Поезія — роса для спраглих

 

Петро Іларіонович Куценко народився 13 липня 1948 р. в с. Голиковому Олександрівського району на Кіровоградщині в сім’ї колгоспника. Закінчив журфак Київського університету. Живе й працює журналістом у Чернігові, член Спілки письменників України. Видав шість книг. Має вже й доньку–поетесу Оксану Куценко.

 

Моє знайомство з першою книжкою Петра Куценка «Продовження розмови» відбулося добрих тридцять літ тому. За цей час я читала ще одну його поетичну збірку, видану 1986 року — «Манливе світло днів непроминулих». Та ось познайомилась ще з трьома його книжками для дітей і для дорослих — «За брамою вічності». Адресовані малятам «Пісні безсонного джмеля» та дві інші. Я прочитала на одному подиху й щиро пораділа, що поет відбувся і в цій нелегкій ролі — ролі дитячого автора. Не «сюсюкати», а залишатися самим собою (тонким ліриком, котрий глибоко відчуває природу) і в дитячій книзі непросто. А він мало не в кожному вірші причастив до своїх відкриттів–спостережень малечу, зробивши те досить шляхетно — як рівний з рівними.

 

А що ж відкрив поет для нас, дорослих, за своєю ліричною «брамою вічності»? Ще не заглибившись у текст, збагнула, що в чомусь головному він залишився вірним собі. Це, до речі, вельми точно підмітили і відповідно підкреслили художники В.Соловйов та Я.Бугаєвич. В оформленні обох книжок (нової і попередньої, «Манливе світло…») просвічується якась особливо чуттєва і цнотлива любов до природи. Тож автори художнього оформлення не випадково, немовби ніжні плоди, «загорнули» обидві книжки у листя берези і клена. Я в тому відчуваю не тільки звичну для поетів полярність пір року (весна–осінь), а й органічну, хоча зовні й непомітну, єдність людського віку: юності і зрілості. А в них ще й одвічний союз двох стихій — жіночої і чоловічої…

 

А між тим серед безлічі тем домінує осягання духу всеочищення, відчутно близького поету. Дихає він на мене як зі сторінок першої збірки («і так очисно паморочить нас весняний дим з торішнього одріб’я»), так і з другої, де в ліричної героїні» — коханої — «всеочисні» очі. Може, зауважить хтось, то звичайнісінька випадковість, яку я пробую возвести в закономірність? Та ні ж бо, це продовження й розвиток теми. І тому я зраділа, побачивши, що нова книга відкривається майже біблійною назвою розділу — «Всеочисні води». А в ньому — елегійні, розлогі рядки роздумів–спогадів, одкровень–споглядань, разки слів–намистинок із вистражданої душею нитки часу. Ці поезії, на мою думку, годилося б читати під тиху, долинаючи здалеку музику органу… Читати на самоті, або вдвох з найближчою людиною, «на природі», але не в утилітарному сприйнятті цього вислову, а тоді, коли ми, як пише поет, — «в печалі однокровній природи і душі» спроможні відчувати «провиддя» і «прозріння». І я йду на ту тремтливу уявну музику і входжу… в цикл «Душі тривожній прихистку не буде», частково відомий мені за попередньою книгою. Тепер цей цикл поет, знявши підзаголовки пір року і доповнивши його іншими творами, ніби «возніс», надавши йому більшої вагомості, філософської значущості. Рука зрілого автора відчувається навіть у вибагливій заміні одного слова: «зимових» на «небесних», як це бачимо у заключному вірші циклу. «Зінкола» замість «інколи», «пасмуга» замість «смуга», «незглиб’я» зіниць і сердець замість «глибочінь», «звладала» замість «перемогла». Ці й подібні їм неологізми чи й просто слова із рідковживаної лексики дуже точно підкреслюють особливий стан душі поета, своєрідну окрасу натхнення, яке хвилює мене не пристрасним голосом, а ніжним шепотом. Що ж, у кожного таланта — своє русло. Часом воно таке ж фантастичне, як і в ріки дитинства:

 

Від сонця очамрілий

Сугоклей

Тече аж в небеса, а може,

й далі…

 

В іншому творі дивуюсь такому порівнянню: «Мов зійшла на землю вись». І бачу в цих двох прикладах–видіннях теж двоєдине притягання земних і небесних стихій та поетової душі, що в муках любові прагне то до високого, то до земного: «Край убогих воріт, що ведуть до убогого раю…». Цим одним рядком Петро Куценко, по–моєму, зумів розкрити прикметну ознаку часу, в якому живемо. І — то тягнемось поглядом увись, до хреста на куполі вічного Храму, то тут же — кленовим листком — падаємо з високості на нашу грішну землю (це так я трактувала й вельми влучне художнє оформлення).

 

Порівняно з двома попередніми у новій книзі Петра Куценка майже нема сюжетних віршів, які я люблю читати шанувальникам слова під час поетичних зустрічей. У цій збірці він частіше звертається до філософської лірики. А ще запропонував нам цілий розділ цікавих перекладів з російської поезії. Добір імен, чиї твори наш земляк інтерпретував українською мовою, говорить сам за себе: це І.Анненський, Б.Пастернак, О.Мандельштам, М.Заболоцький і, по–моєму, найближчий йому за духом А.Тарковський. Розділ перекладів названо «Далекі дзвони». Це, гадаю, досить вагомо й вдячно стосовно вчителів. Адже вірші для перекладів Петро Куценко вибрав настільки близькі до власних, що створюється ілюзія повної цілісності обох розділів.

 

І ще за одне спасибі автору–земляку. Дочитуючи перший розділ книги, подумала: ну, чому він не звертається до сонетів? Бо інколи його вірш так і проситься в обладунки класичної форми. І ось аж усміхнулась: розділ перекладів відкривається… сонетом.

Тож, звернувшись до поетичних образів Арсенія Тарковського, хочеться подякувати земляку і за «перші побачення», і за «пізню зрілість».

 

Антоніна Корінь