Довгий шлях додому: розповідь кіровоградки про свої поневіряння у воєнні роки

Довгий шлях додому

        

 

Дуже часто життя так складається, що юнацькі мрії зовсім не збігаються з примхливим його плином. От і Кіра Петрівна Яковенко (на знімку),  в дівоцтві — Грязнова, закінчивши до 1941 року в Кіровограді семирічку і провчившись кілька років у будівельному технікумі, аж ніяк не сподівалася, що невдовзі опиниться на чужині, вивезена на примусові роботи до Німеччини, а після падіння Третього рейху півтора десятиріччя їстиме емігрантський хліб у далекій Австралії.

 

Наша розмова з жінкою про її звивисту долю відбулася доволі давно в неї вдома, у затишній квартирі в центрі теперішнього Кропивницького. І от через роки автор написаного вирішив навідатися до Кіри Петрівни, але невелика кількаквартирна двоповерхівка вже належить іншим людям, а дізнатися бодай щось про літню жінку  не вдалося. Та її життя настільки неординарне, що про нього все ж варто розповісти.   

 

Невольницька епопея

— Із початку війни в окупованому Кіровограді місцевим жителям велося сутужно. Аби не голодувати, потрібно було мати роботу, — розповідала Кіра Петрівна. — А от із цим були проблеми: підприємства на той час переважно не працювали. Заробітків батька–маляра для нашої великої родини не вистачало. Тоді й пощастило мені влаштуватися на кухню в німецький будівельний підрозділ, розміщений у колишньому дитсадку. Більше року з іще однією дівчиною ми допомагали кухарці пекти–варити тим будівельникам. А ще я мимоволі удосконалювала свою розмовну німецьку мову (це допомогло жінці в подальшому житті. Уже тоді вона зрозуміла, що напрочуд швидко опановує мову, спілкуючись із тими, для кого вона рідна. — Ю. С.).

А 1942 року німецькі будівельники виїхали з міста. Вісімнадцятирічна їхня кухонна працівниця і не здогадувалася, що ця подія якось вплине на її подальше життя. І вплине кардинально: разом з багатьма іншими дівчатами німецькі солдати посадили Кіру у вантажівку й повезли на залізничну станцію, аби доправити звідти на примусові роботи до Німеччини. Мати встигла дати їй у дорогу лише кусень хліба та вареної картоплі. Тоді донька з матір’ю не знали, чи зустрінуться вони коли–небудь. Попереду була непроглядна темрява невідомості...

 

 

Кілька тижнів у пасажирських і товарних вагонах везли остарбайтерів через Польщу до Німеччини. Фільтраційні табори, напівголодне існування. І ось нарешті хоч і тривожна, та все ж визначеність — табір у місті Пірно в Саксонії, де знаходився великий залізничний вузол. Серед сотні безправних робітників зі Сходу дівчат виявилося лише двоє, зокрема й наша землячка. Їм довелося працювати у кухні, а чоловікам — чистити вагони, яких ніколи не зменшувалося. Наглядали за бранцями дуже ретельно, незважаючи на те, жінки це чи чоловіки. Та мовна вправність Кіри вже окреслювала їй після року табірного життя трохи легшу невільницьку долю. Зважаючи на чудове знання дівчиною німецької мови, практичні завойовники перевезли її до табору в Нюрнберзі. Тамтешні поселенці працювали на місцевому заводі. Наша землячка почала працювати перекладачем, стала необхідною ланкою в спілкуванні між німцями та вивезеними на примусові роботи із СРСР остарбайтерами. Така робота хоч і полегшила їй життя, але аж ніяк не позначилася на харчуванні дівчини. Суп із брукви та скромний окраєць хліба — ото і вся трапеза. 

Незадовго до кінця війни, 1944 року, німці ставали все байдужішими до своїх невільників. Їхні війська відступали на всіх фронтах, що спричиняло вельми гнітюче враження на колишню непереможну армаду. Тож із багатьох таборів звезені з різних країн люди почали тікати світ за очі. Кіра Грязнова разом з німцем із Чехословаччини, який дезертирував з німецької армії й опинився через це серед невільників, попрямувала путівцем у напрямку його дому. I вони таки дісталися до своєї мети — у місто Пільзень, де й дочекалися американських визволителів.

 

Австралійська одіссея

Визволителі знову повернули до Німеччини нашу землячку разом з іншими біженцями, що опинилися, як ті кинуті напризволяще кошенята, між життям і смертю в поруйнованому війною чужому світі.

Два роки довелося терпіти таборове існування нашій героїні. Людей різних національностей розміщували окремо. Вихідцям із СРСР американці показували хронікальні фільми, які свідчили про переслідування радянською владою вивезених на примусові роботи до Німеччини людей, про заслання в Сибір, розстріли підозрюваних у співробітництві з нацистами. І хоча майбутніх остарбайтерів своя ж влада залишила напризволяще, але після перемоги вона аж ніяк не хотіла визнати за собою цієї провини. А в усьому звинувачувала цивільне населення, яке, за її логікою, повинно було померти голодною смертю або підірвати себе гранатою, але не піддаватись усім людям притаманному прагненню жити...

 

І фільми, і розповіді про репресії впливали на багатьох колишніх німецьких невільників. А тут і союзники СРСР агітують лишатися в Німеччині або ж їхати в будь–яку іншу країну. Кіра подумала — і вирішила податися до Австралії: світу побачити, потрапити туди, де було найменше слідів кривавої багаторічної світової бійні.

Австралія... Після війни на цей континент з’їхалися змучені неволею, звірствами й переслідуваннями люди. Тут вони сподівалися на початок нового післявоєнного життя. Розпочала його й Кіра Грязнова — спочатку в школі, де вивчала англійську мову (і знову їй стали в пригоді феноменальні мовні здібності), яку опанувала швидко й досконало. А потім працювала обов’язкових два роки у психіатричній лікарні, що знаходилася за годину їзди поїздом від Мельбурна. Хоч і важко було розпочинати життя в Новому світі, та це вже була свобода, яку дівчина використовувала переважно для поїздок у велике місто. Разом із подругою–литовкою вони щотижня у вихідні навідувалися до Мельбурна, знайомились із тамтешніми мешканцями. Спілкування з єврейською родиною, вихідцями з Росії, звело Кіру з Іваном Яковенком — фотографом, який переселився до Австралії з Індії, де корінне населення почало переслідувати усіх білих людей (певно, впеклися аборигенам британці, що протягом багатьох років господарювали в Індії). А те, що не всі білі — британці, не надто турбувало розгніваних індусів. От і накивали п’ятами разом із ними усі білошкірі.

Молоді люди почали зустрічатися, одружилися. Жити вирішили на острові Тасманія, у місті Говарді, де придбали в кредит фотоательє. Чоловік фотографував, дружина приймала замовлення. Але грошей на прожиття не вистачало. Довелося Кірі, тепер уже Яковенко, йти працювати до крамниці, у відділ кредитування. Прожили у столиці Тасманії Яковенки десять років, та добра майже не нажили. Не було в них і дітей. Скрутний матеріальний стан, бездітність стали тією тріщиною, яка з часом зруйнувала їхній шлюб.

 

Після розлучення Кіра переїхала до міста Аделаїди, в якому два роки працювала у крамницях продавцем. Однак душевного спокою не знайшла і там. Самотність, туга за рідними змусили написати листа додому. Невдовзі з Кіровограда надійшла відповідь: батьки, сестра і брат були на сьомому небі від щастя. Адже з того часу, як Кіру вивезли на примусові роботи, ніяких вістей від неї вони не мали. Турбувало кіровоградську «австралійку» тепер лише те, чи не зазнає вона вдома переслідувань від влади. Але вже був 1962 рік, тривала хрущовська відлига. Тож у радянському посольстві у столиці Австралії Канберрі її запевнили, що жодних переслідувань вона не зазнаватиме, адже нічого антирадянського ніколи не чинила.

 

А найліпше — усе ж удома

Дев’ятнадцять років, половину свого життя, Кіра Яковенко була відірвана від Батьківщини. За п’ятнадцять років Австралія так і не стала для неї другою домівкою. А отча земля здалася раєм. Можливість жити з рідними людьми в рідному місті, працювати й заробляти на пристойне, за радянськими стандартами, життя — усе це контрастувало із закордонним існуванням, де іноземець першим підпадав під звільнення і де існував виразний майновий поділ: заможні спілкувалися лише з людьми зі свого кола й не бажали знатися з бідними.

 

Звичайно, не оминали своєю увагою «австралійку» компетентні органи. Але переконавшись у її безгрішності стосовно радянської влади, більше не турбували. Бездоганне знання англійської, німецької та польської мов відкривало двері до перекладацької роботи. Однак на заваді стала відсутність документів про освіту. Це спонукало бувалу в бувальцях жінку закінчити у вечірній школі одинадцять класів, вступити на заочне відділення факультету іноземних мов Кіровоградського педінституту. Там же, на кафедрі філології, працювала лаборантом. Мріяла після одержання диплома про написання дисертації, викладання. Проте цьому завадив залізобетонний есесесерівський принцип: жила за кордоном — значить, потенційно підозрювана, а таким не можна довіряти виховувати й навчати радянську молодь. Та ця прикрість не вибила Кіру Яковенко з колії. Що ж, не вийшло з науковою роботою — вийде з якоюсь іншою.

 

У Кіровограді на той час розпочали будівництво заводу «Друкмаш». Підприємству потрібні були люди з досконалим знанням німецької мови для роботи зі спеціалістами з ФРН. Саме такою й була вчорашня випускниця факультету іноземних мов педінституту. Її перевагою над іншими претендентами було тривале проживання і спілкування в німецькомовному сере-довищі, а також хист до швидкого й довершеного оволодіння тонкощами мов.

 

Одинадцять років відпрацювала Кіра Петрівна на «Друкмаші», допомагаючи порозумітися німецьким і радянським спеціалістам. Із цією ж метою їздила вона у відрядження до Німеччини у складі груп фахівців з нашого міста. До роботи ж на заводі перекладала наукові статті, два роки була перекладачем на будівництві заводу продтоварів у Новоукраїнці, на заводах «Гідросила» в тодішньому Кіровограді та «Пуансон» у Знам’янці. І всюди справлялася зі своїми обов’язками на відмінно. Та не лише за це її завжди цінували. А й за життєрадісний, чуйний характер... 

 

Фото з архіву Кіри Петрівни Яковенко  

 

Юрій Сергійчук