Її любили свої й чужі. До неї злітались голуби…
Жива пам’ять
В середині вересня цього року стукнуло б 45 років нашого знайомства, колежанства, дружби і кумівства… П’ять років вона мужньо боролась із хворобою, працювала. Але раптом дорога моя подруга - Валентина Афанасіївна Козлова покинула наш світ 14 березня, напередодні свого дня народження. Згадаймо її за народною традицією на сороковини у виданні, куди вона часто надсилала матеріали - бібліотечні і мої.
...Була вона на 4 роки молодшою. Прибула в Обласну бібліотеку для дітей ім. А.П.Гайдара випускницею Київського інституту культури. Працювала у відділі абонементу. Жвава, працьовита розумниця, симпатична білявка, з гумором. Вона легко знаходила шлях до дитячих сердець, поважали її колеги і начальство (з директором нашим - Шипіловою Валентиною Афанасіївною - вони були тезками). І мені одразу припала до серця. Ми відчули спорідненість душ і симпатію, подружились. Через 2 роки я з бібліографа «підросла» до заступника директора, а Валя теж «підвищилась» - очолила новостворений нотно-музичний відділ. (Любила вона мої гумористичні частівки про цю роботу).
Досі ми були на різних поверхах, а тепер опинились на одному. Десять років пролетіло непомітно у спільній праці: підготовці й проведенні семінарів і практикумів, у цікавих спільних відрядженнях і поїздках на колгоспні роботи. Звісно, як комсорг, а потім і парторг, вона була правою рукою в дирекції: ініціативна, відповідальна, творча. Шанобливо ставилась до читачів і колег. Завжди в потрібну мить, печальну чи радісну, усім приходила на допомогу. Найбільшим моїм везінням у спілкуванні з нею було те, що я привила їй свою любов до журналістики. І Валя успішно почала друкуватись – спочатку в молодіжці «Молодий комунар», а потім і в «дорослих» та фахових виданнях. ЇЇ знали і любили колеги з усієї області та з України.
А через десяток літ наш директор Лідія Іванівна Демещенко очолила обласну наукову бібліотеку і Валентина пішла за нею. А я пізніше добровільно понизила собі кар’єру - стала редактором, ще згодом - вченим секретарем у науковій бібліотеці, де ми знов утрьох зійшлись. На той час Валя вже була й хрещеною моєї Тетяни, яку після училища взяла на роботу під своє крило - завідуючої абонементом. Спасибі їй за доньчину посвяту в професію. Тут я в перебудовні роки створила разом з ними перше жіноче культурно-просвітницьке товариство «Жменя», де ми й свою кваліфікацію підвищували, і читацький світогляд розвивали, запрошуючи в гості, як тепер кажуть, креативних людей. Більше сотні цікавих заходів провели за десять років. Продовжували ми тут і журналістикою займатись, і долучались до чудових свят у бібліотеці, театрі, літературному музеї. Серед бібліотечних матеріалів, які я редагувала, готуючи до друку, Валині були з кращих. Тож не даремно після мого виходу на пенсію, вона замінила мене на цій посаді, а згодом ще й на підвищенні побула - заступником директора. І знов повернулась до редакторства. З великою любов’ю готувала вона для видавництва наукові збірники «Бібліотечна орбіта», часом просячи й мене допомогти «охудожнити й оживити» стандартний бібліотечний стиль. Ці збірники хвалило керівництво у Києві, а Валя раділа творчим успіхам своїх молодших колег.
Коли бібліотека почала працювати за Міжнародними проектами, ми з Валею теж долучилися, обмінювались враженнями від американців та моїх гостин у Латвію…
Коли я звернулась до методиста Марії Охріменко з проханням, щоб колеги додали спогадів про неї, і Маша, і директор Олена Миколаївна Гаращенко - сказали, що всі вони хором згадують Валю тільки найкращими словами: віддана роботі й людям, дисциплінована й обов’язкова, творча людина, яка ніколи нікого не образила, а там, де треба допомога, вона була серед перших була. Дотримувалась українських звичаїв: завжди пригощала гостинцями в поминальні дні і в дні народжень. Під час традиційних двох бібліотечних свят Нового року та 8 Березня і в ході підготовки ми з Валею були головними «сценаристами». Писали веселі п’єски для бібліотечного театру ляльок, жартівливі пісні.
З м’яким і добрим серцем, усміхнена і самокритична («У мене і в дівках не гурт коси було!»), щедра на похвали, компліменти, подарунки, знаки уваги, чуйна і людяна, - такою залишиться вона в пам’яті всіх нас: родини, колег, друзів, читачів, які здоровались з нею в місті – тисячами. Її знали і любили місцеві лікарі, журналісти, музиканти й письменники. Які гарні старовинні пісні вона заспівувала, коли бувала у нас вдома! Які цікаві виставки книжок робила з колегами! Як багато чудових книжок порадила за життя прочитати всій нашій сім’ї, скільки надарувала подарунків з веселими «інструкціями»…
Мені ж залишилась на пам’ять книга «Слово не сорочка, а душу гріє», над якою ми за проектом «Письменник. Бібліотека. Читач» трудились із Валентиною майже весь 2016 рік. Тепер ці 450 сторінок і 60 фото упорядковані, надруковані й відредаговані нею мої статті про творчість майже півтори сотень письменників і спогади про дві наші бібліотеки - живуть як електронний варіант книги на сайті ОУНБ ім. Д.І.Чижевського, як один із пам’ятників їй. А вона скромняга, навіть фото своє не дозволила туди вставити. Мало не всі з моїх віршів написані в блокнотах, подарованих нею...
Коли я пенсіонеркою пішла працювати в літмузей, Валентина й тут була помічницею, довідками і порадами допомагала освоїти нову справу.
Сумуємо ми за нею і брати наші менші: коти, голуби, ворони, синички, які прилітали й прибігали до її доброго великодушного серця та запасів їжі, які завжди були при ній.
Відпочивай, подруго, в рідній Чивільчі, на рідній Полтавщині, чию красиву мову ти гідно пронесла по життю. Світла тобі пам’ять, Валюшо, і прости, що недолюбили ми тебе, мабуть… Так кажуть про тих, хто рано переходить в інші світи.
Антоніна Корінь, науковець літературно-меморіального музею
І.К. Карпенка-Карого міста Кропивницького
