Анатолій Кривохижа: Аналізуючи прожите
Нещодавно «Первая городская газета» писала про вихід нової книги нашого відомого земляка — хореографа, керівника Заслуженого ансамблю танцю «Ятрань», народного артиста України Анатолія Кривохижі. Автор, який через хворобу багато років прикутий до ліжка, надіслав електронний варіант своєї праці «Аналізуючи прожите» в редакцію з проханням надрукувати в газеті. Сьогодні ми з незначними скороченнями публікуємо післямову до книги, щоб нагадати читачам про історію відомого танцювального колективу та мистецькі проблеми нашого міста.
З душевним болем переглядаю в Інтернеті епізоди своєї програми «Ятрань» (1977, США). На жаль, це все, що залишилось від того колективу. Його давно немає, як немає серед живих майже половини тих, хто дивував світ своєю майстерністю. Час та певні події жорстоко обійшлися з нами. З не меншим болем сприймається моя незакінчена робота (дивись КОФ, «Зоряни», перша та друга частини). Те, що викладене в Інтернеті, це те, з чим при запланованій доробці мала відбутися перспектива колективу у США, але, як уже говорилось, через амбіції керівництва філармонії колектив залишився у половинному складі для місцевого використання. Я з сумом зустрів свої 90 років сьомою операцією, але живу надією, що колись має бути краще, можливо, ця надія і зберігає мене.
Про те, що було
Багато років у Кіровограді лідерами культурного життя були російський та український театри. Філармонія, скоріш, значилась, бо не мала свого приміщення, і тільки з перебудовою приміщення військового призначення вона набула якоїсь самостійності, але, на жаль, не у творчому розумінні. Приймались заїжджі групи та окремі виконавці, постійно діючими були лекторій та бригада ліліпутів. Пізніше з’явився камерний оркестр з викладачів музичного училища та музичних шкіл. Вийшовши на пенсію, я залишив ансамбль «Ятрань» та за порадою обласного керівництва перейшов до філармонії робити новий колектив, для якого нам навіть дали новий автобус. Разом з Генадієм Єременком, який з Антоніною Червінською збирали оркестр, я набирав танцювальну групу. Починали з чотирьох пар робити програму «Зримої пісні».
З поповненням танцювальної групи ми вже мали перші виїзди до Німеччини (міста Айзенберг та Юбек). Це були не комерційні гастролі, але з’явилась надія на якусь перспективу, що в якійсь мірі зберегла склад виконавців, який оновлювався кожного року. Люди їхали працювати до столичних колективів. Стабільної перспективи не відбулося. Зв’язки з імпресаріо часом через амбіції закінчувались розривом стосунків. Все це, на жаль, зберігається і сьогодні. Колектив «Зоряни» ніколи не мав свого приміщення для репетицій і користувався лише сценою увипадках, коли вона була вільна, а це трагедія у професійному сенсі для артистів балету.
Все що залишилось після розпаду ансамблю «Ятрань», могло бути базою для «Зорян», але все розтягли, ніби нічого і не було. Коли керівництво не бачить або не хоче бачити, що відбувається з перспективою єдиного професійного колективу в області, то це початок кінця, як було в остані роки з ансамблем «Ятрань».
Про те, що могло бути
Дякуючи випадку,у мене відбулася зустріч з Тарасом Левицьким, який ще дитиною бачив ансамбль «Ятрань», коли ми, гастролюючи у США, мали концерти у Філадельфії. Через тридцять років, будучи вже відомим художником, віце–президентом Української федерації Америки, він розшукав мене і приїхав на зустріч до Кіровограда. Він допомагав нам у створенні музею історії українського хореографічного мистецтва. Я запросив його подивитися колектив «Зоряни» з програмою, яку я колись робив у ансамблі «Ятрань». Він до сліз був схвильований побаченим і запропонував проектспівпраці з їхнім ансамблем «Волошки». Готуючи задуманий проект, він літав до Москви на консультації з художнім керівником театру російського народного мистецтва Володимиром Назаровим, який пізніше прибув до Кіровограда з відповідними порадами. Колектив «Зоряни» був запрошений до Америки на три місяці, були підготовлені два варіанти програм за участю американського балетмейстера Марка Моріса. Все зроблене планувалось показати світові. На підготовчу роботу американською стороною було витрачено 350000 доларів і ще 100000 було виділено Українською федерацією Америки на підтримку перших гастролей.
Де і коли провінційний колектив мав таку перспективу? З гастролей «Зоряни» мали б привозити з кожного виїзду,як мінімум,50000 — 60000 доларів до бюджету області та щось заощадити і для себе. На жаль,проект співпраці з американською стороною було знищено. Те, що відбулося, неможливо пояснити законами логіки. Звернення Тараса Левицького до тодішнього керівництва області залишились непочутими. Про все це досить детально описано у моїй книзі «Історія невикористаних можливостей».
Про те, чого вже немає і ніколи не буде
Богом визначалось, де і коли мали зібратися перші люди, які дали нації професійний театр зі своїми виставами, в яких народився український народно–сценічний танець. Другі, використовуючи календарну обрядовість та регіональну достовірність, розкрили його можливості, які були визнані світовими авторитетами. Заслужений ансамбль танцю України «Ятрань» відійшов у небуття, як і корифеї першого національного театру. «Зоряни» за новою мистецькою формою як справжній «Театр народної музики пісні і танцю» мали унікальну можливість бути першими в Україні, але через розрив проекту з американською стороною будуть трагічно закінчувати своє професійне майбутнє, бо богом послані випадки не повторюються.
Відновити ансамбль «Ятрань» неможливо, як неможливо воскресити тих, хто десятками років створював умови для роботи колективу. Знищена база колективу, а це була своя школа та все те, що збиралось роками: дорогі музичні інструменти, костюми та зал, побудований для колективу, коли йому було присвоєно звання Заслуженого ансамблю танцю України. Зараз його переробили під спортивний зал для сусідньої школи. Виконавці, які були взірцем для молоді, своїм життям творили історію нашого мистецтва, на жаль, відходять, багатьох з них вже немає серед нас. Все, що залишилось від прославленого ансамблю танцю «Ятрань», зберігається в нашому музеї історії українського хореографічного мистецтва.
Запрограмований успіх колективу «Зоряни» за новою формою театру мав продовжити Богом призначену перспективу розвитку національного мистецтва, але, на жаль, він не був закінченим. З десяти пар, які готувались в Америці, залишилось чотири, програма, яку ніхто не повторив і яка вважалась кращою у порівнянні з провідними колективами світу, переробляється під наявний кількісний склад виконавців, що нівечить авторський варіант твору. Загальна режисура програми відсутня, тому участь оркестру та солістів–вокалістів сприймаються як заставки для переодягання балету. За формою це не театр, це не ансамбль танцю, це щось «нове», незрозуміле. Смак та почуття міри від Бога — це те, чому навчити неможливо, а чи чули про це ті, хто намагається і сьогодні керувати мистецтвом? Втративши віру в якусь перспективу, колектив давно зупинився у творчому русі. Люди звільняються та їдуть на заробітки за кордон. Рятувати програму немає кому і немає з ким, думаю, це теж нікого не хвилює. На моє питання до Тараса Левицького, чи можливе повернення до його проекту, він відповів, що з людьми, які втратили довіру, у них не прийнято відновлювати добрі стосунки. Незважаючи на прикрий випадок з нашою філармонією, Українська федерація Америки лікує та протезує наших поранених на Донбасі. На десятки тисяч доларів вони придбали та передали медичне обладнання для нашої обласної лікарні та військового госпіталю. Це взірець духовної культури людей, який з дитинства виховувався церквою. На жаль, наша духовність з дитинства виховувалась на «героїчному вчинку» Павлика Морозова, тому і маємо те, що маємо. Корифеї театру залишили після себе національну класику — свої вистави, які виконуються і сьогодні. Ансамбль «Ятрань» залишив унікальну програму для театру «Зоряни», яка і зараз чудово сприймалась у США, незважаючи на те, що«Зоряни» ні кількісно, ні за якістю не досягли рівня оригіналу. Що буде далі? Майбутнє виглядає сумним для творчих людей.
