До Дня закоханих: Як любов змінила життя
Історія сім’ї з Кропивницького
Чи може один день перевернути долю? Подружжя із Кропивницького – Людмила та Іван Бобки розповіли про історію свого кохання журналістці «Первой городской газеты».
– Я народилася в Карелії та маю фінське свідоцтво про народження, – каже Людмила Бобко. Мої батьки поїхали туди на заробітки, але довго ми там не жили, тому що у мене були серйозні проблеми зі здоров’ям. Мама й тато вимушені були повернутися назад до України, а мене залишили у маленькому селищі поблизу міста Брест, що у Білорусі, де проживала з бабусею та дідусем протягом п’яти років. На Батьківщині зростали мої сестри та брат. Я завжди писала їм листи і хотіла якнайшвидше побачити їх. І ось, нарешті, через багато років відчуваю запах рідного дому – в селі Диминому. Наша сім’я не була багатою, але у нас зберігалося те тепло і любов, яке неможливо замінити грошима.
Коли мені виповнилося тринадцять, до нас приїхала татова сестра із Бресту. Чесно кажучи, бідна тітка розчарувалася, побачивши атмосферу скрути. Їй здалося, що я дуже схудла в Україні. Доля знову привела мене до Білорусі. Моє життя схоже на «золоту клітку»: я була одягнена в найкращий одяг, їла смачні делікатеси, ходила в кіно та театри… Але не була щасливою.
Все через тотальний контроль! Це важко витримати. Тітка та бабуся не дозволяли нікуди ходити після школи, з друзями майже не бачилася, а про особисте життя навіть не думала. Отже, зі скандалом знову повернулася додому. Школу закінчила з поганими оцінками, тому в сімнадцять років почала навчання у Будівельному училищі №8 у Кіровограді. Мені не подобалося те, чим займалася. Єдине, що рятувало – проведення карнавальних вечорів, де була ведучою.
Одного дня до нас на концерт завітав кіровоградський режисер. Напевно, так зійшлися зірки, і його вразили моя дикція та емоційність. Він наполягав на тому, щоб я подала документи в Ленінградський університет, але у нашої сім’ї грошей не було. Мене здивувала його відповідь: «Головне – розвиток! Не хвилюйся, у тебе все вийде. Ходи на репетиції і вдосконалюй свої навички, а я зроблю все, щоб ти навчалася в університеті». У 1977 році почала відвідувати Клуб оперети на вулиці Калініна, де зі мною займався режисер. «Скоро моя мрія здійсниться», – думала я. Але доля вирішила інакше.
Влітку того року моя подруга виходила заміж, і з дівчатами-студентками ми поїхали на весілля. Там зустріла його – прекрасного принца. Знайомі казали, що у мене немає шансів, бо хлопець зустрічається з іншою, але я завжди досягаю своєї мети! Через декілька місяців почали зустрічатися з Іваном, мабуть, причарувала його. Тоді ж почала пропускати репетиції, забула про вступ, а незабаром вийшла заміж. Та було все одно. Коли обидва серця кохають одне одного – їм не потрібен увесь світ! Щастя – це мить, тому я ні про що не жалкую! Що може бути важливіше, ніж справжнє кохання?
Ми – молоді, для нас усе тільки починалося. Потім у нас народилася донечка Іринка. Це промінчик сонечка у нашому житті. Було складно: Іван мозолив руки на заводі, я навчалася у медичному коледжі, а згодом працювала медичною сестрою в обласному протитуберкульозному диспансері. Через три роки у нас народився син Вова.
Коли діти підросли, наша сім’я почала відкривати нові міста України. Найулюбленіше – Ялта, бо там можна забути про всі свої проблеми. Для того, щоб бути щасливим, необхідно чимось пожертвувати. Тоді я зробила правильний вибір і не жалкую про це, – розповідає Людмила Бобко.
Зараз пані Людмила зі своєю донькою працює в обласному протитуберкульозному диспансері, її син – живе за кордоном, чоловік працює у магазині «Молоток», а онука Христина стала журналісткою та моделлю.
Також подружжя обожнює подорожувати, наприклад, нещодавно вони відвідали Єгипет.
– Я щасливий, що ми з дружиною поїхали у цю сонячну країну. Це романтичне місце, де можна насолодитися чистим морем, заходами сонця і, звичайно, відпочити з найближчою людиною, – ділиться чоловік Людмили Іван Бобко.Він додає: кохання – сила, яка не має меж. Де є любов – там є життя!
Одне кохання – дві країни
Війна 2014 року змінила не тільки життя людей на Донбасі, а й моє теж...
Це був вересень 2014 року. До нас у 8-А клас приїхали новенькі брати-близнюки – Бурхан та Юсуф із Донецька. Тоді хлопці майже не спілкувалися ні з ким, бо доля забрала найдорожче – дім. Відчай.
Я хотіла потоваришувати з ними: почала більше смішити їх, ділитися цікавими фактами про тодішній Кіровоград тощо. Через деякий час ми стали хорошими друзями. Вже у листопаді помітила, як серце починало битися, коли зі мною розмовляв Юсуф. Він справді розповідав цікаві речі, а мені, як слухачу, подобалося. У той момент, здавалося, не хотілося відпускати його. «Що то таке зі мною коїться?» – думала я. Так, це кохання, перше кохання.
Моторошно і незвично відчувати любов, бо і гадки не мала, що то – приховувати шалену бурю емоцій. Через пів року нарешті дізналася, що Юсуф відчуває те ж, що і я, а вже через місяць ми почали зустрічатися. Щастя – коли тебе обіймають, так? Метелики у животі – це банально, але приємно. Так було недовго, бо влітку посварилися. Здавалося, восени все буде добре, якби не одна СМС від нього: «Христино, послухай, хочу тобі дещо важливе повідомити! Ми з тобою більше ніколи не побачимося, бо моя сім’я назавжди переїжджає до Барселони. Дуже хочу зустрітися з тобою і вибачитися перед тобою! Не ігноруй, ти дорога людина для мене».
Сльози і біль – усе, що пам’ятаю. На жаль, через гордість наша зустріч відмінилася. Так іноді трапляється. Знала єдине: ненавиджу Барселону. Кінець щасливих історій різний, мені дістався такий: він за кордоном, а я – в Україні. Більше нас нічого не могло об’єднувати.
Чи вірите ви у такі драми? Я – ні, але стала її героїнею. Все-таки Христина і Юсуф продовжили спілкуватися, а вже через два роки вони зустрілися у романтичній Барселоні, яка розлучила закоханих. Зараз це місто, якому належить моя душа і кохання. Якби мене запитали, чи хотіла б я прожити цю історію знову, я б відповіла: «Так, залюбки».
Христина Ковалевська
