День добровольця: Я не йшов заробляти гроші, я не йшов туди по медалі
У національному календарі України не так давно з’явилося нове свято – День українського добровольця. Відзначають його щорічно 14 березня.
Верховна Рада постановила: "Із метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві, посиленню суспільної уваги та турботи до учасників добровольчих формувань та на підтримку ініціативи громадськості, установити в Україні День українського добровольця, який відзначати щорічно 14 березня".
Саме 14 березня 2014 року на полігоні в Нових Петрівцях вже більше 500 бійців самооборони Майдану (Народного Віче) почали підготовку до участі в боротьбі за суверенітет і територіальну цілісність України.
Внесок першої хвилі добровольців важко переоцінити - саме добровольчі батальйони дали змогу провести мобілізацію і підготувати їм професійну заміну. Саме добровольці першими виступили проти агресора, зіткнувшись з російськими силами ССО, ГРУ і ФСБ лицем до лиця.
Доброволець Євген Василенко пробув у зоні проведення антитерористичної операції 4 роки. Майже з самого початку у 2014 році він стояв на захисті країни.
Років два, як я переїхав до Кропивницького. У мене з цього міста дружина, вона волотерка. Познайомився з нею і якось вийшло так, що я тут. Вона дуже гарна людина, у неї ціла купа нагород. Але вона дуже скромна, - говорить пан Євген.
Сильна мотивація, спільний національний дух
Рішення йти на добровольцем прийняв після подій на Майдані у Києві.
У 2014 році були дуже складні події. Армії як такої не було. Не було нормального озброєння, не було техніки, не було людей вмотивованих. Все було дуже погано. Однак на той час у людей була сильна мотивація, спільний національний дух. І дуже шкода, що зараз цей дух спадає. У людей просто опускаються руки. Ми тоді приїхали у Дніпро, там у нас сформувався загін наш окремий. Починалося все з села Піски, Широкіне, Мар’їнка… Дуже насичений був 2014-15 рік. Тоді я, до речі, втратив не так багато друзів, як у 2017. У 2017 дуже багато моїх побратимів загинуло, дуже близьких мені людей, - згадує Євген Василенко.
Я не йшов заробляти гроші, я не йшов туди по медалі
Під час проведення АТО загинуло багато добровольців. Сотні отримали поранення. Багато добровольців, які воювали у неофіційних добробатах на Донбасі в 2014-2015 роках, до цього часу залишаються невизнаними. Їхня кількість, за різними підрахунками, може сягати трьох тисяч.
Я не йшов заробляти гроші, я не йшов туди по медалі, нагороди… у мене одна-єдина медаль і вона дуже важлива для мене. Це бойова медаль, яку мені дали в Мар’їнці, на передовій, - показує нагороду співрозмовник.
Про своє рішення поїхати у зону проведення антитерористичної операції Євген Василенко не сказав нікому. Лише братові пізніше зізнався.
Моя мати взагалі не знала, що я поїхав у зону АТО. Ніхто не знав. Я зібрався, якісь речі взяв та й поїхав. Мамі вже розповів мій менший брат, я з ним ділився, як у мене справи. І він мене так би мовити «здав» мамі і всим родичам. Вона звісно ж переживала, хвилювалася дуже сильно за мене. Але священик, з яким спілкується моя мама, благословив мене і вона заспокоїлась більш-менш, - розповідає доброволець.
У перший день на фронті були обстріли
Ви не повірити, але немає таких людей, які би приїхали, зістрибнули з машини - і все було добре. Першого дня було досить страшно. Коли людина не знає, що таке війна і вона потрапляє у цей вирій, то стає досить моторошно і страшно. Першого ж дня на фронті були обстріли. Дуже жорстко було. Навіть думка промайнула, що треба брати речі та тікати додому. Але на підсвідомому рівні ти розумієш, що ти приїхав сюди для чогось важливого. І якщо ти підеш, то прийде інша людина і вона також утече. Я розумів, що є ворог і я маю захистити свою сім’ю, свою матір. Якась хвилина там, на фронті, і людина переломлюється. Ти вже починаєш розуміти, що ти хочеш, що ти тут робиш, - розповідає пан Євген.
Як розповів наш співрозмовник умови перебування на передовій були різними. Військові жили і в бліндажах (заглиблена в землю фортифікаційна споруда, має міцне покриття з балок прикритих шаром ґрунту, і міцні двері), і в розвалених будинках, у «секретах» (невеличка яма, приблизно півтораметрової глибини і півметрової ширини), де людина, як наглядач. Бувало, що в цих «секретах» сиділи по декілька діб. Але це, говорить Євген, було не головне. Головним залишалось те, хто з тобою у цей момент.
А побутові умови… ми ж люди, пристосувалися до всього. Велика подяка та низький уклін волонтерам, які допомагали нам, - додає Євген Василенко.
Шкодую лише про одне: що я не зміг бути у той час, коли загинули хлопці
Своїх побратимів військовий називає дуже світлими та чистими людьми, завдяки яким хочеться продовжувати боротися й надалі.
Шкодую лише про одне: що я не зміг бути у той час, коли загинули хлопці. Можливо, ситуація склалася б якось по-іншому. Принаймні, мені хочеться в це вірити. Ці люди поклали своє життя за Україну. Вони настільки чисті були, що ви собі й навіть не уявляєте. Знаючи таких людей, розумієш, що є сенс життя і треба продовжувати справу та ідею, - говорить співрозмовник.
Пристосуватися до мирного життя Євгену допомогла його дружина Олена та його друг Андрій Фоменко.
Дружина мене майже зліпила з того, що було. І якби не вона, то можливо, я йшов іншим шляхом і мені було б набагато складніше, - додає доброволець.
На кінець розмови Євген зізнається, що має мрію.
- Я хочу, щоб наша країна нарешті стала взірцем для всіх інших країн світу. Мені хочеться, щоб ми жили на радість собі і наших дітей. Хай не ми, але щоб діти отримали те, що хочемо ми: незалежність, мир, гордість за країну і впевненість у завтрашньому дні. А стосовно себе… навіть не знаю. Усе, що треба в житті, я вже зробив, - завершує наш співрозмовник.
Аліна Кулик
