Анджей Бобкевич: "Я хочу реалізувати проекти співпраці Польщі та України"

 

6 травня мені надійшли повідомлення на телефон та у "Фейсбук" від декого Анджея Бобкевича, який приїхав до Кропивницького. Цей чоловік попросив мене допомогти йому більше дізнатися про сучасне і давнє місто, політичні та суспільні справи, проблеми влади та війни тощо.

 

Порадив звернутися саме до мене наш спільний знайомий, який уже багато років мешкає в Польщі. З'ясувалося, що Анджей Бобкевич – колишній учитель (зокрема, працював учителем польської мови в Кіровоградському колегіумі №11 та викладачем польської мови у Кіровоградському інституті розвитку людини «Україна»), голова Товариства польських краєзнавців  в м. Ополе (Польща), член Товариства польських журналістів імені Кароля Шимановського. Загалом майже 10 років мешкав у нашому місті. Кілька днів, упродовж яких я (в перервах між основною роботою) спілкувався з Анджеєм та організовував для нього різні зустрічі з людьми, яких він потребував. В останній день ми записали теле- та радіопрограми. Ось найцікавіше з нашої розмови.

Пане Анджею, Ви – не вперше в місті Кропивницькому, ба більше,  – тут, можна сказати, минула значна частина Вашого життя, чи не так?

 

Напевно... Я був і під час Євромайдану вашого, і після Революції Гідності...

 

- А яка ціль цієї поїздки?

 

- Я –  людина в певному розумінні реалізована. Відтак, приїхав сюди з певної сентиментальності, щоб побачити і провідати своїх знайомих, людей, які пов'язані з Польщею, але Польща їм мало допомагає... Також я намагаюся реалізувати проект, який дозволить дітям, батьки яких загинули під час бойових дій, упродовж тижня чи двох тижнів відпочити в Польщі, разом із нашими і вашими психологами. І обов'язково – вашими, бо вони мають більший досвід роботи з такими дітьми. Такі є мої намагання. Побачимо, чи вдасться.

 

Багато дуже кандитатів до Європарламенту говорить про Україну. Правда, ніхто з них не поїхав в Україну, не подивився, що там робиться на фронті. Немає розуміння що відбувається, скільки матерів втратили своїх дітей, що відбувається в родинах. Це все декларації. Це прикро, але це повторюється... 

 

Перебуваючи на пенсії, я маю більше часу, ми працюємо, реалізуємо багато цікавих проектів, щоб приділити цим людям більше уваги. У 2007 році ми з Віталієм Каземировичем Плінським зробили літню школу амбасадорів. Її фінансування відбувалося польською стороною.

 

Члени нашого товариства дуже хочуть сюди приїхати, зробити сюди таку подорож свого життя шляхами Кароля Шимановського, Михала Хороманського, Ярослава Івашкевича та інших поляків. Згадувати тут можна і Блюменфельдів, і Нейгаузів, які також були пов'язані з Польщою і збагачували цей край. Це для нас, поляків, – дуже важливо. А наше Товариство польських журналістів названо на честь Кароля Шимановського. Вважається, що Кароль Шимановський був публіцистом у газеті "Война и мир" у тодішньому Єлисаветграді. 

Я мав зустрічі з почесним головою Товариства польських журнаістів Віталієм Плінським, працівником інгульської шахти Валерієм Мельником, головним спеціалістом (Кіровоградська область) Південного міжрегіонального сектору Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції Людмилою Гуріною та іншими людьми.

 

 

Що зараз жителі Польщі говорять про українців? 

З одного боку, офіційна позиція нашого керівництва – допомагати Україні, українцям вступити в НАТО і Європейський союз. З іншого боку, є певний жаль, що вашим національним силам не вдається встановити владу. Проте це не є лише така політична заява, стратегія політична. Поляки дають можливості для українців, звісно, Польща має зацікавленість у робочій силі.

 

Натомість із боку українців хочемо, щоб було таке певне доповнення, адже бракує не тільки працівників, але й учнів, студентів. Україна насправді – не є вже така відкрита до Європи. А я думав, вже через кілька років будемо разом в Європі, і я тут буду жити, і тут робитиму. Так я думав. Звичайно, це складно. Хоч має сказати і про позитивні зрушення, наприклад, ваш Донецький національний медичний університет чи Льотна академія, де навчаютсья люди різних народів, різних країн світу, – Кропивницький стає таким міжанродним осередком, бракує тільки поляків... [сміється] Загалом у словах поляків про Україну є позитивний образ.

 

 

Мабуть, велику роль у відносинах між Польщею і Україною має відігравати так звана громадянська дипломатія, тобто комунікація між звичайними людьми різних країн. Адже спілкування може відбуватися, наприклад, через інтернет задля кращого розуміння один одного, задля недопущення і унеможливлення яких би то не було конфліктних ситуацій, а тільки розумного, раціонального співжиття. Тому роль громадянської дипломатії і комунікації між людьми різних країн з допомогою сучасних засобів може приносити позитивні результати.

Так! 

Тому можемо закликати, щоб знаходили один одного в мережах "Фейсбуку" жителі різних країн – і таким чином комунікували між собою.

 

Так, так. Звісно. Запрошую на свою сторінку в "Фейсбуці": Andrzej Bobkiewicz.

Тобто, для людей ХХІ століття є умови для того, щоб бути повноцінними друзями і розуміти один одного. Було б тільки бажання жителям різних країн грамотно комунікувати між собою. 

 

 

Звісно, це значно простіше нині. Через інтернет – так. Порозуміння – так. Але, повірте мені, живі зустрічі – це неймовірне. Так само, як у родині – не може бути родина через інтернет, правда?.. Цінуймо особисті знайомства, підтримуймо традиції реальні і певно, будьмо на зв'язку. Користуймося технологіями, але нехай вони не збіднюють нас!

Василь Левицький, журналіст "UA: Українське радіо Кропивницький"