Як був створений заповідник Тобілевича - розповідає член спілки театральних діячів

Збувається карпенкова мрія 

 

У 1956 році Рада Міністрів України ухвалила постанову «Про cтворення заповідника–музею І.К.Тобілевича (Карпенка–Карого). Відповідне рішення прийняв виконком Кіровоградської обласної ради. Цими документами були накреслені заходи по створенню в садибі драматурга хуторі Надія Державного заповідника–музею. Та до цього була довга, в кілька десятиліть, дорога. 

 

Софія Віталіївна Тобілевич, друга дружина Івана Карповича, приїхавши на Хутір у липні 1926 року, застала тут жахливу картину. У своему листі до українського літературознавця Сергія Єфремова (26 липня 1926 р.) вона писала: «Я, приїхавши сюди (на хутір Надію — Г.В.). стільки пережила сумних вражень, що й сказати не можна. Перше почуття було тікати звідсіля кудись якнайскоріше, щоб бути подалі від цієї пустки і руїни. Сиділи з сестрою в заростях здичавілого садка і плакали з туги і жалю, дивлячись на ту картину: обдерта, напіврозвалена хата без вікон і дверей — ями, бур›яни, купи гною і сміття. Ось що тепер зісталося на місці прекрасної оселі!

Ще не закінчилася Друга світова війна, а внук Івана Карповича Андрій Юрійович Тобілевич розпочав писати листи до державних та громадських установ з проханням підтримати його ідею створення заповідника — музею Карпенка–Карого.

Одними з перших відгукнулися відомі радянські письменники Юрій Яновський і Петро Панч. 20 серпня 1945 року вони, відвідавши хутір Надію, лишили такий запис: «Хто б не ступив на цю священну для української культури землю, нехай згадає, що тут Карпенко–Карий написав кращі свої п›єси. Скиньте шапку і вшануйте ім›я великого українського драматурга». Ці слова викарбовані на металевїй дошці, встановленій на одному з цегляних стовпів, де була колись хвіртка до дворища. 

Вересень 1950 року. В Україні і Союзі відзначалася 105–та річниця від дня народження Івана Тобілевича (соту річницю широко не відзначали, тільки–но закінчилася війна, хоча того ж 45–го, на честь 100–річного ювілею драматурга. Київському інституту театрального мистецтва було присвоєно ім›я Карпенка–Карого). До програми заходів обласного оргкомітету було залучено Андрія Юрійовича Тобілевича. В учбових закладах, різних установах він читав лекції про життя і творчість видатного діяча украінського театрального мистецтва.

На одній з таких лекцій мені, учневі шостого класу, пощастило побувати.

Закінчивши офіційну частину, Андрій Юрійович розповів нам, що веде роботу зі створення музею–заповідника на території хутора Надії. Сказав, що буде нелегко долати бюрократичні перепони, байдужість, що вже зараз хтось надумав на цьому місці побудувати будинок відпочинку, хтось інший — піонерський табір. «Я не проти цих об`єктів, але не в цьому, священному для нашої культури місці», — завершив лектор.

У роботу по створенню заповідника активно включилася республіканська Спілка письменників. Украінське театральне товариство (на той час ще не було Національної спілки театральних діячів України), Міністерство культури України. Справа закінчилася позитивним результатом — ухвалено Постанову Ради Міністрів УРСР про створення музею–за повідника драматурга. Затверджено проект, виділено кошти, і хоч не без проблем, розпочалися роботи по упорядкуванню садиби, будівництву та ремонту різних об`єктів майбутнього заповідника. У 1967 році завершено будівництво літературно–меморіального музею І.К.Карпенка–Карого за проектом архітектора О.Возного. 

У путівнику «Хутір Надія» (автор — І.П. Топчій, видавництво «Промінь», 1971 р.) зазначено: «Це — одноповерхова споруда з п›ятьма експозиційними залами, лекторіем на 120 місць, приміщеннями для Фондів». 

Чомусь кілька років тому з музею випотрошили експонати драматурга і розмістили тут Музей хореографії. Я особисто не протии такого музею, навпаки, десять разів «за», але ж не на території державного заповідника–музею видатного українського драматурга! Вже ж була спроба в 50–х роках минулого століття влаштувати на території Хутора будинок відпочинку. 

Доля мене поєднала з театральним мистецтвом — хутором Надія — на все життя. Почалося все це в 50–му році з зустрічі з Андрієм Юрійовичем Тобілевичем. Далі драмгуртки, інститут, театральні постановки, ролі... І от у травні 1968 року мене запросили працювати у Кіровоградському обласному управлінні культури.

Дають доручення по Хутору, де завершувалися роботи по будівництву і впорядкуванню заповідника–музею. Тут відбулася моя друга зустріч із внуком Івана Карповича (він керував будівництвом), яка не переривалася до жовтня 1979 року (3 листопада 1979 р. Андрія Юрійовича не стало).

1969 рік. У нижній частині центральної клумби на Постаменті з рожевого граніту — бронзове погруддя І.К.Карпенка–Карого, поруч — гранітна стела з ім›ям і датами життя драматурга (скульптор — народний художник УРСР О.Ковальов, архітектор В.Костін). Саме тут, на площі біля пам›ятника драматургові, 21 червня 1969 року відбулося урочисте відкриття Державного заповідника–музею І.К.Тобілевича (Карпенка–Карого) хутір Надія.

Із цього часу музей починає приймати гостей. 

Рівно через рік на «Хуторі Надія» відбулися перші урочистості, присвячені 125–річчю від дня народження Івана Тобілевича. Вшанувати пам›ять великого українського драматурга прибули гості з усього Союзу — письменники, вчені, діячі мистецтв. У числі гостей були українські драматурги Олександр Корнійчук, Олекса Коломієць, Микола Зарудний, письменники Олесь Гончар, Савва Голованівський, Ростислав Братунь.

1971 року хутір Надія приймав гостей першого свята театрального мистецтва Кіровоградщини. Офіційно свято проводилося як обласне, хоча представництва на ньому і подальших святах були міжнародними. У різні часи під час святкувань на хуторі Надія побували всі театри України, театральні діячі різних міст Росії, Прибалтики, Грузії, Удмуртії, Дагестану. У рамках свята на Кіровоградщині показали свої кращі вистави Перший Московський обласний драмтеатр, Московський театр імені К.С.Станіславського, ризькі театри опери і балету, російський драмтеатр і театр юного глядача, київські театри — імені Івана Франка, імені

Саксаганського, музкомедії, театри Одеси, Харкова, Львова, Полтави, Черкас.

І ще цікава деталь. Поетичну назву “Вересневі самоцвіти» свято отримало не відразу. Про те, як пройшло дев›яте театральнее свято, написала журналістка Віра Монастирська, нині, на жаль, покійна, назвавши статтю “Вересневі самоцвіти». Наступне, десяте свято 1989 року проходило вже під цією назвою.

Наші «Вересневі самцвіти» не загубилися, не знизилася їхня значимість і в нелегкі дев›яності роки. На свято їдуть театральні діячі, драматурги, поети, театри з усієї України й інших країн, везуть сюди кращі свої вистави. Радісно, що збувається карпенкова мрія — підняти українську театральну справу. Тому цілком природно, що згодом, а саме з 1985 року нашому театральному святу було надано статус республіканського. 

І знову під час Всеукраїнського свята театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти» хутір Надія зустрічє гостей. Біля пам›ятника Карпенку–Карому прозвучать найщиріші слова про велетня української драматургії, будуть вручені нагороди переможцям “Театральної весни», на театральному полі виступлять найталановитіші актори кіровоградських та інших театрів Украіни.

Зі святом, шанувальники театрального мистецтва!

 

Гарій Войченко,

член Національної спілки

театральних діячів України

 

Нагадуємо, Кіровоградщина відсвяткувала "Вересневі самоцвіти"