Не перевелись в Україні літописці

 

По-різному відбуваються в мене знайомства з книгами. Але найчастіше, як у бібліотекаря за фахом, – у бібліотеках.

 

У кінці літа 2019-го, захопивши окрайчик оксамитового  сезону осені, я відпочивала у Чорноморську на Одещині. І відразу закохалась у це містечко. Навіть написала про нього пісню. Зустріла цікавих потрійних колег – бібліотекарів, музейників і журналістів. Перечитавши подаровані в бібліотеці місцеві альманахи, я розродилась статтею для «Чорноморсь-кого вісника», де, як виявилось, працює землячка (слово це завжди стає вагомішим, теплішим і бажанішим, варто лиш опи-нитись на чужині).

 

…На інтуїцію, слава Богу, не жаліюсь. На виставці книг тамтешніх літераторів рука потяглась до першої – із зеленою обкладинкою – «Дерево життя, дерево пам’яті». Сподобався дизайн (двох видавництв – одеського «Елтон» і чорноморсь-кого – «Гратек»). Перший рядок біографічної довідки про те, що авторка Олена Калита народилася в Кіровограді, додав дров у душевний спалах, породжений давньою любов’ю до літературного краєзнавства. Зацікавилась, попросила книгу почитати, і через день познайомилась з пані Оленою. У результаті відбувся творчий бартер: я вручила землячці рукопис статті про літературні зв’язки Кіровоградщини й Одещини, а вона – книгу з автографом для літмузею. 

 

 

Олена Калита народилася в нашому місті, але дитинство і юність пов’язані з чарівним лісовим селищем Буча, що на Київщині. Закінчила історичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Разом з чо-ловіком-військовослужбовцем багато років провела в Казахстані, Грузії, Росії, Німеччині, де працювала вчителем, бібліотекарем, журналістом міської газети. Завжди брала активну участь у громадській роботі, спілкуванні з цікавими людьми.

В Іллічівську живе з кінця минулого тисячоліття. З 2001 року працює в міській газеті «Черноморский маяк». З того ж часу увійшла до Іллічівського літературного об’єднання ім. В. Домріна та міського осередку ВУТ «Просвіта», де постійно займається популяризацією наробок літераторів міста Іллічівська, пошуками нових талантів, збереженням та примножен-ням моральних, культурних традицій іллічівських поетів та письменників.

 

Активний учасник та організатор літературних вечорів, конкурсів, фестивалів. У літературному товаристві м. Іллічівська «Сузір’я», в яке увійшла з дня його заснування, працює з молодими авторами-прозаїками, пропагуючи українську мову та літературу, не один рік готує просвітянську та літературну сторінки в газеті «Черноморский маяк», до співпраці у якій за-лучила чимало місцевих літераторів, що пишуть українською мовою.

 

Друкувалася в рес-публіканських молодіжних виданнях, окружних військових газетах, пізніше – у всеукраїнській газеті «Ділова Україна», літературних альманахах «Сходи», «Береги», «Південна ліра», журналах «Літературна Одеса» та «Фаворит». Авторка збірки віршів «Стара акація» та збірки оповідань «Осінній наспів».

 

Лауреатка міського та дипломантка обласного літературних конкурсів, нагороджена Золотою медаллю української журналістики, дипломами Одеської регіональної організації НСЖУ, грамотами ВУТ «Просвіта» та іллічівського міського голови за активну роботу по пропаганді українського слова.

 

Читала, перечитувала збірку оповідань, занотовувала собі, що взяти за взірець, бо пів життя мрію створити свій родовід,  вже є і початок книги «Роде мій красний». 

 

Гарною візитівкою книги «Дерево життя, дерево пам’яті» стала передмова колежанки по спілці, прозаїка Валентини Си-дорук, керівниці міського літоб’єднання «Сузір’я». З нею я теж минулого літа познайомилась. До речі, пані Валентина – випускниця Кіровоградського педагогічного інституту імені О. С. Пушкіна (нині – ЦДПУ імені Володимира Винниченка). Олену Калиту вона назвала «літописцем свого роду», процитувавши Тараса Шевченка: «Історія мого життя є частиною історії моєї Батьківщини». 

Сама більш як пів століття займаюсь журналістикою, пишу переважно про літературу, мистецтво і творчих людей. Чу-дово розумію Олену Калиту, якій уже тісно в газетних рамках і все частіше кличе література – поезія і проза. На жаль, журналістика останнім часом нівелюється. Майже щез головний її жанр – нарис. А що лишилось? Кримінальна хроніка, політично-суспільні огляди, жахи, катастрофи. 

Тож щиру творчість Олени Калити і книгу, укладену із сімнадцяти двомовних оповідань (які, мабуть, публікувалися в пресі?), сприймаю як душевні, болючі спогади-оповіді «передостаннього з могікан». Збірка в сто сторінок западає в душу патріотизмом, сердечністю, родинною любов’ю, знанням психологізму стосунків між людьми, неупередженим поглядом на взаємини різних поколінь, гарною українською мовою, не втраченою за життя, проведене в іншомовних регіонах.

 

На жаль, трапилось непорозуміння. У передмові В. Сидорук називає сім оповідань, яких немає в книзі… Чи то авторка їх перейменувала, чи згодом виключила? Але цитувати і посилатись хочеться буквально на кожне. З них озиваються трагічні сторінки історії не лише роду, започаткованого в наших степах, а й історії багатьох людей країни. 

 

«Всі ми – листочки на правічному дереві життя», – так назвала Олена авторську передмову. Ця ідея лягла в основу ди-зайну обкладинки: дерево виростає з книги-літопису, з якої долітають до нас окремі листочки, фотографії. І віриться, що одні листочки з дерева життя облетять, а інші, з більш щасливими долями, з’являться. До речі, співпала у нас з Оленою ця ідея. В 2008 році я видала книжку «За руки – по райдузі», зробивши на титулі присвяту: «Майбутнім листочкам і квіточкам з дерева нашого роду».

Оскільки ми майже ровесниці, я з радістю знаходила в книзі думки, почуття й рядки, суголосні моїм. Особливо захопле-но-любовно створила Олена Калита жіночі образи: матері, бабусі, сусідок, знайомих. В них є і почуття провини, і каяття, і приклад.

 

Вражає гаряча публіцистичність авторського стилю, проникнута високою поезією, образністю, уявою. Наприклад, в оповіданні «То ж якою наша відповідь буде?». Одне засмучує – поліграфія книги не досконала, сторінки розсипаються…

Повезло Чорноморську на таку журналістку! Чи не пора, Олено, в гості до нашого міста, «своєї пуповини?» За натхнен-ням на нові книги. 

 

Антоніна Корінь