«…Лиш любов єднає нас зі світом»

 

Посеред вересня – ювілей у нашої землячки родом з Кіровограда – поетеси, критика, літературознавиці Людмили Скирди. Серед її книг, які зберігаються у фондах нашого музею – свідки і «жителі» 60-х – «Чекання» (1965); 70-х – «Сходи» (1976), «Крила» (1979); 80-х – «Елегія вечірнього саду» (1983), монографія «Сучасна українська поезія», «Музика для двох» (1986), «Дні і ночі» (1987), «Гармонія» (1988). Серед образів зустрівся такий – «Жнива душі»:

 

…Так, жнив душі. Бо змучена душа

Стає ураз, неначе поле щедре,

Коли її наповнить милосердя

І спраглим дасть напитись із ковша.

 

 

Першу книжку видала вона у 20-річному віці, другу – в 31 і її прийняли до Спілки письменників. Але читаючи її поезію, видану в Україні та за кордоном з 1994 по 1997 роки, приходжу до висновку, що саме ці книги – «Оливкова віть» (К., 1994), «День душі» і «Медитація біля Стефансдому», видані в тому ж році в столиці Австрії Відні (Австрійсько-Українським товариством) та ще «Рейнські елегії» (1996) і «В обіймах югендстилю» (1997), обидві видані в Бонні Німецько-Українським товариством, – можна вважати найурожайнішимим «жнивами душі». Дві з них – білінгви (німецькі перекладачі Анна-Галя Горбач [«Рейнські елегії»] та Вільгельм Тіл [«День душі»]). Закордонні видання – на якісному папері, з гарною поліграфією й мінімумом коректорських помилок, гарно художньо оформлені. На останній – обкладинку прикрашає графічний портрет авторки, створений київським художником Миколою Компанцем, а «Рейнські елегії» модерново оздоблені сімома репродукціями картин австрійської художниці українського походження Христини Куриці-Ціммерман. (На жаль, у надрукованих за кордоном книгах не вистачає видавничих даних).

 

 

А ось обкладинка збірки «В обіймах югендстилю» з портретом поетеси озивається до мене київським спогадом: колись я бачила там виставку робіт Віктора Зарецького. Не пам’ятаю рік, але гід розповідав, що це – початок відродження забороненого раніш українського мистецтва. Портрет Людмили Скирди, куплений швейцарським мільйонером, належить саме В. Зарецькому. У книзі з автографом пані Людмили є триптих «Портрет у білому», який вона опублікувала з посвятою «Пам’яті Віктора Зарецького».

 

А тепер про задушевне наповнення поезії Людмили Скирди. По-перше, такої географічно багатої біографії, яка й сприяє тематичному розмаїттю, не часто зустрінеш.

 

Ще змалку сім’я вивезла доньку до Києва. Її батько в роки Другої світової очолював підпільний Кіровоградський обком. Мама – випускниця істфаку педуніверситету, в Києві працювала ректором торгово-економічного вузу. А донька, закінчивши філфак Київського педуніверситету, працювала доцентом тут же – на кафедрі історії української літератури. «З 1988 року разом зі своїм чоловіком, українським дипломатом Юрієм Костенком почергово перебуває в Австрії, ФРН, Україні, Японії, Філіппінах, Китаї…» (цитата зі статті В. Могилюка у І томі «Поезія» двотомної хрестоматії «Блакитні вежі» (Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2011).

 

 

Читаючи поезію Людмили Скирди, ніби заочно освоюєш світ. Адже подорожувати можна не лише географічно, а й літературно-мистецьки, досягаючи «верховини серця» (М. Р. Рільке). Так і я, пірнувши у поезію з безліччю незнайомих назв міст і визначних місць та пам’яток, не раз згадувала не просто тексти, а живі розповіді Яра Славутича, який здійснив дві чи три навколосвітні подорожі, а також ще одного земляка-класика –  Дон-Амінадо, якого перекладала. Наприклад, читаючи вірш «Прогулянка по Парижу», подумки вигукнула: «О, а я тут вже була з Дон-Амінадо і його героїнею Мадлен!». Купа згадок-асоціацій виникає при читанні поезії Л. Скирди про власне освоєння космосу літератури й мистецтв, коли на кожному кроці зустрічаєш в її текстах письменицькі імена, чиї твори і мене вразили ще в молодості: Елюар, Еліот, Аполлінер, Т. Манн, Пруст, Г. Гессе, Хаям, Дега, Ренуар, Сартр, Гоген, Данте, Монтень… 

 

Оскільки вже шість років я самотужки вивчаю болгаристику, то з радістю познайомилась у книзі «Крила» з циклом віршів «Пороги світла». Прочитала – і ніби знов побувала в Болгарії: у Велико Тирново, Габрово, серед нових друзів. Пораділа, що дочка партизана Людмила Скирда випадково зустрілась там з болгарськими партизанами, один з яких знав Ковпака і заспівав пісню «Ой тумани мої» - улюблену батьком. Її переклад з Олжаса Сулейменова «Аз те обічам» зріднив, бо і в мене є вірш з цією назвою («Я тебе люблю»). Відлунилось чимало спогадів у відповідь на рядки:

 

І, спалахнувши в юнім герці,

Сміюсь з Болгарією в серці,

Сміюсь з народом чорнооким,

Бо сміх рятує від навроків.

 

До поезії цієї жінки підходить низка епітетів: інтелектуальна, емоційна, елегійна, живописна, пейзажна, документальна, конкретна. Головні її герої – любов і сім’я як дві багатогранні цінності. (Щаслива сім’я – рідкісне явище у поетів і в поезії, а тут – повна гармонія і взаєморозуміння). У такій гармонійній атмосфері все сприймається по-філософськи – як вічне, що переходить у миттєве, так і миті буття, що стають вічними в пам’яті:

 

І сказано, що плоть, ніби трава,

А слава, наче цвіт на дикім зіллі.

Лише подує вітерець осінній –

Ні зілля, ані цвіту вже нема.

 

І все ж, осягаючи чужі простори, якими захоплюється поетична душа, я раділа, зустрічаючи промінчики українськості у віршах «Спогад про крамолу юності», «Бал крізь сльозу», у згадках про Василя Кандинського – українця, що зробив переворот у німецькому мистецтві; про гуцульський рушник і Чорнобиль, про «козацькі могили». За цими словами й іменами світ пізнає і нас, і нашу державу, історію, таланти України:

 

Сьогодні ми є. То ж на що нарікати?

Але в нас живе те перерване свято.

Що дух звеселяло, що нас турбувало,

І стало початком, і стало началом.

Живе в нас ота недоспівана пісня.

І це вже назавжди, і нині, і прісно.

 

Л. Скирда володіє і класичним сонетом, і традиційним віршем, і верлібром. Їй цікаві люди, характери, тому в поезіях чимало присвят і зізнань. Відчувається і  культура читання авторки, і культура мовлення, і довірливість та відкритість до нас, читачів. Вона уміє поетизувати дуже звичайні, навіть побутові речі і цим нагадує мені поезію Ірини Жиленко. Як і кожен митець, Людмила Скирда прагне гармонізувати світ, жалкуючи за нездійсненним:

 

Ми справжній мові досі не навчились.

Мові сердець, мові дерев, птахів…

 

Їй затишно та комфортно і серед елегійності вересня, і серед вулканічності жовтня, бо вірить, що «краса незнищенна, як любов і природа». Її душа не тільки відгукується на любов і красу, а й творить їх, береже й примножує. Світла печаль, гаряче захоплення, ніжність і таємничість, а буває й іронічна лукавинка – в цьому поезія нашої землячки.

 

Назву статті, до речі, мені підказав вірш «Медитація на березі моря»:

 

І я відчула, радістю зігріта,

Що лиш любов єднає нас зі світом.

О, спрага уст, пожадливість зіниць.

Лише любов, лише любов, братове,

Безсмертне почуття, пророче слово –

Це ключ до всіх прекрасних таємниць.

 

Радію, що «ключ» до поезії Л. Скирди знайшла ще працюючи в дитячій бібліотеці. Освоювала тоді літературне краєзнавство, робила огляди поетичної творчості в книгах і періодиці. Це стало мені в нагоді, коли виник задум – створити альманах «Зоря материнства» (2005). У ньому є своєрідні вірші Людмили Скирди про матір і дітей.

 

Її подальша творчість представлена у шістнадцяти збірках поезії, які вийшли за кордоном. Це і переклади, зроблені поетесою, і переклади її творів англійською, італійською, португальською, російською, польською, узбецькою, грецькою, китайською і арабською мовами. Людмила Михайлівна – авторка літературознавчих книг про сучасну українську поезію, зокрема про поему, про творчість П. Воронька і Є. Плужника. Є лауреаткою літературних премій імені Андрія Малишка, Григорія Сковороди,  Володимира Винниченка, Івана Кошелівця. Заслужений діяч мистецтв України, нагороджена Золотою медаллю Спілки «Данте Аліг’єрі».

 

Зберігаємо лист Людмили Скирди, який супроводжував надіслані до музею у 2000 році книги та інші документи. У ньому визнана в світах талановита землячка, яка, крім занять літературою, працювала на українському телебаченні, ведучи авторську програму «Живе слово» та знялася в молодості в кінофільмі відомого українського поета й режисера Миколи Вінграновського «Берег надії», писала зокрема: «Я дуже люблю Кіровоградщину і хотіла б влітку відвідать і місто, і село Михайлівку, де в дитинстві провела абсолютно незабутні місяці відпочинку, хотіла б знову побачити місця, де воював мій батько, Скирда Михайло Михайлович, командир партизанського з’єднання. Можливо, мої мрії збудуться і ми з вами зустрінемось».

 

На золотий ювілей фестивалю «Вересневі самоцвіти» письменники запросили і Людмилу Скирду. Хай мрії збудуться.

 

 

Антоніна Корінь,

науковий співробітник 

літературно-меморіального

музею І.К. Карпенка-Карого

міста Кропивницького

 

Ілюстрації: репродукція портрета Людмили Скирди пензля художника Віктора Зарецького та дві ілюстрації австрійської художниці українського походження Христини Куріци-Циммерман до книги поетеси "Рейнські елегії".