Як в один момент для мене перевернувся увесь світ
Очі, які не забути...
Бувальщина
Ще змалечку дізнався: корову в Індії називають священною твариною, на яку потрібно молитися. Бувало, й сам ішов малим до череди, коли гостював із батьком у його рідному селі Родниківці Олександрівського району на Кіровоградщині.
Впевнено почувався поряд із коровами - їхніми лискучими рогами, вогкими мордами, які дихали на мене трав’яним духом, вивчали мене настороженими великими очима. І дуже тужив, коли череди переставали пасти, а корів ставили на прив’язне утримання.
Якась поезія, прекрасна і тиха, зникала з мого життя, і, може, умерла б і справді, якби не спогади про далекий у часі літній відпочинок «на селі». А потім почалося навчання в інституті, подальше вчителювання у звичайній сільській восьмирічній школі в Новгородківському районі, з якої мене всім селом проводжали до армії з побажанням сумлінно виконувати військовий обов’язок. Обіцяв, що так і буде.
Однак не думалося-не гадалося, що одного дня стане мені немилим такий невимовно прекрасний і заразом неосяжний світ. А причиною цьому була корова, яка глупої ночі переплутала колгоспну ферму з територією, на якій ніс службу. Почув, що хтось невидимий і безмовний нагло йшов прямо на пост - об’єкт, що охоронявся мною, чатовим. Отой невідомий важко перевалювався, ламаючи гілки на лісових деревах.
Пам’ятаючи, що у разі раптового нападу на пост чи на об’єкт, що охороняється, чатовий застосовує зброю без попередження, випустив автоматну чергу у темряву. Десь попереду щось неприродно гупнуло об землю й настала сторожка тиша. На постріли прибігли з караульного приміщення. Виявилося, що необачно вцілив у безвинну корову. Підійти, щоб побачити її зблизька, не наважився. З військової частини було викликано самосвал, на який завантажили труп корови і потайки відвезли до офіцерської їдальні. Як казав поет, щоб « і сліду не стало…»
Мене ж почало теліпати, немов у пропасниці, бо ж у житті навіть мухи не зобидив, а тут – ціла корова. Про те, щоб залишати мене на посту чатовим, вже й мови не йшло. Відчуття власної провини жило тієї ночі в найболючішому закутку душі. Ця провина була задавлена й тому непоправна. Вважав, що вона межувала із злочином, у які шати її не вбирай і чим не прикривай.
Повернувшись до місця розташування полку мучився у здогадках: як покарають за великий гріх перед святою коровою? Натомість начальник штабу дивізії перед усім строєм оголосив подяку за зразкове виконання мною військового обов’язку з наданням відпустки на термін до семи діб.
По поверненні з армії сільські школярі розпитували мене про службу, за що отримав заохочення. Казав, що за затримання порушника, який намагався проникнути на об’єкт, який охоронявся. Це була свята неправда. І хоча з того випадку за водою спливло літ немало, однак і наразі, коли трапляється завбачити перед собою корову або череду на сільській вулиці чи вигоні, відводжу убік очі.
Здається мені, що серед них є і ота вбита, небачена мною корова, яка прагне зазирнути мені у вічі своїми великими осудливими очима із німим запитанням: «За що?».
Анатолій Саржевський
