Дім у кожного свій, та на всіх нас – один

Наша редакція робить матеріали про людей із різною долею після 24 лютого 2022 р. Хтось із них мужньо рятує життя, залишився в прифронтовому місті. Хтось виїжджав, а потім повернувся. Хтось узагалі нікуди не їхав і залишився у рідному місті. Хтось намагається будувати життя на новому місці.

Всі наші герої – різні за віком, фахом, поглядами. Дехто давно визначився зі своїм життєвим шляхом і вибудував кар’єру. Дехто іще не здобув освіту, але вже подорослішав. Наші долі змінились після вторгнення на нашу землю недругів, які всі роки носили маску добрих сусідів. Ми прагнемо розповісти про українців, які люблять нашу країну, своїх рідних, близьких і знайомих. Люблять свій дім, де б він не був. Розповідаємо про складнощі, які вони переборюють. У багатьох людей схожі долі, багато хто і досі блукає по країні у пошуках прихистку.

Сьогодні розповімо про зовсім різних людей. Про молодого хлопця-студента у якого попереду все життя, який мріє про мирне небо і про те, як зможе згодитися своїй родині та країні. Він уже дорослий за віком, але ще дитина душею. Про героїню, яка залишилась із дитиною у прифронтовому місті та пережила дуже складні часи обстрілів. Але вона дуже сильно вірила, що все буде добре, що її будинок – це її фортеця, яка їй дісталась тяжкою працею.

Анастасія, 38 років, працює в держустанові. Після вторгнення рашистів залишилась у Краматорську попри обстріли.

 

– Як ви прийняли рішення залишитись у місті?

– Краматорськ – моє рідне місто. Тут народилися мої батьки, тут народилася я і живу все своє життя. Навчалася, працювала, створила сім'ю, народила дитину. Пам'ятаю, як важко було нам із житлом у 2000-і. Яких мені сил коштувало, щоб з'явилося своє власне житло. За своєю натурою я домосід, як і мої рідні. Тому бажання їхати не було. Було прийнято рішення залишитися, поки ситуація в місті була більш-менш.

– Коли всі почали виїжджати, як тут жилося?

– Місто спорожніло, але життя в ньому не зупинилося. Відчувала смуток і образу за те становище, в яке потрапили і я, і мої знайомі.

– Як налаштовувала себе та дитину, що все буде добре?

– Віра в те, що все буде добре, не покидає мене. Усе минає, мине і це!

– Говорили з дитиною про те, що відбувається? Як вона сприймала це, що робила?

– У цій ситуації моя дитина повела себе стійко, я навіть не очікувала. Дочка розуміє, в якому становищі опинилася наша сім'я і родини її друзів. Допомагає відволіктися навчання, вона із задоволенням виконує шкільні завдання. А у вільний час малює. (Дочка Анастасії – одна з найкращих учениць у класі).

– Коли до Краматорська почали повертатись мешканці, які були відчуття?

– Коли в місто почали повертатися люди, чесно, я була здивована, адже небезпека ще залишалася. Але поспілкувавшись зі знайомими, які повернулися, зрозуміла, що люди скучили за рідним домом, за улюбленим містом.

– Чим ти наразі займаєшся?

– Життя триває. Я ходжу на роботу, якщо викликають, а так працюю віддалено з дому. Допомагаю дитині з навчанням. Ходжу до батьків, постійно підтримую з ними зв'язок телефоном.

Владислав, 19 років, студент хіміко-механічного технікуму, майбутній інженер-технолог. Із посиленням обстрілів виїхав до Дніпра.

 

– 24 лютого – що для вас означає ця дата?

– Це день, після якого моє життя більше не буде таким, як раніше. День страху,

паніки та болю. День, коли довелося прокинутись не від будильника, а від

звуків вибуху.

 

– Які звички довелося змінити?

– Тепер я значно більше цікавлюся політикою та читаю в рази більше новин. Навчився збирати «тривожну валізу». Набув навичку розпізнавати, яка кімната в квартирі є безпечнішою. З приходом темряви тепер роблю світломаскування.

– Важко було прийняти рішення виїжджати з міста?

– Так, прийняти це рішення було дуже складно. В той момент часу були думки, що ось зараз, через декілька днів все закінчиться і нікуди їхати не потрібно. Але так пройшов день, наступний, тиждень – і питання про евакуацію ставало усе гострішим та нагальнішим. До виїзду спонукали постійні вибухи, повітряні тривоги і страх.

– Куди саме ви відправилися? Що запам’яталося, гарне чи не дуже?

– Для мене новим містом став Дніпро. Я спочатку не хотів серйозно сприймати переїзд. Думав, що я тут не надовго: типу туристичної поїздки, просто відвідую нову місцину. Але йшов час і адаптація пройшла непомітно для мене. Згодом усі мої рідні приїхали до Дніпра, і думки про нього ставали усе краще. Він усе більше ставав схожим на дім, тут було усе більше рідних і знайомих людей.

Я як студент звернув увагу, що в Дніпрі багато цікавих навчальних закладів, і мене навіть де які з них зацікавили. Сподобалось, що для переселенців робили екскурсії, і це ще більш знайомило з містом. Я вважаю, що це гарне місто. Не дивлячись на війну, Дніпро подарував мені величезний досвід і гарне враження.

– Про що мрієте у майбутньому?

– Зараз головна мрія – щоб закінчилася війна і нарешті настала наша перемога. Щоб у нашій України було чисте, блакитне а головне – мирне небо.

– Уявімо, що завтра закінчується війна. Що в першу чергу зробите?

– По-перше, зателефоную всім своїм рідним і близьким людям, і скажу як я їх сильно люблю та запланую зустріч. По-друге, буду допомагати відновлювати свою Батківщину. По-третє, усвідомивши все, через що нам довелось пройти, почну жити по-новому.

 

Я дуже хочу, щоб ми були один до одного добрішими. І не ділили людей на тих, хто залишився в містах, де є загроза життю, і на тих, хто виїхав. У кожного із нас є свої підстави, свої принципи і мотиви. Але ми всі громадяни нашої держави. Ми всі українці.

 

Анна Старцева

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа».

Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.