"До нас підходили із дозиметрами, а ми «дзвеніли». Спогади кропивничанина про ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС
Спогади кропивничанина про ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС
Щорічно 14 грудня в Україні вшановують ліквідаторів аварії на ЧАЕС. На ліквідацію найбільшої в історії людства техногенної катастрофи були кинуті всі доступні сили.
Ми поспілкувалися з учасником ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, який одним із перших прибув до Прип’яті, — відомим фотожурналістом із Кропивницького Ігорем Філіпенком.
26 квітня 1986 року 19-річний солдат строкової служби разом із ротою прибув до Прип’яті у перші години після вибуху.
— Тоді ще ніхто нічого не знав. Коли їхали на електростанцію, ми не знали, що вона атомна, нам не казали, що була небезпека. Коли нам залишалося до Прип’яті близько 80 кілометрів, то тільки тоді у розвозках (машини, на яких розвозять солдатів) нам повідомили, що вона атомна і що там не просто аварія, а що станція горить, — згадує Ігор Філіпенко.
Перші після пожежників
У солдатської роти на той час, окрім бойових патронів та автоматів, із засобів захисту нічого не було. Тільки «слоники» — протигази, які у радянські часи використовували під час пожежі, але які не пристосовані для хімічних атак.
— Ми були першими після пожежників. Бачили, як вони гасили вогонь. Надвечір уже з’явилися гелікоптери, які розкидали свинець із піском. Оскільки масштаби аварії були великими, наступного дня весь наш спецполк знаходився у Чорнобилі. Пробули ми там близько п’яти днів, до першого травня, здається, — розповідає учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Завданням спецполку з військової частини 5403 (зараз це військова частина 3030) була охорона громадського порядку. Солдати, аби не викликати паніки у населення, у міліцейській формі відловлювали мародерів. Як тільки у спорожнілому місті загорялося світло — значить там працювали мародери. Що перебування у Прип’яті може бути небезпечним для здоров’я, солдатам не казали.
— Евакуація населення розпочалася вночі, все місто було вивезене. Це близько 1000 автобусів. Люди залишали все, що у них було. Навіть квартири не замикали, брали із собою найнеобхідніше: документи, паспорти — все, що можна в руки було взяти, — згадує Ігор Філіпенко.
Горіла станція, а поруч ішли молодята
Як згадує наш співбесідник, мародери з’явилися майже відразу, як тільки вивезли людей з міста. Завданням військових було затримати цих осіб та передати відповідним органам.
— Найяскравішим спогадом залишилася у пам’яті весільна процесія, коли ми тільки заїхали до Прип’яті. Метрів за 500 від нас червоним полум’ям горіла станція, а на її фоні йшли молодята із свідками. А їм назустріч їхали солдати у протигазах та з автоматами. Це страшно, коли їдуть солдати, не зрозуміло чому вони тут. Тоді наш командир наказав зняти протигази, щоб не робити паніки. І ми стали, як і жителі, зовсім не захищеними, — говорить учасник ліквідації.
Протримались військові у Прип’яті до першого травня. Потім був наказ забрати полк та повернути на дислокацію до Києва.
До нас підходили із дозиметрами,
а ми «дзвеніли»
— Коли ми повернулися до Києва — нас не пускали в місто. Там стояли заслони, і міліція мала наказ не впускати нас. До мене і моїх товаришів підходили із дозиметрами, а ми «дзвеніли». «Дзвеніли» так, що у місто заїжджати не можна було. І що робити? Нас повезли на навчальний полігон, роздягнули і відправили в лазню. Думали, що там радіація змиється. Протримали нас там десь близько трьох-чотирьох годин. Солдати просто почали падати. Тільки тоді нам дозволили повернутися у місто, — розповідає співрозмовник.
У перші дні травня 1986 року у Києві було заплановано проведення світового турніру із велогонок.
— На цю велогонку прилетіли багато закордонних гостей. Так от, японці навіть із трапу не зійшли. Як потім нам сказали, у них у всіх були годинники із дозиметром. І ці годинники почали пищати, щойно вони прилетіли до київського
аеропорту. Японці відмовилися від участі у велогонці, — розповідає пан Ігор.
Зі спогадів ліквідатора, після цього дороги та тротуари Києва почали поливати спецрідиною, щоб пилюка не підіймалася і люди не вдихали радіаційний пил.
— Як тільки народ дізнався про цю аварію — всі почали тікати з Києва. Вокзал переповнений, квитків не було. Місто залишилося майже порожнім. І так тривало десь до серпня місяця, — згадує Ігор Філіпенко.
Із особового складу, який першим прибув до Чорнобиля, в живих лишилося 10-15 осіб. Усі передчасно йдуть із життя.
— Нам тоді у військові квитки записали чисто символічну дозу опромінення. При нормі 50 рентген у мене було 40. У мого товариша стояло 60, а наступного дня у нього кров йшла носом та з вух. Наслідки перебування у радіоактивній зоні дали про себе знати майже одразу. Це турбує й досі.
Нічим не нагородили і навіть не подякували
Солдатів, які першими прийшли до міста на допомогу, нічим не нагородили.
— Лише через декілька років дали значок учасника ліквідації вибуху. І забули про нас. Зараз чорнобильців розділили: з інвалідністю і звичайні. Якщо першим ще хоч якісь пільги є, то другим — нічого.
У своїй військовій частині ветерани–чорнобильці домоглися встановлення меморіальної дошки ліквідаторам наслідків вибуху на ЧАЕС.
— У нас є пам’ятник жертвам Чорнобиля, а от ліквідаторам — нічого. Я навіть петицію писав, щоб у місті з’явився пам’ятний знак чи дошка, але її не підтримали, — говорить на завершення Ігор Філіпенко.
Аліна Кулик
Нагадаємо: Кропивницькі поліцейські вшанували загиблих ліквідаторів аварії на ЧАЕС (ФОТО)
