До ювілею письменника-земляка з Кіровоградщини. "Життя і справді – мов ріка…"
7 квітня – Благовіщення – одне з найголовніших свят православної церкви. І саме цього дня свій ювілей минулого року відзначив Анатолій Романович Загравенко – поет, прозаїк, драматург, талановита особистість, палкий патріот України, якого хвилювало не лише її минуле, але й день прийдешній.
В краю, де води чисті, як сльоза,
між верб гойдають сонну прохолоду,
де як ніде високі небеса,
які нам рідні навіть у негоду…
В краю, де спрагло пахне деревій,
де наливає кетяги калина,
де хліб ростив чубатий прадід мій,
відкрив я ніжне слово – Україна.
На жаль, 10 листопада 2018 року письменника не стало.
Він народився у селищі Новоархангельськ на Кіровоградщині у 1938 році, на землі, яка зберігає сліди господарів зимівників колишнього Дикого поля, яка пам’ятає Євгена Маланюка та Василя Козаченка. Тут пройшли його дитячі роки. У школі був активним читцем-декламатором, легко і завжди на відмінно писав шкільні твори, випускав стінгазети.
Закінчивши десятирічку, навчався у Львівському технічному училищі за спеціальністю «ливарник-формувальник». У Львові спілкувався з поетом Ростиславом Братунем. Ці зустрічі Анатолій Загравенко запам’ятав на все життя. Тоді ж познайомився з творчістю Дмитра Павличка, який був для нього кумиром.
Після училища Анатолій три роки працював на Алтайському заводі, був призваний до армії, де закінчив курси офіцерів запасу у званні молодшого лейтенанта. Далі – робота у редакції районної газети у рідному Новоархангельську, яку тоді очолював член СПУ Іван Черкашенко.
Згодом Анатолій Загравенко подає документи до Літературного інституту ім. М. Горького у Москві, про який мріяв з дитинства, відчуваючи своє літературне покликання.
Перші поетичні публікації нашого земляка з’явилися у 1957 році у львівській молодіжній газеті. Відтоді його вірші друкувалися у колективних збірках «Там, де Ятрань», «Кроки», «Вітрила»; у газетах «Кіровоградська правда», «Молодий комунар».
Перша книга Анатолія Загравенка «Іскрини дощу» побачила світ у 1990 році у видавництві «Промінь». Потім були збірки «Спадок», «Дике поле», «Меди полинові», «Доля», «Сповідь», «Часослов», «Щастя», «Майдан», «Пошук», «Ностальгія», «Поеми» та ін.
Більше сорока років Анатолій Романович віддав журналістиці. Працював на різних посадах, найбільше – редактором у газеті «Знам’янські вісті». З 2003 року – на заслуженому відпочинку. Відтоді повністю присвятив себе літературі та громадсько-політичній роботі.
Сенс життя для Анатолія Загравенка був у служінні Україні. Він прагнув, аби українці знали свою історію, її героїчні й трагічні сторінки, щоб на рідній землі говорили рідною мовою: «Без мови цілий світ для мене – Колима».
Поет до кінця залишався вірним обраній темі, хоча у творчому доробку літератора чимало інтимної, пейзажної лірики, присутня філософська тематика.
І мов сад у час цвітіння,
срібно світиться діброва.
А з небесного склепіння
Сяє місяця підкова.
То на щастя нам, кохана,
після темені і бурі.
Не болить недавня рана.
Дні минулися похмурі.
В останні роки письменник взявся за реалізацію масштабних літературних задумів, створивши драми про страдницький шлях відомого поета Василя Стуса, замученого радянським режимом у таборах та про Голодомор в Україні 1932-1933 років. Його повісті присвячені подіям Другої світової війни, будням сучасної України.
У своїй творчості Анатолій Романович приділяв велику увагу національно-патріотичному вихованню молодого покоління. Його остання книга «Вкраїна зачекалася на вас» присвячена дітям та юнацтву. Полум’яні вірші цієї збірки від першої до останньої сторінки можна було б читати на Майдані у дні Української революції Гідності, так само, як і тепер на Донбасі, де ллється кров кращих синів України.
Анатолій Загравенко був активним учасником Народного Руху за утвердження в Україні повноцінного громадянського суспільства, палким прихильником державної незалежності країни, відродження її мови, духовності, європейського шляху розвитку.
Він чимало зробив для популяризації роботи неприбуткових громадських організацій та волонтерів.
З 2004 року Анатолій Загравенко – член Кіровоградської обласної організації НСПУ. Він став лауреатом обласної премії ім. Ю. Яновського, літературної ім. Євгена Маланюка. Як переможець Всеукраїнського конкурсу «ЗМІ – громадянському суспільству» відзначений грамотами фондів «Євразія» та «Відродження», поїздкою до Канади, де вивчав досвід роботи неприбуткових громадських організацій.
З письменником-земляком музей І.К. Карпенка-Карого поєднувала довготривала дружба. У музеї проходили презентації книг А. Загравенка «Спадок», «Меди полинові», «Дике поле», «Доля». До 70-річчя поета відбувся літературний вечір «Я син твій, Україно!»
Анатолій Романович подарував музею власні збірки поезій з автографами, численні фотографії, документи та листи з особистого архіву. Свого часу талановитий поет Валерій Гончаренко дав таку оцінку творчості Загравенка: «Нічого не наслідує, а в усіх поезіях залишається самим собою. Немає випадкових творів. Усі вони написані рукою зрілого і вдумливого майстра, який віддзеркалює у красному слові свою чутливу душу і біль за долю України, негаразди сьогодення і зворушливо ліричні етюди та медитації».
Ми перечитуємо його глибоко правдиві вірші, які даруємо і читачам газети.
Життя і справді – мов ріка
у срібнім плині часу.
Різке приземлення гудка
на залізничний насип.
І ти, хто пив дівочий дих
на людному пероні,
бач, оглянутися не встиг,
як побіліли скроні.
Що робить із людей ріка,
лишаючи лиш згадки?
Товстунка, старша сорока,
була худим дівчатком.
А неприступний чоловік,
що в імпортній краватці,
колись картоплю мерзлу пік,
носив подерті чапці.
Тепер, як бач, на бистрині
чергує вдих і видих.
А інші згадують на дні
надводні краєвиди.
Пил незапам’ятних століть
Здіймає рвійно протяг.
То лиш здається, що стоїть
На полустанку потяг.
Наталія Мельниченко, науковець
літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого
