Кропивницькі міфи та легенди

   

  Як і кожне місто з кількасотлітньою історією, наше має власні міфи та легенди. Одні з них ґрунтуються на реальних подіях та фактах, а інші — просто вигадки.    

 

Кажуть, що під центром Кропивницького знаходяться якісь потаємні ходи. Насправді це не зовсім так. Під Центральним сквером є обширні підвали, в яких зберігали харчі і збіжжя. Вони належали побудованому в XVIII столітті Успенському соборові, на місці якого тепер знаходиться міськрада. Над погребами тоді розміщувалися крамниці собору, в яких продавали церковну атрибутику. Погреби використовували як холодильники і в радянський час. Ходів до них було декілька. Зараз про ці льодівні нагадують накриті металевими листами отвори для спускання м’яса та льоду (на знімку). 

 

Зі сквером над колишніми соборними погребами пов’язано чимало історій. Зокрема, до святкування ювілею так званого возз’єднання України з Росією (до 300–річчя) там поставили гіпсовий пам’ятник Богданові Хмельницькому і посадили навколо нього дерева й кущі, заснувавши сквер. А де ж пам’ятник? Його зруйнували, коли вирішили поставити в сквері стелу із зображенням Леніна (до 100–річчя від дня його народження), яку нещодавно, згідно із законом про декомунізацію, демонтували. 

 

 

Варто розповісти і про знахідку будівельників на колишній вулиці Валентини Терешкової (тепер — Руслана Слободянюка), коли ті споруджували там приміщення маслосирбази. Вони натрапили на численні підземні ходи. Є кілька гіпотез щодо їхнього походження.

 Перша: це наслідок діяльності шахт, на яких до і після війни видобували буре вугілля. 

Друга: це підземні ходи, яким не одна сотня років і які ведуть до Злодійської балки. Ймовірно, що їх вирили наші пращури для захисту від набігів татаро–монголів. Щось подібне, але вже створене пізніше, існувало (певно, існує й нині) й на Ковалівці. Йдеться про підземний хід від колишнього шкірвендиспансеру, що знаходився поруч із Ковалівською церквою, до річища Інгулу. Раніше те приміщення, від якого тривалий час лишалася одна стіна, належало церкві, тому, можливо, підземний хід використовували як сховище продуктів та краму. Коли руйнували шкірвендиспансер, то змогли спочатку зробити це лише частково. Річ у тім, що в будівельний розчин при зведенні багатьох споруд давнього минулого додавали яєчний білок, завдяки чому розчин ставав із часом надзвичайно міцним. Тоді ж, у давнину, на фундамент ішли мішки з житнім борошном. Коли вони вбирали вологу, то ставали міцнішими за бетон.

 

А тепер — про ще один пам’ятник. А точніше — про погруддя Миколи Гоголя на вулиці його імені, яку так назвали 1909 року до ювілею українського письменника, який через бездержавність своєї нації, та й нездатність на самопожертву заради неї (як Шевченко), віддав свій талант на возвеличення російської імперської літератури. Так–от того ж 1909 року, під час святкування століття від його дня народження, у ніші під дахом будинку № 42 на вулиці Гоголя встановили погруддя письменника. Простояло воно там до 1972 року, аж поки той будинок почали ремонтувати. Гіпсове погруддя зняли й поставили край тротуару. Воно виявилося нікому не потрібним, бо нішу, в якому знаходилося, замурували. Врятував від зникнення погруддя нині вже покійний скульптор Аркадій Мацієвський, який неодноразово потому пропонував встановити його на вулиці, що має на нього право. Та ці пропозиції нікого із можновладців не зацікавили. Пізніше на прохання бібліотекарів з обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Д. Чижевського цей бюст встановили у відділі мистецтв, де він знаходиться й нині.  

 

 

Сергій Юрченко            

Фото автора