Єдиному скульптору Кіровоградщини

У  п’ятницю, 13 вересня, на 71-му році життя перестало битися серце відомого скульптора Віктора Френчка.
Роботи Віктора Васильовича стали невід’ємною частиною Кропивницького та Кіровоградщини. Його витвори можна зустріти чи не на кожній вулиці обласного центру. Він був чи не єдиним зодчим нашого міста майже півстоліття.

Напередодні 70-річчя митця нам випала нагода поспілкуватися з ним. У заставленій інструментами та скульптурами майстерні на вулиці Дворцовій Віктор Васильович ділився історіями свого життя. Попри стільки років роботи, очі майстра горіли бажанням працювати далі. Найбільше запам’яталися його слова: «Як не вимажу руки в глині, то неначе голодний…». А від замовлень майстер ніколи не відмовлявся. І справа була далеко не в грошах.

— Прийшла до мене якось жіночка, попросила виготовити портрет її сина, який загинув на сході. Але каже, що грошей у неї не багато. Я зліпив цей портрет, а гроші не взяв. Рука не піднялася. Через деякий час ця жіночка знову приходить до мене і приносить городину різну, гуску якусь, яйця… Ось у такий спосіб вона вирішила віддячити мені, — розповів тоді скульптор.

Віктор Френчко був членом Національної спілки художників України з 2012 року, лауреатом обласної премії у сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна у номінації «Національна традиція». У 2018 році став першим лауреатом міської художньої премії імені Бориса Вінтенка.

Незважаючи на визнання, Віктор Васильович залишався скромною людиною й завжди за можливості йшов до майстерні працювати. На його рахунку більше 30 меморіальних дощок, десятки бюстів, пам’ятників, пам’ятних знаків та інших скульптурних композицій. Його роботи ще десятки років зберігатимуть пам’ять про єдиного зодчого Кіровоградщини.
Редакція «Первой городской газеты» висловлює щире співчуття рідним та близьким Віктора Френчка.

Аліна Кулик

Читайте також: Остання робота Френчка:  у Кропивницькому відкриють дошку жертвам тоталітаризму

Пам’яті скульптора Віктора Френчка.

Антоніна Корінь

Прийшов і дощ, Френчка щоб провести.
І ми прийшли… Тобі ж – в труні цвісти.
Два місяці чекали ми дощу.
А він тепер – прийшов, пройшов і вщух.

Це, мабуть, Віктор, ангел наш хранитель,
Уже з небес нас береже й обитель.
Слова, слова… Подяки й визнання,
Й жалі: «Так рано! От би нам знання…
Не вберегли тебе, не доцінили.
І ще багато «не» – не долюбили».

Ти нас просив: «Любіть, як вас люблю,
І дошки, й пам’ятники всім вам пороблю!»
Прости нас за «недо» в твій бік, прости,
Що й лікар підійти в Той день не встиг…

О скільки ж ти іще не встиг зробить!
Цілує дощ тебе – не в змозі оживить.
…То совісті нам бракло, бачив Бог,
То коштів – на скульптурний каталог…

Ти ще не всіх увічнив, хто достоїн,
Та є алеї й галереї – із героїв, –
Себе і їх прославив на роки,
Земне й небесне царство – на віки.

Ти чесно жив – поміж натхнень-тортур
Ліпив свій «Сад нетанучих скульптур».
«Посадимо» ж його, де Хутір-заповідник,
Щоб слава йшла про тебе білим світом.

…А місто бігло, їхало, сміялось.
Не знало, що без Скульптора зосталось.