Хореограф Ольга Єрофеєва та її «Карамелька»

 

Хореографічному колективу «Карамелька», що діє у мікрорайоні Бєляєва у Кропивницькому, виповнилося два роки. Вже є й перші досягнення — перемоги у всеукраїнських та міжнародних конкурсах, участь у благодійних заходах. Про танці як стиль життя та улюблену «Карамельку» спілкуємося із її керівником Ольгою Єрофеєвою.

 

— Я прийшла у танцювальний колектив у п’ять років, — розповідає вона. — На сцену вперше вийшла у шість. У мене не було настрою займатися, тримати спину, вивертати ніжки. Аж тут мене обрали на роль Дюймовочки, і це надихнуло на подальші серйозні заняття танцями.

Я закінчила школу із золотою медаллю, мені гарно давалися філологічні предмети — українська мова, література, англійська мова. Тому всі хотіли, щоб я була або перекладачем, або журналістом. Та мої батьки ніколи не нав’язували своєї думки, яку спеціальність мені обрати.  

 

Після одинадцятого класу мріяла про педагогічну освіту. Обрала Кіровоград. Я родом із Вінниці, тут нікого не знала, родичів не мала. Так тут я і залишилася — у педагогічному університеті на спеціальності «Хореографія». Закінчила навчання із червоним дипломом. Мені подобалося навчатися, всі предмети подавалися цікаво, вимогливі викладачі. Тому для мене хореографія — це стиль життя, покликання, хобі.

 

 

— Яке ваше перше робоче місце? І чи не було страху працювати із дітьми?

 

— Я навчалася на першому курсі та пішла працювати. Перше моє робоче місце — Кіровоградський районний будинок культури, що в мікрорайоні Балашівка. Там була танцювальна студія, де я пропрацювала сім років. До цього я потрапила у будинок культури в хореографічний колектив «Горлиця». 

 

Мені подобалося працювати з дітьми. Хоча, коли вперше я прийшла на репетицію, трохи боялась. Думала: якщо дитина розплачеться, захоче в туалет чи додому? Зараз із посмішкою згадую ці свої страхи. Вже на другій репетиції я відчула, що зможу. І кожного разу бажання працювати з дітьми лише підсилювалося. Зараз вихованці з першої моєї групи — дорослі дівчатка восьмого-дев’ятого класів. Вони гарно навчаються, виховані. Адже в колективі — не лише хореографія на важливому місці, а й відносини, виховання. Можна сказати, що я росла з цими дівчатками. Я пишаюся ними. 

 

— А як створили колектив «Карамелька»?

 

— Кожна людина хоче розвиватися. Але тоді, працюючи в районному будинку культури, я не була ще до цього готова… Я просто зробила паузу на рік — поїхала за кордон. За цей час багато думала, планувала. Поверталася в Україну з думкою, що на попередню роботу більше не повернуся. І коли приїхала, відновилися зв’язки із моїми колишніми вихованцями, їхніми батьками. Було багато запитань, чи не планую я відкрити колектив, адже охочих було чимало вчитися у мене хореографії. І так я наважилася завдяки підтримці небайдужих людей. У перший рік назбиралося 80 дітей. Як на мене, це хороший показник. Цьогоріч колективу два роки, і в нас 137 дітей. Я, як хореограф, намагаюся зацікавити вихованців.

 

Ми додали індивідуальні тренування — соло. Альвіна Мельниченко — солістка у старшій групі приходила на восьму вечора. Ми з нею годину займалися. Так не раз, не два і не три. 

 

 

У колективі є естрадна хореографія. Із старшими робимо сучасні постановки. Із малюками танці — це, як казка. Коли ти починаєш читати казку, діти уявляють, які вони мають бути, що треба зробити, самі обирають характер. На одному з танцювальних конкурсів нам зробили комплімент, що у нас діти грають обличчями. Цього року, коли ми готували танець «Чунга-чанга», вони приходили додому і казали: «Мама, ми на острові, ми збираємо банани, ми веселі. Ми танцюємо, і весь зал повинен танцювати з нами». 

Коли ти придумав ідею, побачив результат — ти задоволений. На звітному концерті у нас було 14 художніх номерів, сім груп дітей, які ми між собою поєднуємо у виступах.

 

 

— Як створюєте костюми для номерів?

 

— Тканину купуємо за кошти батьків. Думаю над образами, а потім їх втілює швачка. Буває, я приходжу додому і сама клею на костюми декор, камінчики. Був у нас номер «Вареники». Їх треба було оздобити квіточками, стрічками. Це ручна робота, яка коштує недешево, але я вирішила це зробити самотужки. І справилася. Я сиділа до третьої-четвертої ранку і шила варенички. Коли діти виходили на сцену, всі дивувалися, де ми взяли такі красиві костюми.

 

— Як вдалося за два роки існування «Карамельки» вже взяти участь у всеукраїнських та міжнародних фестивалях?

 

— Фестивалі — це вклад у розвиток дітей. Батьки дуже підтримують, прагнуть, щоб діти розвивалися. Це завдяки їм нам вдається бувати у різних містах і навіть країнах, адже вони фінансують необхідні витрати. За це їм велика подяка. 

 

Ми два роки поспіль їздимо у Болгарію. Найменшій дівчинці у колективі було чотири роки, вона витримали 23 години дороги. Діти відпочили, набралися сил.

Та здебільшого  на фестивалі ми їздимо із старшими танцюристами. Вони виходять на сцену і розуміють, що їм треба зробити, аби досягти перемоги. 

Через півроку роботи колективу ми вперше поїхали у Київ на Чемпіонат України серед танцювальних колективів. Там ми взяли і «срібло», і «бронзу». Це був у нас суттєвий поштовх. А через два місяці поїхали на фестиваль в Умань. Це було наше перше гран-прі, ми не розраховували на нього. Старша група взяла гран-прі, молодша — друге місце. Цього року кожного місяця ми були на фестивалях. Також ми знову побували на Чемпіонаті України серед танцювальних колективів. І з нього вже привезли «золото». Це чудові результати, яких вдалося досягти всім разом!

 

 

 

— Чи долучаєтеся ви до благодійних проектів?

 

— Авжеж. Ми брали участь у благодійному марафоні, присвяченому Всесвітньому дню боротьби з ВІЛ. Діти, їхні батьки та я отримали неабиякий заряд емоцій, бо ми могли долучитися до такої події. Це був перший для нас благодійний проект у Кропивницькому. Вдруге ми виступали на підтримку Христини Трегуб. Якщо ми можемо підтримати людей, допомогти мистецтвом у боротьбі, — вважаю, це наш обов’язок.

 

Вікторія Семененко