До Кропивницького приїхала кримчанка з кіровоградським корінням

Розмова з кримчанкою  з кропивницьким корінням

 

Незважаючи на те, що Росія загарбала Крим, на анексованій території продовжують жити українці. Хтось із них ностальгує, хтось ні. Хтось бореться, або їде на вільну від агресора українську територію, а дехто сприймає зміни по–своєму.

 

Наша співрозмовниця народилася у Кропивницькому, але більшу частину життя провела на території автономної республіки. Під час інтерв’ю вона побоювалася спілкуватися. Погодилася вести розмову без диктофона. Розповіла, що нещодавно приїхала провідати родичів, а також могили померлих близьких, які поховані в обласному центрі. Питань про політичну ситуацію на території Криму уникала.

— Ким працюєте? Випадково не водійкою тролейбусу? (зустріч відбулася поблизу КП “Електротранс”).

— Я працюю водійкою, але хіба що токарного станка. Токарка я.

— Чи можна з вами обмінятись контактами? Я журналіст і часто пишу статті про жінок, які працюють, на думку суспільства, в чоловічих професіях.

— Я не місцева, приїхала з іншого міста. Вам, мабуть, не сподобається місце, звідки приїхала, і будете мене називати сепаратисткою. Я прибула з Криму.

Давно там проживаєте? До анексії чи після?

— Мене ще в 70–х перевели з Кіровограда працювати туди. Пропрацювала там все життя. Сім’я там також.

— Як дісталися до нас? Були складнощі з перетином кордону? Їхали через окуповані території чи через Миколаїв?

— Проїхала через ПП Армянськ. Через окуповані території  їхати не стала, але люди їздять і кажуть, що проблем ніяких. Взагалі нічого не перевіряють. Іноді навіть і документи. Коли їхала через Армянськ, то питали, чи маю російський паспорт. Після його перевірки почали запитувати всілякі дурниці. Питає: “Кто ви по гороскопу?”. Немає людям чим зайнятися. З глузду сходять.

— Розкажіть, чи сумуєте за Україною? Як люди взагалі ставляться до анексії? Які настрої?

— Ми пригадуємо, як жилося в тій Україні. Поділяємо Україну на ту і сучасну. Тоді було краще, після Майдану все погано. У новинах, звісно, розповідають різне. Розповідають те, що їм треба. Українські новини також розповідають, те що їм треба. Ми сумуємо за тією Україною. (Авт.: жінка розповіла, що переважно дивиться російське телебачення, але коли є час, то намагається аналазувати).

— Як ситуація з продуктами?

— Великі черги в магазинах. Якщо є гроші, то можна і без них. За гроші можна зробити багато чого. Ціни на продукти дуже високі. З деякими продуктами дефіцит. Особливо з м’ясом.

— Зустрічаєте українців з неокупованих територій?

— До нас багато українців приїздить. Продають м’ясо. Йду поскуплятися і чую українську. Питаю в продавця, звідки він. Каже, що з Житомира. Питаю, як сюди потрапив? Відповідає, що за допомогою хабара пустили через кордон з товаром. Часто привозять всілякі делікатеси. Свинина у всіх видах. І копчена, і смажена.

— А скільки платите за комуналку?

— Електроенергія також дорога. Мовчки платимо.

Під час розмови з кримчанкою автор цих рядків розповів, що насправді на вільній від російської окупації території життя відмінне від російської пропаганди. Також я поділився своїми враженнями про нещодавно проведений на території обласного центру Національний мистецький фестиваль “Кропивницький”. Під час розмови наголосив на новій назві міста.

 — У вас місто хіба перейменували? Кіровоград же наче? Хіба ні? (здивовано запитала жінка). Я чула, що тут відбувають баталії за Єлисаветград.

Після завершення спілкування моя співрозмовниця пригостила мене цукеркою. Їсти її апетиту не було, але взяв, щоб сфотографувати. Ще кримчанка кіровоградського походження сказала, що шоколад у них несмачний. Український набагато кращий…

 

Дмитро Семенюк