Нове ім’я земляка

 

 

Поезія не просто вимовлена, 

а вимолена думка (Г. Білоус)

 

…Время спускаться. К подножью нахоженного (О.Ляшко).

Так сказав, ні, не Заратустра.

 

Цьогорічний березень за крок до жорсткого карантину встиг подарувати нашому музею чудове знайомство з літератором, який переїхав на Кіровоградщину з Одеси, Олександром Ляшком. Уже кілька років вони з дужиною живуть у селі Червона Поляна Добровеличківського району. Я була ведучою його авторського вечора. Олександра представила односельчанка (тоді), поетеса Наталія Бідненко, яка перша в нашому краї написала про нього в пресі. Я теж рецензувала його першу книжку поезії «Переулками памяти», видану в Одесі в дев’яностих з благословенною передмовою нашого земляка, посмертного лауреата Шевченківської премії Бориса Нечерди. О. Ляшко лікував його, були вони найближчими друзями, про що новий земляк залишив один з найбільших і найкращих спогадів у книзі про Нечерду, яку впорядкував і видав у Одесі ще один наш краянин – Іван Задоя. Другої книги – «Краеугольный камень», як зізнався О. Ляшко, вже нема для подарунків.

А ось про третю – «В чём был замысел», присвячену світлої пам’яті Бориса Нечерди (як і окремий вірш у ній), я з вами поділюсь враженнями.

 

Червона обкладинка, на якій чорно-білий символічний малюнок (нагадує дерево-птаха) – це графіка Алли Крикун, з якою поета теж познайомив Б. Нечерда. Сім її рисунків, що дуже нерівномірно супроводжують поезії, чесно скажу, не всі мені зрозумілі, але вловимі мотиви, які повторюються у віршах (образ жінки, музи, пейзаж, закохані, батько і донька), мабуть, претендують на співавторство, раз поет їх «приватизував». Сподобався своєрідний дизайн, здійснений Сергієм Івановим. Особливо – вертикальні заголовки (мрію ідею використати) віршів та різновекторні заголовки розділів: «Сократова чаша», «Танго на озоновой дыре». Такі ж претензійні у поета і заголовки віршів, переважно громадянської та філософської тематики. Хоча в підзаголовку він означив жанр – «Размышления о любви». І це відповідає дійсності. Але любов у нього – поняття якнайширше: «Наша любовь избирает наше земное служение». Бо і географічний розмах роздумів, і мистецьке насичення (Сократ, Шекспір, Вагнер, Паганіні, Гойя, Данте, Тургенєв, Віардо, Назон), і форми сповіді: воспоминания, ода, изнанка, мечта, смятение, раздвоение, дружеский совет, диалог, шёпот, тайна, предупреждение, плоды – це розмаїття многоголосся багатої поетичної душі, яка має різнопланові знання і досвід. У біографії автора присутні: медицина і космос, моря і океани, плавання і польоти, навіть полярна лижна експедиція у тундрі, відома багатьом з «Комсомольської правди» (1985). Тому недаремно поет Юрій Островершенко назвав О. Ляшка «матёрым путешественником», а Б. Нечерда охарактеризував одним рядком: «Саша живёт с обнажённой душой и пишет так же». Останнє особливо відчутно у віршах не лише з назвою «Молитва» (їх три), а й у кількох віршах, які внутрішньо звучать, як молитви.

 

 

Поезія його – така ж звучна, розмашиста, як у Маяковського і Нечерди (між якими теж існував духовний зв’язок). Сповідальність гармонує з метафоричністю, класична строфіка змінюється «лесенкой», іноді вірш не ділиться на строфи, іноді автор обмежується не цілим твором, а уривками. Поет уміє в своїх розмислах йти від особистого до загального і навпаки. Дійсність сприймає переважно драматично, трагічно, боляче, але залишаючись оптимістом («Всё звучит грустной песней во мне – мир живой. В уже мёртвой стране»).

Читаючи поезію О. Ляшка, я неодноразово згадувала літературні замітки черкаського, на жаль, покійного, письменника Григорія Білоуса, чиєю творчістю захопилась, зустрівшись з ним всього один раз у Кам’янці, коли була там з делегацією кропивничан. Один з його афоризмів – у заголовку.

Знаючи (але ще не чувши), що О. Ляшко під гітару чудово співає з дружиною Анею (теж морячкою і журналісткою), додаю до його творчості ще один білоусівський штрих: «Поезія – це музика в одежі слова. А музика – це поезія, що позбулася лушпиння слів». Або: «Пережите – пожарище духу»; «Журналіст описує все так, як є в житті. Письменник же пише так, як буває в ньому».

Чекаю цьому підтвердження ще й у прозі, над якою працює поет, бо його досвіду і враженням тісно у віршах, у яких він, як і Нечерда, – великий майстер римування. Дієслівні рими в нього рідкісні, і до слова «любов» – свої. Читаючи О. Ляшка, збагатилась афоризмами: «Одиночество горше, чем старость»; «Одряхление плоти прошло. Оскудение духа настало»; «Избави Бог… искоренять огнём пороки, а добродетель – насаждать»; «…всё также (кровью!) пишется история»; «Возвращение сродни обновлению поныне» (не кожному поету це вдається!). Справжній поет, коли звертається до пейзажу, не описує природу, а творить портрет епохи і себе в ній – саме з допомогою природи:

 

Предзимье в нежных пятнах озимей 

напоминаньем о весне.

О молодости, битой козырем

холодной зрелости во мне.

 

Ну, і щоб не «величали» мене компліментарним критиком, то зауважу несміливо: деякі задовгі вірші, здається, могли би виграти від лаконічності (мова не про цикли і уривки з поем). І щодо поліграфії: невживання трьох зірочок замість заголовку призводить до того, що іноді сумніваєшся: це продовження чи початок? Не знаю, чиє рішення – автора чи видавництва – так не економити папір? Я б, наприклад, або заповнила 35 напівсторінок (із 110) віршами, або скоротила обсяг, чим здешевила б книжку.

Олександр Ляшко подав документи на вступ до Національної спілки письменників України. Серед рекомендацій – і моя, бо живе і пише він – на «вулиці» Правди і збагачує літературу області й України.

 

Антоніна Корінь, 

наукова співробітниця 

літературно-меморіального музею 

І.К. Карпенка-Карого