Євромайдан у Кіровограді. Пам’ятаємо! (спогади активістів, ФОТО)

 

П’ять років тому, 21 листопада 2013 року, українці вийшли на Євромайдан. Прагнення змін у державі переросло в події, які називають Революцією Гідності. У тоді ще Кіровограді не обійшлося без сутичок, незаконних ув’язнень та антимайданів з тітушками.

 

Спогадами про ті події поділилися з журналістом “Первой городской” активісти-кропивничани.

 

Олександр Ратушняк, доцент кафедри української і зарубіжної літератури ЦДПУ ім. Винниченка:

 

— Пригадується СІЗО, смерть Віті Чміленка та знесення пам’ятника Кірову.  Пам’ятаю 26 січня. Тоді режим Януковича в західних областях вже впав та розбігся. Україна зрозуміла, хто такі “Партія регіонів”, але в нас було ще коло громадян, які приходили на той антимайдан з прапорами та намагалися щось доводити. Під час тих зібрань я звернувся до людей та сказав, що вони є учасниками злочину: “На цих прапорах кров вбитих, а в приміщеннях сидять люди, які там сидіти не мають”. Також назвав з трибуни беркутівців фашистами, бо добре пам’ятав, як в Києві Гаврилюка без одягу вигнали на мороз. Тієї доби, ввечері, знайомий мені зателефонував та порадив не виходити з дому.  

Одного дня я йшов на роботу, і люди в цивільному напали на мене на вулиці. Коли вони тягли мене до машини, перехожий крикнув: “Що ж ви робите, хлопці?” Ті відповіли: “Дядя, спокойно. Мы из милиции”. Я трохи заспокоївся, бо зрозумів, що мене хоч не в посадку тягнуть, а в поліцію. Аргументували свої дії тим, що я начебто нецензурно лаявся. 

 

 

Олена Горобець, журналістка, поетеса:

 

—  Найсильніше закарбувалися в пам’яті моменти, коли в Києві були розстріли. Коли люди побачили трансляції київських подій, приїхали на площу. Стояли, плакали від нерозуміння того, що відбувається. Був розпач. Пам’ятаю той багатотисячний майдан, коли прощалися з Віктором Чміленком. Люди проводжали ту машину до спортшколи. Дорога не перекривалася, але люди йшли за машиною по дорозі та кричали “Слава” та “Герої не вмирають”.

 

 

Наталія Вельгун, директорка ЗОШ №30:

 

— Майдан об’єднав людей зі схожими життєвими цінностями, із загостреним відчуттям гідності. Я вдячна долі, що живу саме в цей час, і горда з того, що зробила свій внесок у такі важливі події для розвитку демократії в нашій країні.

Ми були маленьким мурашником багатомільйонного руху, але всі наші дії були вагомою частиною Майдану в Києві. Більшість із наших майданівців усвідомлювали необхідність підтримки київського майдану. Але не кожен міг поїхати до Києва. Тож на кошти, що здавали в скриньку для потреб Майдану, організували машини для відправки людей. Таким був початок: спершу це були легкові автівки, потім мікроавтобуси на 14-20 місць і автобуси. На транспортному забезпеченні Майдану ніхто не заробляв, кошти виділялись лише на пальне. Про амортизацію не йшлося, тим паче про заробіток для водія.

 

 

Я відповідала за цей напрямок: у мене був список людей, що хотіли поїхати до Києва, шукала й домовлялась із водіями. Зазвичай, відправляли машини уночі або дуже рано. Це потребувало надзвичайного напруження, адже день був робочим, а ввечері — знову зібрання на площі. Організований волонтерський рух забезпечував також київський Майдан необхідними побутовими речами та продуктами, кожну машину максимально завантажували. Часто міняли місце відправки, але міліцейські машини завжди чатували на нас. Як правило, наші авто зупиняли ще в межах міста і довго й ретельно все перевіряли. 

 

Єврострічки й прапори України майданівці тримали у сховку, аж поки не переїдемо Олександрівку. На цьому проміжку нас найчастіше зупиняли і знаходили десятки причин, щоб не випустити авто в напрямку до Києва. У столиці ми мали також людей, з якими тримали постійний контакт. Вони займались організаційними питаннями й допомагали нам із транспортом для повернення до тодішнього ще Кіровограда. 

 

Дмитро Васильєв, журналіст:

 

— Найбільше мені запам’ятався день 26 січня, коли на нашому «кіровоградському» майдані відбулися сутички. Напередодні дійства з’явилася заява тодішнього голови ОДА Ніколаєнка, її оприлюднили на обласному телебаченні та наближених до тодішнього режиму інтернет-ресурсах. Там він розповідав, що до Кропивницького мають приїхати автобуси з бойовиками західних регіонів України. Під цю заяву були зігнані купа поліції та спецпідрозділів, тітушки та бюджетники (місцеві та з інших регіонів). Будівлю обклали мішками з піском. 

 

 

Зігнані “ряжені вівці” стояли та махали плакатами проти “фашизму”, “радикалізму” тощо. Тітушки, які кучкувалися поруч з поліцією, мали з собою гумові молотки та каски. По суті вони були там для провокування анонсованих тодішнім головою ОДА так званих масових безпорядків. Того дня розбили голову тими гумовими молотками Віктору Чміленку та його сину… 

 

Наші мітинги проходили мирно. Вимоги, прийняті громадою, ми відправляли делегатами. В цей день влада хотіла сутичок та безпорядків.  Атмосфера на площі була напруженою. Стояла поліцейська машина з гучномовцем, де на повторі крутилося повідомлення про незаконність зібрання. Був психологічний тиск.

 

Валерій Лебідь, журналіст:

 

— Була потужна самоорганізація людей. Пам’ятаю, як напередодні «кіровоградського» майдану зібралися представники кількох громадських організацій, журналісти, вчителі, студенти та підприємці. Спільно прийшли до рішення, що потрібно діяти. Тоді не можна було стояти осторонь Євромайдану… З часом почали долучатися всі охочі. 

Запам’яталися безсонні ночі, щоденні очікування обшуків. Щовечора з Зоєю Лебідь готували інформаційні приводи для журналістів, бо про “Кіровоградську революцію” мали знати за межами обласного центру. Ми координували журналістів і спілкувалися в закритому режимі, бо відкрито координуватись тоді було не можливо. Кожен наш крок, як нам здавалося, відслідковувався. 

 

 

Для боротьби люди тоді віддавали останнє. Не йшлося про вигоду. Люди один одного не знали, а під час революції вони знайшлися, познайомилися, формувалися в громадські об’єднання.

 

Ці об’єднання і досі продовжують працювати над розбудовою незалежної держави…

 

Дмито Семенюк