«Я родом звідти, де Дніпро тече…»: Кость Оверченко крізь призму столітньої України
22 травня цього року минає 100 років із дня народження нашого земляка Костя Оверченка. Писати про життя і творчість цього славного українського мужа невіддільно від історії неможливо. Бо його життя, охоплюючи майже всі визначальні події ХХ – початку ХХІ століть, є історією, що прочитується крізь долю окремої людини. З іншого боку, особиста людська драма, життя в діаспорі, ностальгія за рідним краєм, активна участь у культурному й політичному житті України – усе це закономірно відбилося на формуванні жанрово-стильової манери, визначило домінантні мотиви його збірок.
Цікава й непроста доля випала українському поету й перекладачу Костеві Оверченку. На його очах були революції, голодомор, війни, затоплення рідного Новогеоргіївська внаслідок будівництва Кременчуцької ГЕС, одвічна боротьба за державність, розпад СРСР, здобуття незалежності та чимало інших як драматичних, так і доленосних подій ХХ віку… Майже все своє життя поет прожив у Латвії, однак писав про Україну, перекладав українською, намагався якомога частіше приїздити на Батьківщину і мріяв, що стареньке обійстя в районі Нового міста у Світловодську колись прихистить його. Три роки не дожив Кость Оверченко до свого сторіччя. Однак творчою спадщиною митця опікуються його земляки, і тому за час, що ми без нього, світ побачило дві поетичні збірки творів для дітей.
Із Костем Оверченком уперше я познайомилась у 2005 році під час одного з його приїздів на малу Батьківщину – у Світловодськ. Привітний, усміхнений, жвавий чоловік. Підтягнутий, невисокого зросту, завжди в кросівках, бо любив багато ходити пішки. Його обличчя мінилося щораз, коли він розповідав про батьківську хату, згадував легенди, пов'язані із затопленням Новогеоргіївська, говорив про дружину Велту, про Україну, про громаду українців у Латвії… Бог дав цьому світлому чоловікові 97 років життя – життя різного й цікавого. 22 травня 2020 року Костеві Оверченку могло б виповнитися 100 років. Пізнати життя людини на тлі її часу – це зрозуміти Україну. Яким же він був – Кость Оверченко? Якою є його столітня Україна?
Поет народився 22 травня 1920 року у м. Новогеоргіївськ (нині – Світловодськ, Кіровоградщина). Там, біля Дніпра, на дні сучасного рукотворного моря поблизу Кременчуцької ГЕС, колись у прадавні часи були перші поселення епохи неоліту. І сьогодні в тих краях археологи знаходять пам'ятки доби трипільської культури, могильники бронзової доби. Згодом він скаже про свій незабутній край у збірці з такою простою і водночас усепрояснюючою назвою «Я родом звідти, де Дніпро тече».
1928 року родина Оверченків переїхала до Козельщини, де майбутній поет пішов до середньої школи. Навчання там залишило в його пам'яті спогади про зустрічі зі згодом відомими письменниками Олесем Юренком та Олесем Гончаром, які тоді працювали у щойно створеній газеті. Ще в школі Кость почав віршувати і мріяв працювати в журналістиці. На ті роки припадає і його перша поетична спроба у «Жовтні», після якої почалося листування з Петром Панчем. Це додало впевненості авторові-початківцю й певним чином окрилило його.
Доля складалася так, що 1939 року першокурсника філологічного факультету Дніпропетровського університету Костя Оверченка призвали до лав Червоної Армії. Так 19-річний юнак став курсантом Гатчинського запасного полку, закінчив школу молодих командирів і служив в артилеристському полку на острові Езель (нині Сааремаа), що в Естонії. Там же йому судилось зустріти початок Великої Вітчизняної війни. Через кілька десятиліть, згадуючи ті часи, Кость Оверченко зізнається: «Я зрозумів, що для мене, як українця, вона (війна – Н.Г.) ніколи не була вітчизняною та й не могла бути. Ми, солдати Червоної Армії, були лише дешевим гарматним м'ясом у руках більшовицької Москви, яка де брехнею, де силою, заради примхи одного хижака-диктатора (я маю на увазі Сталіна) примушувала воювати проти такого ж хижака-диктатора Гітлера і його вермахту»…
Родина Оверченків,1928 рік. Зліва на право: Капітоліна Данилівна, брат Микола, Гаврило Олексійович, Кость Оверченко.
Але це буде через багато років. А поки – тому, хто в перспективі стане чи не найбільш відомим українцем Латвії, було трохи менше 20 років і, як не парадоксально, саме війна і концтабір посприяли тому, що поет почув і опанував мову, яка йому полюбилась не менше, ніж рідна.
Бойове хрещення артилериста Оверченка відбулося в перші дні війни, коли гарматна обслуга дивізіону пустила на дно більше двох десятків гітлерівських транспортів та кораблів конвою. У час, коли точилася жорстока битва з фашистами на підступах до Москви, гармати артполку, де він служив, громили ворога на морських лініях Балтики. Однак сили були нерівні. Тож у жовтні 1941 острів захопили німці, а групи червоноармійців і червонофлотців на рибацьких човнах пішли в море, сподіваючись пробитись до себе на материк. Однак в Ірбенському проливі захисники потрапили в полон, опинившись у Саласпільському концтаборі. Звідти наш славний земляк робив дві невдалі спроби втекти. Третя спроба була успішною: разом із ризькими підпільниками партизанська бригада під командуванням В. Лайвіньша сприяла втечі полонених. Після цього життя поета було тісно пов'язане з ризьким антифашистським підпіллям.
Кость Оверченко – курсант учбового дивізіону 44-го запасного артилеристського полку . М.Гатчина,1940 р.
З 1944 року Наказом по Центральній Раді ТСОавіахіму Латвійської РСР К. Оверченка призначено головою повітової ради м. Єлгави, де він керував комплектуванням і навчанням команд саперів. Про цей період життя поет напише згодом у спогаді «Через мінні поля» так: «Єлгава лежала в руїнах. За час війни я бачив чимало спалених і зруйнованих міст і сіл. І завжди їхній вигляд викликав біль і гнів»
К. Оверченко, 22 квітня 1941 р., о. Сааремаа, Естонія
За ці роки роботи Костя Оверченка було нагороджено Почесною грамотою ВР Латвійської республіки, адже саме під його керівництвом на теренах Єлгавського повіту було знешкоджено п'ятдесят тисяч мін та інших вибухонебезпечних речей.
Тоді Кость Оверченко ще думав, що опинився в Прибалтиці тимчасово й невдовзі повернеться додому в Україну. Та доля склалась інакше. Одружившись на красуні-латишці Велті, він так і залишився жити в Єлгаві. У 1950-х роках від хвилі репресій, коли згадали той факт, що він був полоненим, поета врятувало заступництво побратимів-партизанів.
Після війни життя нашого земляка тісно пов'язане з роботою у першій міській бібліотеці м. Єлгава, якій він віддав 50 років свого життя, спершу завідуючи читальним залом, а згодом і всією бібліотекою. Ці роки ознаменовані активною роботою на культурній ниві. Кость Оверченко не лише багато пише, а й займається перекладами. Завдяки нашому землякові український читач отримав нагоду знайомитись рідною мовою з віршами Е. Вейденбаума, Аспазії, Е. Веверіса, А. Алкесне, І. Зієдоніса, А. Скалбе, Я. Судрабкална, Я. Сіршбардіса, І. Аузиньша. У його перекладі побачили світ окремими виданнями прозові твори Л. Вацземнієка «Лівсальські хлопчаки» та А. Лієлайса «Каравели виходять в океан», роман В. Лагздиньша «Ніч на хуторі Межажі» (вперше опубліковано у часописі «Вежа»), а також твори А. Колберга, Г. Цірулиса та інших сучасників і класиків латиської літератури. Крім того його книга «Латвія поетична» є антологією перекладів із латиських пісень-дайн, які стали митцеві такими ж рідними, як і наші народні пісні…
Кость Оверченко.Рига,1960 р.
Тепер у поета було дві батьківщини: визволена ним Латвія і завжди рідна йому Україна. Після розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності К. Оверченка можна поправу назвати одним із найактивніших громадських діячів української діаспори в Латвії. Його перекладацька праця була покладена на благо розбудови нашої держави, її культурного розвитку й збагачення. Він був активним учасником різних акцій на підтримку Батьківщини, збереження і вшанування України та її діячів. В останні роки життя саме завдяки йому було споруджено й відкрито пам'ятник Тарасу Шевченку у Ризі (2014 р.). Крім того проживаючи за кордоном, поет підтримував тісні зв'язки із земляками, про що свідчать численні матеріали, що збереглися у фондах Кіровоградського обласного літературно-меморіального музею імені І. Карпенка-Карого, а також Світловодського краєзнавчого музею. У своїх листах до К. Лісняк, Г. Позняка, В.Погрібного, О. Аболмасової, Т. Такачук, Л. Лаврик поет ділиться творчими планами, розповідає про культурне життя українців у Єлгаві, цікавиться літературними новинками Кіровоградщини та Світловодщини. Наскрізним мотивом як у віршах, так і в листах К. Оверченка до земляків звучить ностальгія за рідним. Приїжджаючи щороку до Світловодська, поет із сумом говорив про мрію повернутися й відбудувати батьківську хату, однак цьому не судилось відбутися.
Презентація антології письменників із діаспори «Українського цвіту по всьому світу», м. Світловодськ, 2009 р.
Вірші К. Оверченка, а також його переклади латиських поетів українською друкувались у різних часописах: «Жовтень», «Розгорнутим фронтом», «Комсомолець України», «Щаслива юність», «За Родину», «Прапор», «Літературна Україна», «Вежа», «Степ», «Кіровоградська правда», «Народне слово», «Вісті Світловодщини», «Світ-Перспектива», «Світловодськ вечірній», «Малятко», «Барвінок» та ін. Як бачимо, Костя Оверченка чимало друкували саме видання Кіровоградщини. І не випадково, адже з 1948 року він був членом літературного об'єднання «Степ» – одного з найстаріших літературних об'єднань в Україні. Упевненості поетові додавали не лише публікації в цих часописах, а й листи від Л. Первомайського, П. Тичини, І. Виргана та інших відомих на той час майстрів слова, які працювали в редакціях тих видань, куди потрапляли вірші К. Оверченка.
К.Оверченко, 1950-ті роки, м.Єлгава, Латвія.
Вартим уваги є випадок, про який поет неодноразово розповідав особисто. Потрапивши на фронт, він почав писати російською. У ті роки в Латвії саме почала виходити газета «За Родину», де й вийшли його російськомовні твори. З цією добіркою він познайомив Л. Первомайського, отримавши невдовзі від нього в подарунок книжку «Солдатські пісні» й лист із проханням писати рідною мовою. Десь на дорогах Сааремаа згубився той лист, однак упродовж життя К. Оверченко писав лише рідною мовою.
Крім численних публікацій у періодиці, творчий доробок поета представлено прижиттєвими виданнями: «О, як тоді співали солов'ї» (2005), «Я родом звідти, де Дніпро тече» (2006), антологія перекладів латвійських поетів «Латвія поетична» (2007), за яку митця нагороджено Обласною літературною премією імені Є. Маланюка (2008), «Я бачу Україну Україною» (2010), «Якщо ти українець, українцем будь» (2011), «Мені тепер до тебе не дійти» (2013), «Мені сниться війна» (2013), «Майдану віщий грім» (2014), «Колючі рядки» (2015), «Люблю тебе таку, яка ти є» (2016).
К.Оверченко і директор Краєзнавчого музею О.Аболмасова, м.Світловодськ, 2005 р.
Посмертно, завдяки подвижницькій роботі Л. Лаврик, голови Світловодського літературного об'єднання «Літо», світ побачили дві збірки творів К. Оверченка для дітей: «Ми ходили по гриби» (2018), «Білі гуси налетіли» (2019).
Поезія К. Оверченка особлива з багатьох причин. Передусім тому, що естетика віршів концептуально закорінена в їхній зміст. Через те твори нашого земляка не пістрявіють вибуховою тропікою, прихованою символікою, алюзіями, ремінісценціями та іншими художніми засобами. Окрім порівнянь, епітетів, поет зрідка вдається до метафор. Головним чином, це властиво його інтимній ліриці. Саме тому естетика й привабливість поезії Костя Оверченка закорінена в її ідейне осердя. Поет простує до читача, так би мовити, сам із себе, даючи волю різним почуттям. По-друге, автор не тяжіє до версифікаційних експериментів із формою, надаючи перевагу класичній силабо-тоніці. Для поета ритм є засобом збереження рівноваги. По-третє, для творів усіх книжок К. Оверченка характерним є зв'язок із традицією уснопоетичного віршування. Це додає всеохопності й вишуканості його стильовій манері. Його збірки, як правило, структуровані за ідейно-тематичним принципом і презентують інтимну, громадянську, пейзажну, філософську лірику. Разом із тим центральним образом творів К. Оверченка, написаних ним упродовж майже столітнього життя, є Україна. Україна – не як декларація, а як ідейно-естетичний ідеал поета. Тому, попри те, що творче життя нашого земляка надзвичайно всеохоплююче й тривале у своїй всеохопності, важко говорити про тяжіння поета до якоїсь певної школи чи течії. У нього є свій стиль, своя легкокрилість рядка. Це майданний поет, сила й привабливість якого полягають у лаконізмі, простоті, конкретиці, ідейності. Це народний поет.
Підтвердження тому можемо легко знайти в збірках різних літ. Цікавою з цього погляду є книга «О, як тоді співали солов'ї», оскільки вона об'єднала вірші, написані впродовж усього життя поета. Її провідними мотивами є боротьба за поступ, за рідну мову, культуру – за Україну; ностальгія за рідним краєм і за дружиною; воєнна лірика. Збірка вийшла у непростий історичний момент для України – часи помаранчевої революції. Тому за проникливим ліризмом й авторською історіософією звучить його позиція, що «помаранчевий цвіт – долі нашої цвіт». Тому справедливим і діткливим є звернення поета до сучасності:
І хоч в умі хороми зводим пишні,
Стараємось
Буть гідними доби –
В душі ми всі ще кріпаки колишні
Іще колишні
Ми в душі раби.
Без замудреної тропіки звучать із віршів нашого земляка прості істини. Їх можна сприймати як очевидне, почасти – як декларативне. Однак, з ними важко не погодитися:
В тім і є
Життя усього суть,
І святий обов'язок людини, -
Українець
Українцем будь,
Будь достойним
Сином України.
Ностальгією пронизані поетові спогади про рідний край, що рясно подані у збірці «Я родом звідти, де Дніпро тече»:
Є наче кладки і мости,
І вишеньок розквітлий вихор.
Мені ж до тебе не дійти,
Не долетіти, не доїхать.
Класична парадигма ототожнення рідного краю й коханої у К. Оверченка набуває особливого трагічного звучання, оскільки його ліричний герой усвідомлює неможливість повернення ні на Батьківщину, ні в минуле – коли його дружина була ще з ним:
Ні, не просто тебе
Мені, справді, виходить, забути,
І згубити твій слід,
І вже більше його не знайти….
Соловейко співа,
І зозулі кування ще чути,
І лише більш сюди,
Як не жду, не повернешся ти.
За простотою рядка, відсутністю пафосної тропіки й гри стоїть щось просте й зворушливе, те, що переживав кожен із нас. Саме тим і приваблива лірика К. Оверченка.
Окремо хочеться сказати про тему війни у ліриці нашого земляка. Його вірші на цю тему можна поділити на три групи. Першу групу складають ті, що написані ним як очевидцем і учасником бойових дій безпосередньо в час війни (більшість із них подані у збірці «О, як тоді співали солов'ї»). Другий блок – це спогади поета про ті часи – із відстані. Третя група – поезії, присвячені сучасній війні на сході України. Поет не відмежовує добро і зло від людської долі, саме тому із його творів виразно звучить мотив усвідомлення власної відповідальності, оприявнений вірою:
Всю ніч був бій,
Гірчив полин,
Й гірчила
Полином дорога.
І був в нас Бог
На всіх один,
І ми були
Одні у Бога.
Особливо діткливою й позбавленою будь-яких метафоричних украплень є патріотична лірика Костя Оверченка. Навіть назви його книжок промовисто окреслюють авторську позицію: «Я родом звідти, де Дніпро тече», «Я бачу Україну Україною», «Якщо ти українець, Українцем будь», «Майдану віщий грім», «Люблю тебе таку, яка ти є»… Здається, це саме та стихія, яка збурює внутрішній світ поета й живить його поетичне світопочування… І в цьому весь поет – до останнього рядка. І в цьому – драматична доля нашого славного земляка, нашого щирого й простого Костя Оверченка. І тому так хочеться, щоб ми почули його найважливіше й заповітне:
Якщо ти українець – українцем будь,
То й Україна буде Україною.
Надія Гармазій
Грамота К.Очерченко за розмінування міста після війни, 1945 р.
.
