Щойно почалася повномасштабна російська агресія, Кіровоградщина активно включилася в допомогу постраждалим регіонам. На Миколаївщину відправляли гуманітарні вантажі, «зеленим» коридором вивозили людей із Маріуполя тощо.

Водії – справжні герої

Зо два десятки водіїв зголосилися відбути у небезпечну подорож із порятунку українців із гарячих точок. Повернувшись, вони ділилися не вельми приємними враженнями від поїздки. Далеко не завжди домовленості про «зелені» коридори спрацьовували. Та сторона могла без будь-яких пояснень не пропустити евакуаційні автобуси. Якщо ж таки дозволяли проїзд, ретельно перевіряли телефони людей і у разі виявлення проукраїнського посту чи картинки, відразу ж забирали власників невідомо куди. А ще змушували чоловіків роздягатися й оглядали, чи не присутнє патріотичне тату.

Допоки тривали всі ці дії, автобус із півсотнею людей зі старими, хворими, пораненими людьми й маленькими діточками змушений був очікувати на блокпосту дозволу на виїзд. Водіям доводилося перебувати за кермом по 30 і більше годин, але ніхто не скаржився, розуміючи важливість мети.

Врятовані маріупольці, що по кілька тижнів ховалися по підвалах, не маючи ані води, ані їжі, потрапляючи в безпеку, не могли стримати сліз. Щойно минали всі блокпости й сіру зону, в салоні починався безлад – сміх, сльози, радісні вигуки.

Допоки мужні водії-рятувальники робили цю важливу, але дуже складну роботу, їхні колеги на місцях змушені були працювати по дві зміни поспіль, щоб задовольнити потребу кропивничан у перевезенні на громадському транспорті.

Знам’янчани приймали всіх

Евакуйованих людей розміщали по всій області. Близько 250 внутрішньо переміщених осіб, чверть з яких складали діти, наприкінці торішнього березня поселили в Знам’янській бальнеологічній лікарні. У квітні їх уже було понад тисячу. Проживали біженці безоплатно, їх тричі на день годували, для дітей було організоване дистанційне навчання. Одні залишилися, інші простували далі на Захід. Деякі скаржилися, що за останні 8 років довелося тікати з насидженого місця вдруге.

Наталя Папуш

Жінка з Донеччини, що втекла від війни разом із сестрою, розповіла, що покинути Червону Поляну довелося, коли рашисти оточили село. Зібралися вдесятьох і вирушили.

Дорогою їх постійно обстрілювали. За два дні були вже в Дніпрі. Звідти сіли на потяг до Києва. Дорогою у родички трапилися перейми. Їх зняли із потяга. Жінка народила синочка. Так вони опинилися в Знам’янці.

Жанна Ветренікова

Харків’янка покинула рідне місто з чоловіком і сином через постійні бомбардування авіацією. Знали, що коїться в Дергачах, тому вирішили не ризикувати. У лікарні радо зустріли, нагодували, вклали спати.

Родина прихопила з собою члена сім’ї Робіна. Кота вагою 7 кг залишити напризволяще у Харкові не змогли. На щастя, їм дозволили перебувати в кімнаті разом із тваринкою.

Світлана Курта

Після переселення онука жінки потребує допомоги психолога. До 2014 року вони мешкали в Горлівці, та через російську навалу змушені були виїхати до Харкова. Придбали житло, життя потроху налагоджувалося. Але війна знову постукала у двері, і змушені були покинути насиджене місце. Так родина пані Світлани з донькою, зятем і двома онучками опинилася в Знам’янці.

Дехто з переселенців осіли в Кропивницькому

Через центральну частину країни пройшло 170 тисяч внутрішньо переміщених осіб. 90 тисяч людей, переважно з Донеччини й Харківщини, виявили бажання залишитися в Кіровоградській області. Приблизно третина з них оселилися в Кропивницькому. У кожної родини своя сумна історія.

Юлія Морозова

24 лютого 2022 року син розбудив батьків о 5-й ранку звісткою, що почалася війна. Щойно пролунали вибухи, стало зрозуміло – слід терміново виїжджати. Мешкали вони у передмісті Харкова. Солоницівка найближче розташована до Бєлгорода. Визирнули з балкона, побачили, як солдати окопуються, і втямили: буде гаряче.

Старший, 21-річний син, пішов захищати Україну зі зброєю в руках, а вони з молодшими дітьми, яким 3 і 15 років, покинули рідні пенати. Разом із друзями, що раніше мешкали на Салтівці, поселилися у їхніх батьків у Кропивницькому. Жінка була в кросівках, а тут випав березневий сніг. Добре, що волонтери допомогли – знайшли, у що перевзутися.

Тепер Юлія співпрацює з гуманітарним центром, допомагаючи пакувати продуктові набори для інших переселенців, сортує одяг на дорослий і дитячий. Її благовірний Валентин звертався у військкомат, але його поки ще туди не запросили. У теробороні сказали, що повністю укомплектовані. Тому поки підвозить гуманітарку й допомагає розвантажувати. У подальших планах родини – повернення у рідний Харків.

Тетяна Чорна

Історія харків’янки вражає до глибини душі. Адже рятуючись від бомбардувань, забрала із собою найдорожче – бабусину вишиванку, якій вже понад сотню років. Жінка й собі гарно вишиває, тому тепер взялася навчати подібному мистецтва всіх охочих. Тетяна спромоглася організувати школу вишивки, проводячи майстер-класи – попри те, що за освітою вона бухгалтер.

Вона й досі здригається, пригадуючи, як тоді бахкало. Про раритет, який прихопила з собою як найцінніший скарб, розповідає, що бабуся вишила сорочку ще до революції, коли збиралася виходити заміж. Навіть під час двох голодоморів власниця не позбавилася цінної речі – тримала собі на смерть. От і онука залишила вдома золото, а вишиванку прихопила, тікаючи.

Кропивничани зробили все можливе, щоб прихистити співвітчизників, які потерпіли від російської агресії, та облаштувати їм придатні для життя умови.

Анета Цегельник

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів