Анатолій Кривохижа: Це щастя, коли знаходиш те, чим ти живеш у радості

Наш земляк, народний артист України, керівник легендарного танцювального ансамблю «Ятрань» Анатолій Кривохижа видав чергову — восьму книгу. Народження праці під назвою «Аналізуючи прожите» стало приводом поспілкуватися з майстром. Анатолій Михайлович люб’язно відповів на запитання редактора «Первой городской газеты»

Гордістю славетного хореографа є його дітище — Заслужений ансамбль танцю України «Ятрань», який у 70­х роках минулого сторіччя існував на теренах Кіровоградщини і вважався одним із кращих у республіці.

— Я причетний до становлення цього колективу, який став школою для багатьох відомих особистостей, — каже маестро. — А взагалі в житті я відзначився у трьох напрямках. Перше — це програма, яку я зробив для ансамблю «Ятрань». Її визнали в Америці, за що я мав серйозні неприємності вдома. Бо, бачте, порівняли з кращими — Моісеєвим і Вірським, і раптом — якийсь Кіровоград… Такі речі ніхто не вибачав. По–друге, на хуторі Надія ми з однодумцями створили музей історії українського хореографічного мистецтва — перший в Україні і єдиний у світі. І третє — книжки. В Україні не було українських книжок з композиції. Взагалі в Союзі їх було всього дві — балетмейстерів Ростислава Захарова та Ігоря Смирнова. Свого часу Захаров успішно перелопатив працю француза Жан­Жака Новера, а Смирнов уже і того, і другого. Українських книжок не було взагалі. А я, використавши ці роботи, а також «Теорію українського народного танцю» Василя Верховинця, написав необхідні книжки. Вони використовуються в навчальних закладах України.

— Розкажіть, будь ласка. про свою співпрацю з ансамблем «Ятрань».

— Все почалося в 1957 році, коли я приїхав до Кіровограда. Перед тим десять років після служби в армії працював в Омську. В Кіровограді я зустрів людей, які дуже захопились тим, що я роблю. Після Миколи Анкудінова (про нього я пишу у книзі) в місті був страшний танцювальний голод. У повоєнні роки тут взагалі нічого не було, або було щось убоге, яке не хочеться і згадувати. Після Омська я робив постановки тільки російських танців і жодного українського. Але обласне керівництво, яке довірило мені очолити  «Ятрань», було задоволене. Коли до Кіровограда з ансамблем у 1960 році приїхав балетмейстер Павло Вірський, йому вирішили показати мої роботи. Вірський подивився і, на моє щастя, взяв «Ятрань» на декаду українського мистецтва у Москві. На цьому б усе і зупинилося, але мені Бог послав доленосні зустрічі.

У Москві ми репетирували на сцені разом з балетною трупою Київського оперного театру, ансамблем Вірського, хором Верьовки. Мені вистачило розуму усвідомити, що я потрапив у цю обрану компанію тільки тому, що в Москві треба було показати російський танець, а кращого, ніж у мене, не було. Тут я збагнув, що треба робити те, чого не було в інших. Павло Вірський сказав: «Треба допомогти цьому хлопцю робити українські танці — ми живемо в Україні». Керівництво області, яке мене опікувало, запросило з Києва балетмейстера з ансамблю хору Верьовки, педагога Київського хореографічного училища. «Ятрань» терміново відправили у Світловодськ, де з нами займалися кияни. Я все корисне і цікаве взяв у них, але намагався робити своє.

Спочатку я до безпам’ятства був закоханий у Вірського і прагнув його копіювати. У нас побували солісти ансамблю Вірського: Побєжимов, Модзалевський, Мотков. На їхньому прикладі ми хотіли перейняти манеру Вірського (як тоді казали). Насправді манери немає — є акторська майстерність. Як казав Станіславський, ти мусиш щоразу починати з нуля. Амплуа тут не проходить. Ми працювати, їздили на урядові концерти, фестивалі, гастролі.

Я поїхав у складі української делегації до Кишинева, де проходив міжнародний фестиваль народного танцю. Дістали запрошення в театр, подивились виступи чехів, поляків. Друге відділення повністю складалося з програми югославів. Це було потрясіння. Те, що я побачив, відкрило мені очі і на Вірського, і на Моісеєва, і на те, чим ми займалися роками — починаючи з костюмів і закінчуючи хореографічними композиціями. Режисура югославського виступу, світло, вбрання — все було настільки якісно! Той костюм дихав природою, домотканністю! А ми ж робили як подешевше, з підкладочного матеріалу — бо «завтра вам другий треба шити, а цей викидати». У мене опустились руки, я не міг далі працювати. Приїхав додому, пішов в обком партії до секретаря з ідеології Дмитра Сиволапа й кажу:

— Дмитро Спиридонович, я прийшов покаятись і сказати, що буду звільнятися. Я не те робив і мучив людей. Загнав вас у витрати. Але це не те. Я бачив у людей, як має бути.

Він відповідає:

— Звільнятися не треба. Скажіть лише, що вам треба, і ми все зробимо, щоб було так, я у тих югославів.

Я кажу:

— Ми не зможемо. Я п’ять років потратив на Гуцульщину, а у нас 25 областей. Якщо по п’ять років на кожну, то й життя не вистачить!

— Давайте свої пропозиції.

— Треба запрошувати сюди фольклористів, платити їм, аби вони готували з нами матеріал. Зробимо кіно– й фотолабораторію.

І правда, у нас з’явилися лабораторії та фахівці. За роки треба було освоїти стиль танцю Буковини, Гуцульщини, Волині, Закарпаття, перейняти колорит рухів. Адже головне полягає саме в колориті, в оригіналі, в отому «чорноземі». З Інституту фольклору й етнографії я привіз відеозаписи, зроблені покійним Гуменюком. А головне — в мене знайшлося троє людей — Віктор Похиленко, Валерій Терленко і Валентин Пухальський,  які вловили цей колорит. Тренувальні етюди я робив на них. Вони бачили виступи живих буковинців, солістку Гуцульського ансамблю пісні і танцю Василину Чуперчук. Після цього ми два роки ще трамбували набуте, готували програму. І коли в 1977 році повезли її в Америку, стався ефект вибуху бомби. Це був справжній тріумф, кульмінація творчості ансамблю «Ятрань». Російський колектив «Сувенір», який був разом з нами, відправили додому. А ми залишились на три місяці. Газета «Нью Йорк Таймс» написала про наш виступ: «Ми бачили експресію Моїсеєва, філософську розсудливість ансамблю Вірського і високу природність «Ятрані». Тому цей колектив можна вважати кращим у світі».

— Наскільки мені відомо, цю програму ви кілька років тому готували з театром музики, пісні і танцю «Зоряни» Кіровоградської обласної філармонії.

— Насправді цю програму ніхто ніколи не повторив, хоча й намагались. Але не вловили головне. Народно–сценічний танець народився у виставах корифеїв, і треба йти від театру, вертатися  до його витоків. У новій формі він не приживеться, не витримає випробування часом.

Контактуючи з віце­президентом Української федерації Америки Тарасом Левицьким (Філадельфія), я прагнув створити в Україні унікальний проект — на зразок музичного театру Національного мистецтва Росії Володимира Назарова. Тарас до нього літав у Москву. Ідея була така: зробить нову форму разом з американським балетмейстером, театралізувати, усучаснити так, щоб це було щось нове, і показати всім українським діаспорам світу. На жаль, через непомірні амбіції керівництва Кіровоградської філармонії цей проект не вдалося здійснити. На сьогодні це вже ніхто зробити не зможе.

— Мікеланджело сказав: «Поганий той учень, який не перевершив свого учителя». Чи є у вас учні, послідовники, друзі?

— Кажуть, друзів, як і справжніх учнів, багато не буває. Про це я казав в одному з інтерв’ю. Мої друзі — Олександр Гулак у Росії, Василь Коваленко в Австралії, Тарас Левицький в Америці. Це люди, ближче яких не буває. Хтось може здивуватися: невже в Кіровограді у мене немає друзів? Були люди, які опікували мене, дуже допомагали, на яких я молився. Я не можу назвати їх друзями, бо то були керівники, товариші високого рівня. У мене були учні, дехто з них навіть став моїм начальником, як, наприклад, професор Анатолій Коротков. Всі вони залишаються моїми учнями. Нещодавно телефонував колишній міський голова Володимир Пузаков, який у мене в «Ятрані» танцював. Він і зараз мені допомагає, незважаючи, що вже давно не при посаді. Мені щастило  на порядних людей, а непорядних зустрічалося дуже мало.

Я не приміряю лаври Мікеланджело, але кожен видатний майстер повинен мати учнів. І Страдиварі, і Гварнері готували собі заміну. Навіть майстер–чоботар або коваль у селі і то брали когось в учні. Тарас Шевченко з цього починав, він учився грамоти в дячка. Але кого взяти? Помітив Геннадія Бароніна. Цей хлопець хоче навчитись. Отаким був я. Дасть Бог, я в ньому не помиляюсь. Я не родився дуже розумним — мені було в кого вчитися. Починаючи від Анкудінова, в колективі якого я дитиною дуже хотів танцювати. Але батько був категорично проти.

— Чому?

— Після Голодомору він хотів бачити мене у професії, яка могла прогодувати за будь–яких обставин, а тому віддав навчатися до майстра з обробки шкіри. До речі, завдяки цьому ремеслу ми вижили у війну. Я вже дитиною обробляв шкурки і навіть готував матеріал для підошви. Ми по селах ходили, майстрували, а люди давали за це то борошно, то кукурудзу.

— І все ж тяга до танцю перемогла.

— Так. Під час Другої світової війни я зустрів бригаду кіровоградських танцюристів на фронті, коли був поранений. Вони приїхали з концертом у наш госпіталь. Я їх упізнав. На них дивились як на святих. Зал настільки тепло їх приймав! Це була та краплина, яка змінила все моє подальше життя.

Я пішов навчатися до Ленінградського військового училища, але весь час займався танцями. І після училища були танці. Пішов до Омського інституту фізичної культури — і там танці. Кажуть, людина живе тим, що дає їй задоволення. Це щастя, коли знаходиш те, чим ти живеш у радості. В Омську для мене, молодого і жадібного до знань, була благодать. Там працювали діячі з оперних театрів Ленінграда, Москви, Оренбурга, які  відсиділи в сталінських таборах. Після звільнення вони безвиїзно жили в Омську, працювали у філармонії, в опереті, в театрі. Особливо мені запам’яталися чотири сестри Нельсон. Вони приїхали з Китаю, але в Омську пропрацювали недовго. Залишилась одна — Оля Даніманіс у самодіяльності, та її сестра Сореж — в театрі музкомедії, решта роз’їхалися. Тоді модерн був немодний, бідна Ольга перелаштовувалась під народні танці так, як сьогодні всі підлаштовуються під модерн. Вона допомагала мені ставити деякі композиції. Був Яків Абрамович Коломійський, балетмейстер Омського хору, були Олександр Шостак і Ігор Китаєв. Це дуже талановиті люди, але реалізувати талант їм не вдалося: хтось захворів, а комусь завадила оковита.

А що стосується Геннадія Бароніна, то це молода людина, яка, мені здається, зможе стати моїм послідовником. Він хоче. Те, що дано від Бога, треба використати через тих, хто тобі підкаже: куди і в який час на що звернути увагу. Так, як свого часу допомагали мені.

— Ця співпраця дає мені розвиток як балетмейстеру, як постановнику, — каже Геннадій Баронін.— Коли я танцював у «Зорянах» обласної філармонії, Анатолій Михайлович приходив до нас і готував програму для поїздки в Америку. Ще тоді я слідкував, як він працює, як ставиться до творчого процесу, і мені дуже хотілося спілкуватися з ним ближче і змістовніше. В Америці у нас подальша робота не склалася. Пізніше я зателефонував до Анатолія Михайловича, щоб дізнатися, як його здоров’я, як справи. І він мені сказав: «Приходь до мене. Будемо вчитися спочатку». Я дуже зрадів. Ми почали з нуля, з першого курсу, хоча я був уже на третьому. Ось у цій кімнаті ми почали мій подальший розвиток у хореографії.

До речі, здібності Геннадія помітили і запропонували посаду балетмейстера Кіровоградського обласного музично–драматичного театру імені Кропивницького. Юнак збирається продовжувати навчання. Анатолій Кривохижа обіцяє продовжувати йому допомагати.

Людмила Макей