Болгарська «контрреволюція» на Кіровоградщині

 

Фабриковані радянськими каральними органами групові кримінальні справи зразка 1937–1938 років, крім інших особливостей, носили, як правило, ще й національне забарвлення. Наприклад, українське. 

 

Коли лиху долю визначного поета Миколи Вороного, заарештованого в Новоукраїнці, розділили кілька зовсім незнайомих йому українських селян. Мовляв, всі — націоналісти. Грецьке. Коли мова зайшла про Віктора Лангемака, розстріляного, як і його рідний брат — творець легендарних ракетних установок «Катюша» Георгій, помилково вважаючи, що його прізвище має грецьке походження — Лангемакі, — себто він грек, то разом з ним репресували й кількох кіровоградських греків. Польське… Німецьке… Єврейське…  Таким чином легше було виконувати жахливі плани нищення безвинних людей.

 

Свого часу автору цих слів на очі потрапив трьохсотсторінковий зшиток кримінальної справи, в якому переважали прізвища болгар–хліборобів з теперішнього Вільшанського району, реабілітованих ще в 50–ті роки минулого століття. Звісно, частині з них закидали участь у так званій громадянській війні на боці «класового ворога» або неналежне ставлення до колгоспного будівництва. Виявляється, крім пошуку українських націоналістів, існувала пряма вказівка шукати шпигунів і диверсантів саме серед тутешнього болгарського прошарку населення.

 

 «Во втором полугодии 1937 года, — згадував один з безпосередніх учасників репресій, колишній начальник Вільшанського райвідділення НКВД Ястребов, –  все начальники районных отделений Одесской области (зрозуміло, йдеться про тодішній адміністративно–територіальний поділ. — Авт.) были вызваны на оперативное совещание в Одессу. В присутствии секретаря обкома партии Народный Комиссар Внутренних Дел Украины Успенский (член особливої трійки НКВД СРСР. — Авт.) охарактеризовал международную и внутреннюю обстановку, коснулся активизации иностранных разведывательных органов Германии, Польши, Болгарии, которые по разным каналам направляли в СССР своих опытных агентов–разведчиков для создания резидентур и повстанческих кадров на территории Советского Союза. Он тогда заявил, что, будучи в Москве на приёме у Наркома Внутренних Дел (Миколи Єжова. — Авт.), получил указание нанести удар по контрреволюционным элементам, состоящим на оперативном учёте, и уголовным преступникам, дабы они, в случае осложнения международной обстановки, не смогли стать подсобной и опорной силой врага. Были даны подробные указания о порядке формирования материалов на арест антисоветского элемента, ведения следствия и оформления следственных дел. Только после получения санкции прокурора производился арест…».

 

Втім, на Вільшанщині замість шпигунів і кримінальних злочинців репресували переважно хліборобів. Всі заарештовані вісімдесят років тому люди — Дмитро та Сергій Брингачі, Іван та Сергій Станкови, інші їхні земляки — були настільки невинні, що після смерті Сталіна, навіть за радянськими мірками, вже в 1956 році «рішення» позасудового органу, так званої трійки, було відмінено, а кримінальну справу припиненно. У свою чергу — порушено нову. Цього разу щодо колишніх співробітників Вільшанського РВ НКВД, зорема згадуваного Ястребова.

 

Шкода, що справедливість торжествувала запізно. Пожовклі від часу виписки з протоколу №79 засідання трійки при УНКВД по Одеській області від 14 листопада 1937 року свідчать про розстріли болгарів з Центральної України. Оскільки наших болгарів утримували в тюрмі Одеси, то й місце проведення вироку до виконання пов’язане саме з цим містом.

Щоб уявити масштаби безпідставних репресій у Вільшанському районі, загляньте, читачу, до першої книги багатотомника «Реабілітовані історією. Кіровоградська область». Там на п’ятдесяти дев’яти сторінках подано «Список реабілітованих жертв тоталітарного режиму». А в ньому — поряд з українцями, молдаванами й десятки болгар, котрим повернуто добрі імена. Зокрема, колгоспника Миколи Апостолова з Вільшанки, котрий «протестував проти закриття храму», розстріляний у 1938 р., реабілітований в 1956 р.; хлібороба Петра Балабана, розстріляного за антирадянську агітацію, реабілітований 1989 року; Миколи Бобова, неписьменного селянина, розстріляного за «контрреволюційну діяльність»; колгоспника Василя Боєва, розстріляного як члена сфабрикованої чекістами «болгарської контр–революційної повстанської організації»… 

 

Важливо, що не всі болгари терпіли мовчки беззаконня. Дехто намагався опиратися. Як член колгоспу «8 Березня» Іван Петков з вилами в руках чинив опір міліції, коли в 1932 році його прийшли розкуркулювати. Нерідко репресували цілі роди. Ось двадцять п’ять болгарів на прізвище Опря, сімнадцять болгарів на прізвище Добров. Десять Сарданових. Сім Владових. П’ять Діордієвих, Станкових… Переважно це жителі Вільшанки, але згадуються також і вихідці з інших сіл (Добре, Чубарівка) та власне Болгарії.

 

Федір Шепель,  краєзнавець