Андрій Надєждін: Не фантастичні казки мого дитинства, або Як я став художником
Не стало Андрія Надєждіна…
Гірко…
Тяжка втрата для мистецтва…
Від усього літературного об’єднання "Степ" висловлюю співчуття рідним.
Він залишиться назавжди – у пам’яті, у своїх картинах… Нова обкладинка альманаху "Степ" створена ним у 2018 році. Кожного разу дивлячись на неї, я буду згадувати нашу співпрацю. Він вів рубрику "Образотворче мистецтво". Не тільки фарбами, а й словом умів передати все, що відчував, що бачив своїм внутрішнім поглядом. Писав про колег-митців.
Радію, що свого часу запропонували йому написати про себе – для альманаху.
Читаю – і чую його голос.
Послухайте і ви.
Ольга Полевіна, голова обласного літературного об’єднання "Степ" ім. В. Погрібного
Андрій Надєждін.
Не фантастичні казки мого дитинства, або Як я став художником
Коли я був маленьким, то світ здавався мені великим і непізнаним. Я мріяв, що виросту, стану таким, як батько, і буду руками діставати зорі з віт дерев. Але коли виріс, світ став безмежним... З’ясувалося, що він зростав разом зі мною.
Головним об’єктом мого досвіду пізнання довкілля в дитинстві було подвір’я. Тут жила моя родина.
Дід Іван любив коней, а ще полюбляв розповідати про козака Голоту, який не боїться ні вогня, ні меча, ні чортового болота, та про козака Мамаригу, який серцем своїм розтопив кригу, піднявся високо в небо та й дістав Зоряне око.
Баба Олена, або просто Єля, знала величезну кількість заговорів, примовок і сипала поезіями Степана Руданського з такою щедрістю, неначе писала їх сама. Коло неї снувала сусідська вівчарка Туман, яка незваним гостем, проривши яму під парканом, з’являлася на нашому подвір’ї, лякаючи все живе голосним гавканням. Усе і всіх, окрім моєї бабусі, яка, озброївшись віником, без будь-яких вагань сміливо йшла в атаку на гарчання й білозубий оскал небажаного гостя. Під натиском нестримної енергії бабці Єлі Туман зі страшного звіра перетворювався на маленьке цуценя і тихо зникав, як вранішній туман під яскравими променями сонця.
Моя мама Віра заправляла цивілізацією духмяних трав, смачної їжі та втішала мою душv переказами історій, написаних Миколою Гоголем, та дивовижними казками про діда Оха, про летючий корабель, про Івасика-Телесика і про непереможного Котигорошка.
Найзагадковіший світ – то світ мого батька – творця видимого й невидимого, перевтілювача земного й небесного – дивомир художника і його майстерні. Яке це приємне відчуття – намастити фарбою руку і зробити відбиток на папері, з подивом розглядаючи одне з перших у житті творінь. Ось мій батько зробив ремонт майстерні, а я, першим зайшовши туди, вражений обширом білих стін, з радістю порозмальовував їх татовими фарбами. Скільки ж мені було? Можливо, два, можливо, три роки... Мій тато зовсім не розсердився, а навпаки, на мої "квачики-бурачеки" приставив справжнісінькі рами і, святково перерізавши стрічку, відкрив перший у моєму житті вернісаж.
Майстерня, з її фарбами, картинами, книжками, була особливим місцем, яке ховалося за мереживом дерев старого саду, але ще більш утаємниченим місцем була стріха, куди я потрапляв дерев’яною фарбованою драбиною. Там, у павутинні горища, доживала свого віку обчовгана шкіряна валіза з металевими потертими кутами, що у своєму череві свято зберігала таємницю Різдва і Нового року. У ній лежали безцінні скарби – кольорові блискучі кулі, дивовижні невідомі птахи, маленькі будиночки, віконця яких сяяли незгасаючим світлом, – одним словом, новорічні іграшки. Укриті фосфоровими малюнками, вони переливалися зеленим світлом у мороці вузького простору сірих дерев’яних кроков, виображуючи фантастичні видіння в моїй маленькій голові. Там, на горищі майстерні, було велике вікно, крізь яке я спостерігав за роботою батька. Улітку знадвору через нього міг бачити життя кімнати, і тоді подвір’я ставало кімнатою, де жили яблуні, вишні, виноград… Кожен з-поміж них через запах, колір і смак виявляв свій характер, показував власну принадність або, навпаки, відлякував формою. Кожен мав своє призначення.
Колючі кущі аґрусу були парканом від ворогів; сині, неначе дорогоцінне каміння, сливи – засобом розрахунків; масна фіолетова шовковиця – не лише смачними, терпкуватими ласощами, але й фарбою для розмальовування обличчя. Багряно-червоні троянди і тюльпани, яскраві відблиски айстр, гордовиті постаті цибатих синьо-зелених півників, статних майорів і неперевершений, дивовижно духмяний аромат матіол, змішаний з духом бузку і чорнобривців, легко відкривали вікно в небесний світ фантазії.
Восени вікно ставало своєрідним телевізором. Я все частіше дивився через його скляне око на подвір’я, відділене стіною і холодом. Дерева змінювали свій колір – від жовто-зеленого до жовтогарячого і червоного, а хмари ставили все важчими. Аж одного разу, прокинувшись, я побачив у вікні заворожуючий білий сніговий світ, такий же чистий, як полотна майбутніх картин мого батька, яких ще не торкався пензель.
Пам’ятаю, як уперше я побачив бджолу. Вона була яскрава, неначе сонце, вкрита блискучим жовтим пилком. Здавалося, немає створіння привабливішого і прекраснішого, ніж ця маленька золота комаха. Та чим більше вона наближалася, чим голосніше було гудіння, яке створювало її прозорі крильця, тим більше сама бджола ставала схожою на величезну фантастичну машину, яка летіла мені прямісінько межи очі. Її тіло ось-ось мало закрити половину видимого світу, і я махнув рукою – у той же момент гостре жало впилося в мою шкіру. Мені стало боляче і гірко, адже я не хотів їй нічого злого: вона ж була така гарна… То чому ж вона мене вжалила? Батько сказав: вона тебе злякалася, а ти – її. У страха великі очі...
...Особливе значення у дворовому колі мого досвіду займала хата. Це був своєрідний космічний корабель, тіло якого заповнювали різноманітні пристрої, істоти та речі – миски, куманці, глечики, полумиски і старий дерев’яний макогін, загладжений дідовими руками, картини, а ще ікони, вишиті рушники, маленькі смугасті сушені кавунчики, укриті ватою, присипані скалками, – вони виблискували на зимові свята між хрестовинами вікон. До всього цього розмаїття додавався подібний до рудого чорта кіт Пірат, який жив самостійним, ні від кого не залежним життям, з’являвся і зникав, мов тінь, а разом із ним з’являлися і зникали різноманітні речі, їжа, обов’язково щось грюкало, билося і перекидалося...
Хата мала дві половини і розділялася проходом, який мій дід називав "калідором". Під час великого прибирання мама мила цей "калідор", не жаліючи води, і, можливо, тому я часто уявляв його річкою, яку переходив тоненьким містком, що ним слугувала дошка, котра лежала поперек інших. Ось так одного разу, перетнувши річку Калідор і тихо відчинивши двері до дідової половини, я зустрів диво.
Уся кімната була уквітчана зеленим листом. Підлога, стіни, завіси, піч, надвіконня, ікони на покуті й фото в дерев’яних рамках – усе пашіло духмяною м'ятою, чебрецем, полином... Долівку і довгі, плетені барвистими лініями товстої нитки, рядна вкривало зелене листя кленів. Я ступав по ньому босими ніжками – і кімната на моїх очах втрачала свої реальні обриси, перетворюючись на небачений до того дивосвіт.
Ще раз таке чудове перетворення спіткало мене на батьківщині тата, на Сумщині, на станції Білопілля, де пройшли батькові дитинство і юність. Одного ясного дня, яких буває не так уже й багато в цьому лісовому, посіченому болотами краї, ми вибралися на "зелені посиденьки" до озера.
Поліські озера – це чисті, як сльоза, діаманти природи, обрамлені стрункими соснами з червоними стовбурами, які факелами неопалимої купини виблискують на сонці. Тому я не в змозі забути їхню диво-прозорість і прохолоду. Саме там, пробираючись через морок зелених хащів, на березі, у дуплі зламаного стовбура старезного трухлявого явора, невідомо яким вітром занесеного в цю піщану місцину, я зустрів вужа, який, скрутившись клубочком, грівся на сонечку. Він видався мені не надто гарним, якимось темним і навіть бридким. Я завмер у нерішучості, а вуж, відчувши шурхіт листя, виповз зі свого лежбища і шубовснув у озеро, проявивши переді мною нове диво перетворення. Прошиваючи воду гнучкими рухами тіла, неначе ниткою, він на моїх очах єднався зі сріблястим плесом, і воно ставало його крилами. З гордо піднятою головою, виблискуючи всіма барвами грайливої сонячної веселки, вуж, неначе цар лісу, майже летів над його безмежними просторами, поважно осягаючи свої володіння…
Життя минало. Щовечора я стояв на порозі нашої хати, високо піднявши голову до неба, яким бігли дивовижної форми хмари, змінюючи з калейдоскопічною швидкістю кольори, аж поки темрява шовком не вкривала все видиме і невидиме, народжуючи світ тіней, осяяний зоряним світлом. Я йшов спати, а на ранок речі набували такої кількості деталей, що вони навряд чи могли вміститися у моїй пам’яті. Це повторювалося із дня на день. Поріг хати також став порогом казкових перетворень. Переступаючи його, зачиняючи й відчиняючи двері, я рухався між внутрішнім і зовнішнім світами, між минулим і майбутнім, а світ змінювався – і я не встигав його запам’ятовувати. Можливо, сааме тоді я вирішив стати художником, щоб зупинити мить.
Так хата, двері, вікно, дерево, садок, кіт, змій, ворони і ангели, що шугають у небесах чи, ніким не помічені, ходять поміж нас. А також жінки, як щоденні носії життя і світла, стали символічними героями моїх картин.
Нині цей світ природних знаків та співочої обрядовості поступово зникає з мапи нашого світогляду. Витіснений технологічними гаджетами та аватарами, він перетворюється на архаїчну археологію, мало відчутну та зрозумілу сучасникові, який усе більше поринає в мандри до віртуального, придуманого простору, де все живе іншим життям космічних алюзій. Цей рух освоєння нових горизонтів несвідомого не зупинити. Ми є свідками нових перетворень, народження мистецтва майбутніх, не-фантастичних "Марсіанських хронік". І нової України. Але проблеми мікро- та макрокосмосу особистості, її взаємозв’язку з навколишнім життям і природним середовищем, питання про місце художника в суспільстві, проблеми війни і миру нікуди не зникнуть. Вони залишаться вічно актуальними, як і спогади дитинства, які ведуть нас дорогами невідкритих світів, вселяючи надію на продовження життя.
Андрій Надєждін – заслужений художник України, мистецтвознавець,
провідний науковий співробітник художньо-меморіального музею Олександра Осмьоркіна.
ФОТО сайту Гречка
