Агат, Живчик і циганський барон

  • 20 бер. 2023 10:33
  • 4441
    • Новина Агат, Живчик і циганський барон Ранкове місто. Кропивницький

    Як живуть і працюють волонтери

     

    У попередніх матеріалах ми розповідали про життя простих людей, які намагаються зберегти бодай щось зі свого життя до вторгнення російської армії. Сьогодні ж ми познайомимо вас із жінкою, яку війна змусила докорінно змінити усе. Жінка, матір і вірний друг, берегиня для багатьох наших захисників...

    Її команда рятує життя та допомагає нашім воїнам боронити країну. Коли я спитала дозволу про неї написати, вона погодилась але за умови, що буде написано і про її dream team, про дніпровську волонтерську організацію.

     

    Розкажіть про себе.

    Ганна Валеріївна Лициюк, 43 роки. Народилася та живу у Дніпрі. Закінчила Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту (із 2022 року – УДУНТ), працюю в університеті на кафедрі екологічної та цивільної безпеки асистентом вже близько 20 років.

     

    Як прийшла думка стати волонтером?

    Коли вранці прокинулися від шуму ракети, що пролітала, і вибуху недалеко від будинку, було нерозуміння, паніка, неприйняття того, що відбувається. Старший син вирішив їхати в Польщу (потім одумався). Два перші дні провела з телефоном в руках біля телевізора і тихо божеволіла від безпорадності.

    Потім зателефонувала співробітниця з кафедри та за сумісництвом найкращий адвокат області Олена Антонюк та запропонувала створити на базі вишу волонтерський штаб. Роздумів не було жодної хвилини. Я сказала, що я за будь-яку допомогу, у чому б вона не виявлялася. Вона мала досвід, вона волонтер із 2014 року. Були тільки думки – як, де і що робити.

    Які складнощі довелося подолати?

    На самому початку не було нічого, було порожнє приміщення, четверо осіб та повне нерозуміння того, що відбувається. Було ухвалене рішення плести сітки. Пішли замовлення від військових, які просто проходячи повз заглядали до нас «на вогник». Через два тижні у нас в одному приміщенні було 115 осіб, це дуже багато. Ми знайшли, точніше нам подарували основу сітки і поступово процес пішов, на тиждень ми робили 2-5 штук розміром 10×10. Навчалися всьому на ходу.

    У березні почали приїжджати ВПО. Людей було багато, дуже багато. Ми збирали все, від кухонного посуду до речей. Збирали продуктові набори та роздавали. З кожним днем ставало важче і важче, спали по 2-4 години на добу. Найбільшою проблемою були гроші для закупівлі необхідних речей, як для цивільних, так і військових. Військові були і є у пріоритеті. Щодня відпрацьовувалася певна схема роботи. Двері не зачинялися, приходили люди, які просили допомогти і які пропонували допомогу. Хтось житло, хтось автопослуги, і це було чудово, тому що ми були на розрив.

    Особисто для мене була складність просити, але згодом це минулося. Коло знайомств збільшувалося, всі допомагали одне одному. Приносили матеріал для коктейлів Молотова, приносили продукти, консервацію. Ми домовлялися, щоб готували їжу та годували хлопців по блокпостах. Завдань було багато, та нездійсненних не було жодного.

     

    Розкажіть про команду, яка з Вами.

    У нашій команді близько 50 людей. Усіх поєднує одне: віра в наших хлопців. Директор Дмитро Ватагін (воює в лавах ЗСУ), Олена Антонюк та Сергій Павленко. Вони ще в 14-му році створили громадську організацію «Життя без обмежень», і на базі ГО з'явився фонд «Оберіг». Ми цілий рік разом. Кожен, хто до нас потрапив, прийшов зі своєю історією, своїм горем. За цей рік ми стали однією родиною «обережок» один для одного.

    З кожним днем кількість «обережок» зростала. Кожен має свої обов'язки. Немає поняття, «я викладач/доцент/бухгалтер/лікар»: якщо потрібно, ми розвантажуємо 20-тонну фуру, роздаємо гуманітарку, розбираємо мішки... Налагодити роботу з сітками вдалося Руслану (хлопець 25 років, зараз воює у ССО) та Владикові (мій син), який між заняттями збирає сітки за розміром. У нашій дружній родині багато хлопців з різних куточків України. Троє пішли воювати, тепер ми їздимо і до них.

    Родина Ракшевських, Таня та Саша з дітьми, приїхали до нас із Токмака. Є у нас у штабі дві дівчини, Олена та Настя, вони художниці. Роботи Олени поїдуть до Польщі на виставку, вона розписує гільзи. Танюша, вона з Кремінної, вона наша мама, її турботу відчуває кожен.

    Наші «колеса» і фізична сила – це Сергій (мій чоловік), Ігор, і Вова-Вольво – він же душа нашого штабу, без нього ми б не сміялися, він завжди підніме настрій. На них трьох тримається вся транспортна робота: зібрати, привезти, відвезти. Ще з нами Сашко, коваль зі світовим ім'ям, робить ножі для ЗСУ та буржуйки. У нас є Док, Костя, він збирає аптечки для хлопців та повністю відповідає за медицину. Його колега Діма – наш Ельф; його робота з медициною допомагає нашим битися з орками. Віталій, успішний адвокат, який перекваліфікувався на першокласного волонтера.

    У нас три приміщення. В одному плетуть основу для сіток. Друге відведене під фарбування тканини та обплетення основи, там же заливають свічки. Третє приміщення – це спортивний зал, де і плетуть, і обплітають, а також шиють шапки, подушки, матраци, все необхідне для хлопців та дівчат. У кожному підрозділі є свій відповідальний за замовлення, хто приходить після роботи, хто на вихідних. Дуже багато ВПО, які щодня без вихідних допомагають.

     

    Як емоційно витримуєте навантаження?

    Перші місяці практично не спали. Було виснаження, моральне. Особливо важко було повертатися до мирного Дніпра після поїздок у Курахове, Мар'їнку... Починала ненавидіти людей, але потім один військовий сказав, що це нормально, що вони там воюють, щоби тут життя було, щоби люди жили. Із перевантаженням можна справлятися. Останній раз, коли Сергій побачив, що я морально знесилена, він зібрав машину і ми забрали маму та молодшого Назара і поїхали на 2 дні на дачу. Я відключила телефон і добу просто спала.

    Чи є історії, про які ти пам'ятатимеш завжди?

    Всі історії пов'язані з хлопцями. Є 2 історії, які на все життя в серці. Якось у штаб зайшла тендітна жінка, Наташа, і попросила допомоги. Її чоловік (позивний «Агат») стояв під Мар'їнкою, треба було передати особисті речі. Ми поїхали. Як зараз пам'ятаю, це була перша поїздка до Курахового. Приїхали, а там земля тремтить – а він стоїть, усміхається, весь брудний, зарослий, стомлений, ледве на ногах тримається. Познайомились. Він був справжнім патріотом, життєлюбним, сміливим, за справедливість. Кожну подорож ми їхали до нього з таким почуттям, що знаємо його 100 років. Часу було мало, але за ці 30 хвилин він розповідав, як у них, а ми розповідали, як у нас.

    В черговий раз зібрали машину в поїздку, проїхали майже весь шлях. А він добу і всю дорогу на зв'язок не виходив. І тут телефонує його дружина і каже, що Агата більше немає. Я не зрозуміла – «Як немає? Перевели? Куди?» Кажу їй, що ми приїдемо, де б він не був. А Наташа сказала, що мені туди не потрібно, рано.

    Зазвичай ми їхали без попередження, уже на під’їзді зв’язувалися, домовлялися про передачу. Машина спеціально для його підрозділу – а зв'язку більше немає. Ми їхали в порожнечу, не розуміючи, що робити. А тут, на щастя, їдуть хлопці з ротації – голі, босі. І їх зустрічати мали бійці з підрозділу Агата, щоб відвезти на нові позиції. Вони для нас були порятунком, а ми – для них. Я вся заплакана, і тут підходить військовий і протягує морозиво. Каже: «Це вам. Спасибі, що ви є». Це було найпростіше морозиво, але смачнішого за нього я не їла.

    Потім був похорон Агата. Живий коридор, прапори, нагороди. Він загинув, рятуючи побратима. Казали, що прив'язуватися не можна, але тут нічого не вдієш, є улюбленці, як не крути.

    На тому ж напрямку стояла інша бригада і нам на штаб потрапили речі, на яких було підписано «Живчик». Він був невловимий: ми 2 рази возили його коробки туди-сюди, тільки приїжджали додому – він виходив на зв'язок. На Великдень ми поїхали відвозити смаколики по блокпостах і на конкретні точки – і нарешті познайомилися з Живчиком. Хлопчик з великими очима, повними вогню, та посмішкою. Я відразу стала «тьотя Аня», ми постійно на зв'язку. Він сміливий, штурмовик, сміливості на десятьох вистачить. За віком – як мій Владик, різниця в місяць, та й ім'я одне.

    І знову ми збираємо машину, повинні були їхати 18-го жовтня, але поїздка переноситься і їдемо 21-го. На зв'язок не виходить добу, але це ще не показник. Шукаю, у кого можна все залишити. Лінія фронту за 10 км від села, де ми зустрічаємось. На зв'язок не виходить тиждень. Дзвонить мама Живчика і каже, що під Бахмутом він зник безвісти. Я знов не встигла. Найстрашніше – це не встигнути, причина не є важливою.

    Ще під Авдіївкою в мішку посеред дороги лежав труп. Не знаю, чи можна про таке писати... Коли їхали до Херсона, вночі, ми пропустили поворот і виїхали майже на лінію зіткнення. Було страшно від прильотів. Настільки, що навіть написала СМС синові, де прощалася. Налякала його...

     

    Пам’ятається лише страшне та трагічне?

    Є й весела історія. Ми штабом за добу влаштували весілля! Один із наших хлопців попросив, щоб допомогли його побратиму. До нього приїхала дівчина на добу – до нас, у Дніпро. А він їй не просто зробив пропозицію, він її поставив перед фактом. Увечері сукню взяли напрокат, знайшли їм квартиру, букет, обручки... І опівдні наступного дня розпис.

    Все було за класикою жанру, з короваєм, викупом нареченої... і циганами. Це було щось! Ми взяли костюми напрокат. Моя мама була «циганкою», а Юрій Гаврилович, старенький дідусь-переселенець, був «бароном». Юрій Гаврилович приїхав до нас із Краматорська і одразу підкорив усіх дам штабу. Завжди в піджаку та посміхається. Він плете за допомогою гачка сітку. Навчив цьому ще одного чоловіка, Павла з Великої Новосілки.

     

    Які слова для тебе зараз найважливіші?

    Напевно, це проста фраза: «Без них не буде нас».

     

    Завтра закінчиться війна, що насамперед зробиш?

    Що робитиму – чесно не знаю, хоча багато разів замислювалася. Колишнього життя не буде, я інша, та й усі змінилися. Знаю точно, що з часом обов'язково поїдемо до всіх наших «обережок» у гості, коли всі хлопці повернуться додому. А ще покажу молодшому синові Крим. Доживемо – побачимо!

     

    Анна Старцева

    Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа».

    Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.