У таємному храмі душі. Анатолій Штанько - священик і поет
Найновіші дані про Олександрійщину літературну – у томі другому двотомника Б. Кузика і В. Білошапки «Кіровоградщина: історія та сучасність центру України», виданого у 2005 році у Дніпропетровську. Там у розділі «Персоналії» в м. Олександрія зустрічаємо сім імен літераторів і краєзнавців. Це В. Біль-Білоцерковський, І. Звєрєв, А. Кохан, В. Нікіфоров, А. Пономаренко Л. Чернов (Малошийченко) та Д. Чижевський.
У «Персоналіях» Олександрійського району таких імен 15: М. Байсак, П. Бобков, І. Братченко, Є. Желєзняков, Ю. Заруба, С. Лисогоров, Г. Логвин, Ф. Ойсанич, М. Петров, А. Плічко, Ф. Плотнір, О. Попельницький, Л. Силенко, І. Чижевський, В. Чубенко (серед них троє – члени Національної спілки письменників України, до яких згодом додався ще й Б. Нечерда).
Це я веду до того, що літературні й краєзнавчі традиції Олександрійщини мали і мають добре підґрунтя для розвою і літератури, і краєзнавства. Так що є чим живитися і наснажуватися літературно-мистецькому клубу «Джерело», яке то активно діє, то ледь не пересихає упродовж останніх трьох десятків літ.
Навіть символічна поява Анатолія Штанька, священика і поета, вже мала аналог у минулому, коли жив і творив священик і краєзнавець Василь Никифоров (1832–1908). Серед посад останнього - духівник і законовчитель Одеської духовної семінарії (яку згодом закінчив і А. Штанько). В. Никифоров був автором трьох історико-краєзнавчих праць.
Але повернемось у теперішній час.
Не знаю вірите ви чи ні, а я не вірю у вигадку критиків і літературознавців про те, що в поетичній книжці автор створює «ліричного героя». У кожній моїй книжці «лірична героїня» - це я. Питала, і не раз, у колег по перу: про кого вони пишуть? – Звісно про себе! – чула неодмінно у відповідь. – А як же «ліричний герой»? – добиваю автора. – Герой? – знов дивується, – то це я і є герой? (Хто в кого питає, - питаю я вас…).
Тож відкривши «Відеоальбом - 91» - рукопис майбутньої збірки віршів Анатолія Штанька, я не сумнівалась, що зустріну там у ролі «ліричного героя» самого автора, хай простять мене теоретики. Може тому, що знаю його особисто вже кілька років (бо запрошую клуб «Джерело» на музейні свята), думки, почуття і вчинки, описані у віршах, довірливо відношу до особи автора. Правда, те, що він в трьох «іпостасях» - інженер, поет і священник - дещо напружує і робить теж неоднозначними стосунки «читачка – автор – герой».
Отже, запрошую і вас погортати «Відеоальбом – 91», який переносить у сумбурний, тривожний і радісний час народження нового українця у новій незалежній Україні. Ровесники автора, в той час двадцятидев’ятирічного, згадають своє покоління, а ми, старші, подумки порівняємо з тим, що коїлось у наших головах і душах. Анатолій Штанько створив свої ліричні мемуари, по черзі наближаючись до жанрів драми, комедії та трагедії.
Для багатьох читачів це ім’я – terra incognita. Розсекречую. Майбутній автор побачив світ у квітні 1962 року у селищі Димитрове поруч з Олександрією. Закінчив Димитрівську школу №14, Запорізький машинобудівний інститут, Одеську духовну семінарію, Київську духовну академію. Працював інженером-конструктором, став священиком, настоятелем Олександро-Невської церкви, згодом секретарем Олександрійської єпархії. А двомовна поезія, глибоко духовна, з космічними мотивами, жила в душі, періодично являючись на люди в місцевій пресі та в альманахах клубу «Джерело», куди вступив двадцятишестирічним і де знайшов однодумців. Останні п’ять років Анатолій Штанько – керівник «Джерела», в т.ч. упорядник двох однойменних альманахів (2016 і 2019 рр.).
На перші два десятки його віршів, опублікованих три роки тому, я звернула увагу напередодні знайомства з новим керівником клубу. Попередніх очільників - В. Жахалова, Н. Фесенко, Н. Гончарову я знала добре. З «Джерелом» мій творчий клуб «Євшан» роками підтримував зв’язки, особливо під час створення альманаху «Зоря материнства» (2004-2005 рр.).
З добірки в «Джерелі–2016» постала особистість, місія якої – світити в темряві свічу, освітлюючи свою і чужі стежки-дороги і дбаючи про те, щоб не жити лише суєтою суєт. Осінь і зима, як пори року, що свідчать про вік людської зрілості, стають його героїнями – світло-пречистими, натхненно-непорочними, часто опиняючись між добром і злом, між світлом і тінню, гріхом і покаянням.
Автор творить цікаві мініпроповіді. Про те, що «світлом ночей живем», але й про те, що випало жити «темінню днів». Про те, які дорогі миті життя:
Кидати і збирати мить каміння.
Судити і прощати мить воління,
Просити і давати мить спасіння…
Це про докнижжя. А в книзі чотири розділи названі «касетами», які розкривають нам «долину душі».
Перша - «У зорях снігу». З цієї касети до нас долинає холодна музика зими і передчуття нової дороги – крізь хуртовину революційних настроїв напередодні історичного референдуму, який сповістив «три стрілки: долі, часу і надії» «між подій і надій, і людей».
Здається, спокійні банальні пейзажі «Вечір», «Ніч», «Ранок», але за ними - хуртовина закрутила тринадцять сторін. Хуртовина почуттів кидає героя то у вир свята, то у прірву кохання. Удачею поета став цнотливий цикл «Муза», в якому, як у райдузі – аж сім кольорів! Ще й восьма самотинна тінь… Я би зібрала їх у циклі Другої касети, змінивши композицію, та автор знайшов місце кожній «Музі» окремо. Крім безпрограшної теми кохання він часто звертається до теми музики. Але в обох цих напрямках не розкриває «долину душі» до кінця, ховаючись за найуживаніші три крапки…
Яскравою знахідкою є вірш «Луна», де як у Бориса Нечерди, поезія і проза співпрацюють, «інтенсифікуючи» світоглядну проповідь-сповідь творчої людини, задушеної політикою.
Апогеєм Третьої касети є триптих «Слухаючи кобзу», «Асоціації 1-2». І знов у кінці ллється спокійна мелодія споглядання світу: «Сільський вечір» (чудовий жарт) та «Прозора ніч».
Четверта касета – «Трубач і осінь» – внутрішній монолог людини, яка намагається розібратися у навколишньому світі та сприймає його, порівнявши з минулим («Третій Рим», «Країна Кемі», «Останні запорізькі козаки», «Балада»).
Перегорнувши із задоволенням «Відеоальбом - 91», відзначу, що стильовими ознаками поезії автора є наслідування фольклору, пафосний, високий лет пера, різноманітна строфіка і графіка строф, усвідомлена стримана недомовленість, прийом кільцювання, коли в кінці автор повертається до заявленої теми, як учитель, підсумовуючи урок.
Ось так «Відеоальбом» лірично спустив нас по спіралі розвитку суспільства майже на 30 років назад і трохи спрогнозував не зовсім світле майбутнє, запалюючи свічки слів, що покликані розсіювати морок…
Антоніна Корінь, науковець
літературно-меморіального музею
І.К. Карпенка-Карого, письменниця
