Катаємося усюди, за будь–якої пори року і часу доби

 

22 січня свій перший офіційний ювілей — 5 років — відзначив аматорський велоклуб з оригінальною назвою «Там–Де–Ми». Але перші нетривалі велоподорожі почалися ще  раніше, коли самотні веломандрівники шукали собі однодумців та супутників, аби разом отримувати задоволення від велосипедних подорожей. 

                                          

Перші кроки

Ідея клубу як організації велолюбителів міста офіційно належить інструктору з йоги Сергієві Ларшину, який сам є велосипедистом. Перша неофіційна група сформувалась ще в 2009–2010 роках у складі Сергія Ларшина, Олександра Кравченка, Андрія Барамби, Руслана Русановського, В›ячеслава Калюжного та автора цих рядків. Коли до групи почали приєднуватись інші велолюбителі різного рівня підготовки та інтересів, було вирішено створити велоклуб. 

Наприкінці січня 2012 року ініціативна група зібралась у «Драйві», ухвалила рішення про створення велоклубу, склала проект статуту та оголосила конкурс на назву та емблему. Згідно статуту, цілей  доволі багато, але основна мета полягає у згуртуванні непрофесійних велосипедистів для спільних мандрів на вихідних та підтримки здорового способу життя.  Клубний статус додавав спільноті додаткової відповідальності. Окрім цього, амбіції виходили далеко за межі суто недільних виїздів. Згодом на сайті почали обговорюватись маршрути, виставлятись фотозвіти. Дехто залишав активні подорожі, дехто мандрував і самостійно. Але клуб давав можливість планувати більш серйозні заходи, якими стали травневий «Велодень» та чотири велогонки щороку (дві дорослі та дві дитячі). Погодьтесь, одна людина або маленька група цього не зробить.

Веломандри єднають серця 

Серед учасників клубу є й жінки, але їх можна на пальцях порахувати. Чомусь дівчата вважають якоюсь ганьбою для себе їздити велосипедом навіть у тих випадках, коли їхні хлопці або чоловіки — завзяті велобайкери. Також велику роль відіграє почуття власної недосконалості:

«важко», «ліньки», «часу немає» тощо. Проте є й виключення — створені у клубі велородини, тож клубу є чим і ким пишатись у цьому плані.

 

Велоклубний актив та  клубні прихильники

Найшаленіша за активністю група з 20–25 осіб бере активну участь у велоподорожах різного рівня, поточній роботі клубу, організації й проведенні клубних заходів фактично є його кістяком. Під час велоподорожей додаються ще десяток–півтора велолюбителів різного віку та підготовки. Клубна «Велоніч» на Івана Купала збирає до 50–60 велолюбителів, а «Велодень» — до 350. По суті у велоспільноті відбувається постійна трансформація. Але якщо дотримуватись статуту, то учасниками клубу є близько 35 осіб. 

Дітлахи, як правило, їздять з клубівцями з 12 років разом з батьками. Якщо зголошуються до участі саме такі команди, формується скорочений маршрут або два маршрути — звичайний та «лайтовий». Крім цього, є окремі велоподорожі для новачків, аби їх «розкатати». Вони проходять або в суботу, або будь–якого іншого дня у теплу пору року ввечері.

Дійсне членство починається з 14 років за умови письмового зобов›язання дотримання статуту та наявності власноруч написаної заяви. Прийом відбувається Радою клубу, але для осіб 14–16 років потрібна письмова згода батьків.

 

Велосипедизм як стиль життя 

Є клубчани (і не лише вони), які велобайками їздять на роботу. Йдеться про Юрія Коровайченка, Андрія Барамбу, Олександра Гостренка,та й автор не виключення. Певна частина щонеділі влаштовує невеликі веломандри околицями міста за будь–якої погоди. Наразі розпочато підготовку до зимової велогонки, яка відбудеться орієнтовно в лютому цього року. За кілька тижнів до орієнтовної дати вело-змагань обереться місце й почнеться облаштування траси.

Перші гонки проводились у Злодійській балці, одну було проведено у масиві за обласною лікарнею — так званому «Шервуді». Дві крайні були організовані у Лісопарковій. Де саме буде проходити змагання у 2017 році, поки ще невідомо. Але анонс обов›язково оприлюдниться заздалегідь. 

Але основним натхненням веложиття залишаються мандрівки, кожна яких має свої особливості. Якщо  вона проходить по цікавих місцях, за ретельно спланованим маршрутом і група між собою не перелаялася (а буває й таке), то приємні враження залишаються надовго. Дехто влаштовує так звані «самотні плавання» за своїм задумом, і варто відзначити, залишається задоволеним від цієї самотності. Адже, спланувавши маршрут до якогось цікавого місця, велотурист сам обирає час виїзду, темп та режим руху. Може затриматись на стоянці, скільки заманеться. Інколи є нагода провідати давніх приятелів чи колишніх колег. У групі це зробити значно складніше. Проте в цьому є свої мінуси: якщо з одинаком щось трапиться — це будуть суто його проблеми. Тому треба мати надійну технічну підготовку, достатній стан здоров›я, чіткий темп руху й варіанти аварійних зупинок (наприклад, планувати маршрут вздовж залізниці, аби приміським потягом повернутись при погіршенні самопочуття або аварії). Якщо ж техніка чи організм починає викаблучуватись з самого початку, краще не ризикувати. 

В цілому велоклубівці — це на 100% справжні романтики. Але маючи романтику в душі, треба бути готовим до непередбачуваного навіть тоді, коли у тебе найнадійніше спорядження й відмінна техніка й підготовка. 

 

Переваги веломандрівок 

Порівняно з пішими — більша швидкість і кілометраж. Водночас у випадку непередбачуваних моментів байк є проблемою. Але «всё равно его не брошу, потому что он хороший». Наявність власного, а не орендованого байка, покращує і фізичний, і психологічний стан.

У багатоденних поїздках насамперед слід уточнити маршрут. Він може бути або комбінованим (за умови використання додаткових транспортних засобів, наприклад, потягу), або суто власними колесами. Денний пробіг може досягати 100–150 кілометрів, а інколи й більше. Окремі групи клубчан їдуть потягом до певного міста, далі — по всіх цікавинках своїм ходом. Ночівля або в готелях, або в наметах. Повернення також потягом, але вже з кінцевої точки, яка може бути в кількох сотнях кілометрів від стартової. 

Отже, перша основна умова — наявність певної цікавої пам›ятки природного або історичного характеру. Друге — прив›язка до місцевості. Третє — час. Решта вже за традиційним алгоритмом. 

Щодо місць, на поточний час клубчани відвідали Західну Україну, Крим (до окупації), Черкащину, Одещину, Миколаївщину — все підрахувати доволі важко. Взяли участь у міжнародній гонці «100 км Поясом Слави», яка проводиться щорічно, околицями Одеси. Окремі учасники беруть участь у змаганнях Кубку України зі спортивного велотуризму та інших велозмаганнях різного рівня. Плани на цей рік вельми «розпливчасті», адже неможливо врахувати всі необхідні фактори одночасно. 

Були плани в рамках клубу потрапити до Молдови та Білорусі. Але фінанси, розклади потягів та низка інших проблем цьому завадили.

 

Велоклубні традиції 

Традиції з’являються щороку. Чотири гонки — це обов›язковий план на рік. Взимку дехто «веломоржує», навесні проводиться «Веломасниця» та «Велодень» (останнє — у загальноукраїнському вимірі), влітку — «Купальська велоніч». Але головна й найбільша традиція — кататись усюди, за будь–якої пори року і часу доби. Бо рух — це дійсно життя, як пафосно це не лунало б. 

Максим Гуцалюк