У вас отключен JavaScript или он не поддерживается вашим браузером.
Пожалуйста, обновите свой браузер или включите JavaScript для полноценной работы с сайтом.

«У мені живе якийсь біс популяризаторства» Спогад про Володимира Панченка

24 черв. 2020 15:02

1245

Мистецтво, література

Люди діляться на дві категорії: колекціонери і плюшкіни. Я належу до других. У тому, що я збираю, намагаючись зберегти з надією «це може пригодитись», уже давно й сама втратила орієнтир. А це – вирізки з газет, які передплачую. І все ж іноді щастить. Шукаючи одне, знаходжу ще потрібніше. Ось «Народне слово» майже 20-річної давності – за 2007 р., а в ньому під рубрикою «Шевченківськими місцями» чергова «подорожня сповідь» дорогої мені людини і письменника, симпатика (його словечко) – Володимира Панченка, який 20 років тому дав мені рекомендацію на вступ до Спілки письменників України. Називається його стаття «Світло Густині». Поруч така ж газета за 24.ХІ.2011 р., у якій цитата з цього ж автора: «Мені подобаються три прислів’я зі словом «камінь»: не тримай камінь за пазухою; під лежачий камінь вода не тече; крапля камінь точе». Пробую «розшифрувати» ці уподобання: перше прислів’я, мабуть, просто було оберегом від можливих недоброзичливців. А два інші – то, по-моєму, принципи, за якими він жив і діяв…

Ну от, пройшло більш ніж півроку, як покинув нас Володимир Євгенович, час згадати його за народним звичаєм.

…Тож повернемось до його статті про Густиню. Я працювала тоді в обласній науковій бібліотеці імені Дмитра Чижевського, куди В.Панченко часто заходив і як читач, і як партнер-просвітитель, чиї виступи завжди збирали багато глядачів і слухачів, і які я, звісно, не пропускала. Бо кожна така зустріч, а якщо випадала хвилина, то й особисте спілкування після заходу, збагачували, додавали натхнення. І, як і його, кликали в дорогу, бо мандри – то в нас спільне хобі. Пам’ятаю і розмову з ним, яка відбулась у бібліотеці після того, як він розповідав про цю подорож (мабуть, в якусь книгу вона ввійшла потім). Але говорили ми ще після газетної публікації. Зацікавила ж вона мене у першу чергу тим, що стосувалась моєї малої батьківщини – Чернігівщини, міста Прилуки. (Якось В.Панченко прокоментував мій виступ перед читачами: «Антоніна Михайлівна не може не згадати або свою Чернігівщину, або своє сузір’я Лева…» – так і було.)

А ось він у свої чудові розповіді чи статті, чи відеофільми завжди цікаво вмонтовував багаті знання і класики, і сучасної літератури. Бо ж був спеціалістом із компаративістики, про яку колись мені сам і роз’яснив, що це – вивчення літератури у порівнянні зі світовою (Господи, це ж – безмежжя, подумала я тоді, але ж і дійсно – знання В. Панченка були безмежні, як у комп’ютера). А «сентимент» він мав до історії, літератури, мистецтва, подорожі… Так от, епіграфом для розповіді про Густиню він взяв початок повісті Т.Шевченка «Музыкант»: «Если вы, благовоспитанный читатель, любитель отечественной старины, то, проезжая город Прилуки Полтавской губернии, советую вам остановиться… посетите… полуразрушенный монастырь Густыню, по ту сторону речки Удай, верстах в трёх от города Прилуки…». А другий епіграф із першоджерела – густинського літопису: «Кожному чоловікові читанє гісторії єсть барзо потребно». І стало прикро за себе. І літописів я читала мало. І через Прилуки ми своєю «Ладою» років двадцять їздили до батьків на Чернігівщину, а про цю пам’ятку тоді сном-духом не знали. А їй уже більш як 400 років. В.Панченко ж умів так осучаснити розповідь, що, здається, він особисто знав кожного монаха, засновника цього монастиря, де я досі так і не побувала.

Найбільше ж він любив писати і розповідати про «подвижників духу», яким був і сам. Історію, без знання якої не виникає почуття любові до рідного краю, він відчував як живу істоту. Ось цитата з його статті про Густинський монастир: «За Катерини ІІ він був закритий, а час завдав обителі тяжких ран». Він упевнено описував навіть людей, яких уже нема (бо кожен з нас порівнює інших із собою). Ось як він характеризує князя Репніна, колишнього генерал-губернатора Малоросії, який фінансово сприяв відродженню Густині: «князь знав, що людина залишає по собі пам’ять добрими справами». Жаль, про це, виходить, «не знали» ті, хто чотири рази руйнували Густиню, перетворюючи її то на колонію безпритульних, то на пси-хоневрологічний диспансер. І лише в роки незалежності України в Густині відроджено жіночий монастир.

…А ще про В.Панченка з ювілейної (до 65-річчя) виставки в нашому музеї дізналась, що він поет, прочитавши виставлену одеську газету з його студентськими віршами, на які Борис Притула тут же загорівся написати музику. Поета в особі В.Панченка, можливо, Україна і втратила, придбавши критика, літературознавця, доктора філологічних наук. Але поетом він лишився і в своїй публіцистиці. Стаття «Світло Густині» закінчується оптимістичним «віршем у прозі»: «А по той бік Удаю зеленіє ліс. Весна трохи припізнилася, але тепер уже видно, що вона входить у свої права. Ясна молода зелень дерев б’є з усіх боків. Гріє сонечко, як в українській веснянці. Ллється світло з небес. Світиться погляд Богоматері з Густинської чудотворної ікони, який – віриться – уже ніколи не обірве темрява…».

Слава Богу, за чверть століття, які він прожив у Кіровограді, було багато зустрічей з В.Панченком і в «моїй» науковій бібліотеці, і в юнацькій, яка тепер носить ім’я Є.Маланюка, і в нашому інституті післядипломної освіти вчителів, які любили його лекції, і в педуніверситеті, і в літературному музеї, і на зібраннях Руху, Союзу українок, Конгресу інтелігенції, у Спілці письменників, а ще під час спільних поїздок: в Олександрівку, Компаніївку, Новоархангельськ, Олександрію, у Київ, шевченківських свят та днів поезії. Остання була у вересні 2019-го ювілейного його року, коли він, уже дуже хворий, презентував у обласному художньому музеї дві свої нові книги. Там у кінці заходу його колега і товариш по педуніверситету, заслужений діяч мистецтв України Борис Притула разом з дружиною проспівали ювілярові «Многая літа» та стрілецьку пісню «Ой у лузі червона калина…».

І ще один епізод – ще плюс до його образу. Він презентував тоді дві книги: «Літературний ландшафт України. ХХ століття» і «Сонячний годинник». Книги були дорогі, але люди купували. Б.Притула одну купив, а другу, якщо зостанеться, попросив для нього залишити в музеї, з тим, щоб завтра купити. Назавтра з музею йому зателефонували, що книгу Панченко залишив. Коли ж він прийшов і простягнув гроші, музейник відповів, що це – дарунок від автора…

Перед цим ми бачилися під час встановлення на педуніверситеті меморіальної дошки його товаришу – Леонідові Куценку, де він, як завжди, виголосив коротку полум’яну промову. На жаль, хвороба вже й тоді зробила його невпізнаваним і, коли я проходила мимо, він узяв за лікоть і здивовано шепнув: «Ти чого це не здороваєшся, не впізнаєш?».

Кілька років тому вразив вчинок Володимира Євгеновича: коли спілчани висунули його книгу на здобуття премії імені Є.Маланюка, а інші – кандидатуру його аспірантки чи студентки – Людмили Михиди, він – на її користь – відмовився брати участь у конкурсі. Серед багатьох своєрідних вчинків претендентів на цю премію, в т. ч. і скандальних, це був найблагородніший (Л.Михида стала лауреаткою, що навряд чи трапилось би, коли б її суперником був В.Панченко…).

…На багатьох його виступах я теж поводилась, як студентка, вела конспект, за яким потім відгукувалась про подію у пресі. З нього завжди експромтом сипались афоризми, які я часто цитую, типу: «Якщо тебе знає світ, але не знає рідне село, гріш ціна твоїй творчості»; або «Найкращий спосіб вшанування письменника – прочитати його книги». Гадаю, щодо нього це вшанування триватиме не одне покоління. Тим більше, розмах для цього є і в нашому музеї, куди Володимир Панченко передав значну частину свого архіву перед від’їздом до Києва

…«Найгустіше» ми спілкувалися у 80-ті – 90-ті роки, коли виходили і презентувалися перші книги Володимира Євгеновича, коли у 1993 р. великий успіх мав його художньо-публіцистичний фільм «Голгофа Володимира Винниченка». Я ж звернула пильну увагу вже на третю і четверту його книгу «Віч-на-віч з епохою» і «Юрій Яновський» (1988), за якою того ж року 12 липня опублікувала в «Кіровоградській правді» інтерв’ю з Володимиром Євгеновичем «Все починається з любові…». Задовго до цього, у 1982 р. ми разом з делегацією літераторів були в Нечаївці в музеї Яновського, на святкуванні його 80-річчя. Після цього я поглиблено зацікавилась Яновським, а після книги про нього – пірнула і освоїла його п’ятитомник, уперше – його поезію. (До речі, з того інтерв’ю стало відомо, що травень – знаковий для В.Панченка місяць: захист дисертації і прийом у Спілку – були у травні.)

…Згадую Володимира Євгеновича, щоранку ідучи на роботу в літмузей, повертаючи на Верхню Биківську вулицю через скверик, де він мріяв установити пам’ятник Ю.Яновському. Бо тут поруч будинок, де письменник десяток років жив у Єлисаветграді. І вірю – мрію його ми здійснимо.

Ще згадую, як восени 1994 р. я була на презентації книги В.Винниченка «Раб краси», яку впорядкував і видав у «Веселці» В.Панченко. Ми всі були в захваті від того, що відроджується з небуття це заборонене ім’я і що робить це наш земляк, уже теж досить відомий. На титулі подарованої тоді книги дрібним, але розбірливим педагогічним почерком автограф: «Шановній Антоніні Михайлівні Корінь, одному з нащадків «кирпатого Мефістофеля» із сузір’я Лева (Винниченко з цього ж сузір’я), – на добру згадку і з найкращими побажаннями. Щиро – В. Панченко. 24.ХІ.1994 р.».

А в 1995 році мене захопила нова книжка В.Панченка «Магічний кристал» з підзаголовком «10 подвижників української літератури». Автор щойно вперше став лауреатом премії ім. Винниченка Українського фонду культури. Я тоді вдруге запропонувала йому зробити інтерв’ю для журналу «Кур’єр Кривбасу» – про його шосту книгу. Сподобалась вона мені своєю різножанровістю. Статті нагадували і краєзнавчі розвідки, і нариси, і літературні портрети, і літературознавчі есе і якесь своєрідне обґрунтування факту + аргументу. Все разом створювало психологічні портрети письменників – класиків і сучасників, після чого мені хотілось або відкрити для себе письменника, або, якщо знаю, вивчити глибше. У цьому, вважаю, дар у В.Панченка був, як ні в кого. В тому інтерв’ю він сказав: «У мені живе якийсь біс популяризаторства. Хочеться розповісти іншим те, що дізнався сам» (і мені цього теж хочеться).

Характерно, що в нього завжди суміщались теорія і практика. Так, він «просував» не лише відомих подвижників, а й вболівав за паростки подвижництва в рідному краї. Приклад – його гаряча депутатська підтримка проєкту долинчан «Мистецтво глибинки – в область». Тоді, в 1995 році, ми вперше говорили про поезію Тамари Журби. У кав’ярні «Театральна», де зібралось «Перевесло» (тепер там «Кавказский двор»).

19 березня 2011 р. в день народження двох великих поетів – Максима Рильського і Ліни Костенко – у науковій бібліотеці знов відбувалась після довгої розлуки зустріч з В.Панченком, уже професором Києво-Могилянської академії. Ініціював зустріч Олександр Ратушняк, керівник «Українського клубу» (нове громадське об’єднання після «Перевесла», створеного В.Панченком). Дві години тривала багатолюдна зустріч, під час якої він представляв нові книги і зізнався, що його кредо складається з уже згаданих трьох прислів’їв про камінь. Виступав, як завжди, яскраво, афористично, з лукавинкою, іронією, гумором: «Кожному українцю варто побувати навіть у Соловках, звичайно, якщо добровільно». Як завжди, засипали його і політичними запитаннями. Після виступу подарував у бібліотеку всі презентовані книги.

Скрізь у навчальних і культосвітніх закладах (а його запрошували наввипередки) він був не просто найкращим читачем, відвідувачем, партнером, першовідкривачем нових знань, а й меценатом. Уявити В.Панченка без подарунка в бібліотеку чи музей – неможливо. Втім, він сам був для нас найкращим подарунком. Наприклад, у лютому 1993 року я написала в газету про його дарунок у ОУНБ ім. Д. Чижевського – привезену з Франції франкомовну книгу «Юрій Кульчицький. Графіка. Кераміка. Малярство. Колаж», видану 1991 року в Парижі. (Пишу і знову ніби чую його розповідь про цього художника, родом з України, про його родину. Тоді ще поїздки за кордон і новини з української діаспори були рідкістю, а оповідачем він був яскравим).

Мені так запав у душу той альбом, що графіку «Вершники» Юрія Кульчицького запропонувала використати в афіші до музейного заходу, присвяченого творчості Фотія Мелешка часів Першої Української революції. Про кожну подаровану Панченком книгу можна писати новелу – так душевно, з родзинкою він обдаровував нас і власною, і чужою, відкритою ним, творчістю.

А яким він був блискучим ведучим на різних імпрезах! Який розкішно-ліричний дав «бал» у гімназії Короткова, прощаючись з Кіровоградом!

…Читаю дозовано, вперемішку з іншими, статті Василя Бондаря з книги, виданої 2019 року «У пошуках слова». У статті «Інтелектуальна пристрасть Володимира Панченка» (про книгу «Неубієнна література») знаходжу те, в чому сходимось у думках про цю особистість. У тому, що В.Панченко писав на грані наукової літератури і публіцистики – цікаво, без занудства і академічного холоду (який Л.Куценко називав «стервозністю»), зате з інтелектуальною пристрастю. І цим він теж довго буде цікавий і колегам-письменникам, і читачам.

Є в мене кілька поетичних посвят цій людині. Ось найперший вірш про те, що й він для України був кобзарем, революціонером,

Антоніна Корінь,

наукова співробітниця

літературно-меморіального

музею І.К.Карпенка-Карого

Володимирові Панченку

На площі Революції кобзар

на холоді! співа про Україну.

У Фонд культури пісня діда лине...

Хто – шапку зніме.

Хто – у шапку кине.

Лежить та шапка, як віків тягар.