілим. У дзвінкому переливі почули дзвіночки, а не пташину трель. Був написаний англійський текст, і в цьому варіанті вона виконується в усьому світі.

Одна з перлин намиста українських народних пісень зірвалася з нитки й покотилася світами, дивуючи своєю досконалістю. І в ній, як у краплі роси, відбилася душа народна –  висока і прекрасна... Огранена великим майстром народної поліфонії...