...І білі куполи над головою

 

Групі кропивницьких журналістів випала нагода побачити відпрацювання стрибків з парашутом бійців третього полку спецпризначення. В супроводі капітана Івана Німчука ми вирушили на польовий аеродром.

 

— Перш ніж відбудеться допуск до стрибків, кожен боєць проходить низку етапів, — розповів офіцер, — теоретична підготовка — це само собою, далі йде наземний курс підготовки. Звичайно, стрибок з двометрової висоти з затиснутими між ногами двома трісочками вже не виконується, але спеціальні вправи для відпрацювання техніки приземлення є. Трохи інші.

Другим етапом є укладання парашута. Кожен боєць виконує укладання особисто. Парашутна підготовка обов’язкова для всіх — від командирів до музикантів, медиків та водіїв. Правильність укладання перевіряє безпосередній командир та начальник ПДП (парашутно–десантної підготовки). 

Спостерігаючи процес, в голові лунали рядки відомої десантної пісеньки: «Так зачем же на укладке ты мне грузик в парашутик положил?». Наче прочитавши ці рядки, Німчук продовжував розповідь:

 — Дехто вкладається за півгодини, дехто за кілька годин. Але ніхто нікого не підганяє, лише допомагають при необхідності — адже  в групі є взаємовідповідальність. І лише після завершення процесу група переходить до наступного етапу.

Спостерігаючи за бійцями, звернув увагу на обмотані скотчем ноги учасників однієї з груп.

— Причин декілька, — пояснив Іван Німчук, — по–перше, верхня частина берців цього зразка має гачки, на які намотуються шнурки. Аби раптом парашутні стропи за них не зачепилися, маємо таку пересторогу. По–друге, це запобігає висмикуванню штанів з черевиків. Безпека понад усе.

«Пострибали!» — віддає наказ командир групи, і всі бійці виконують відому приказку: «Хто не скаче, той...». Проте в даному випадку це необхідно для запобігання будь–якому зайвому звуку під час руху, виявлення незакріпленого спорядження чи зброї (а стрибки здійснювались зі штатною зброєю). При виявленнях порушень вони негайно  усуваються.

Тим часом заправлена паливом і мастилом «повітряна кавалерія»  Мі–8МТ готувалась до прийому бойових груп. Під стелею протягнуті два металеві троси — для закріплення карабінів, коли стрибки відбуваються з примусовим розкриттям парашутів. Більшість з них мають нині імпортне походження. І ось запрацювали двигуни, закрутились гвинти, і перша група почала завантаження.

Набравши необхідну кількість обертів, двигуни повільно підняли гвинтокрил у повітря, і той почав набирати висоту.

Доки колеги з телебачення намагались віднайти кращий ракурс, наш гід продовжував розповідь.

— Раніше ми стрибали від сили раз на рік — це було до війни. Нині кількість збільшується — адже парашут є найголовнішим способом десантування розвідгруп  до ворожого тилу. Кожен стрибок можна вважати новим рівнем майстерності.

Новачки ніколи не стрибають разом з досвідченими — з багатьох причин. Коли хоча б один відмовляється (а таке буває), борт повертається на землю. Ніхто не буде відстібувати карабін та пропускати тих, хто залишився. Стрибати завжди страшно — і в перший стрибок, і в сотий. Проте перший є найбільш мотивуючим — саме після нього бійці отримують «берет и тельник цвета синей птицы». Згодом це стає майже буденністю.

В самому стрибку найхвилююче — це покинути борт літака чи гвинтокрила й відрахувати тридцять секунд польоту — до розкриття купола. Ці секунди здаються вічністю.

Доки тривала розмова, «вісімка» зробила коло, лягла на бойовий курс, і один за одним близько півтора десятка парашутистів розкрили у небі куполи. Повірте на слово, але набагато емоційніше це спостерігати, ніж писати сухими рядками.

Десантувавши першу групу, повітряна «конячка» повернулась за новою групою, після неї — за третьою, і так до останнього парашутиста. Серед них були й дівчата. «Для них ті самі вимоги», — прокоментував наше здивування Німчук.

Перед поверненням до Кропивницького нам запропонували «спецназівський перекус». Ми спочатку делікатно відмовились, але Німчук все ж переконав. Отримавши звичайні бутерброди, ми не очікували подальшого сюрпризу.

— В русі зможете поїсти? — запитав капітан, — кому спекотно, можете відчинити бічні віконця...

І тут почалося. Коли наш «Соболь» розігнався, весь дорожній пил почав вкривати наші смаколики — шлях був грунтовим. 

— Оце по–нашому, — не приховував задоволення офіцер, — відчули себе трохи спецназівцями...

І це був лише один маленький епізод з буденного життя елітних сил спецоперацій. Але попри елітність служби, в повсякденному житті це звичайні непримітні хлопці й дівчата. Проте саме вони останні три роки є символом нашого міста і стануть символом нашої перемоги. З білими куполами над головою.

 

Максим Гуцалюк