Кропивницькі волонтери: "Потрібно робити добро людям, як можеш, скільки можеш"

 

Добро таке безмежне, воно немає кордонів, рамок чи застережень. Сьогодні героїні моєї рубрики — дві жінки–волонтерки, яких крім великого доброго серця і бажання допомагати, об’єднує ще дещо. Що саме — читайте у рубриці «Добре серце», аналізуйте і знайте: добро врятує світ. 

 

Наталя Небесна, волонтер, депутат Аджамської сільської ради: 

— Потрібно робити добро людям, як можеш, скільки можеш, розмірковує Наталя. — Як сказано у Біблії: «Стукай, і тобі відкриють». Щоб творити добрі справи, не потрібно багатство. Потрібно лише мати бажання допомогти. Під час перебування в Італії на заробітках мене навчили бути толерантною. Люди там надзвичайно толерантні, виховані поколіннями. Будь–яку людину потрібно приймати такою, як вона є. Бог її такою створив. Нам її не потрібно переінакшувати, треба її приймати саме такою. Там є острів, куди з Африки на надувних човниках, привозять людей. Італія всіх приймає, зігріває, годує. Вона дає людям притулок на певний час. Тобто потрібно бути толерантними до слабших за себе, до людей, які потребують допомоги — не завжди фізичної, можливо, і моральної. Не потрібно їх  залишати на самоті.

Дідусь і бабуся — це для мене приклад у житті. Моя бабуся померла у 96 років. Вона пережила дві війни, революцію, тричі голодовки, двічі тиф, дітей поховала. Я пам’ятаю, як до нас у двір зайшла жінка і щось попросила, нібито їсти. Бабуся їй дала, а потім бабуся зняла із себе кофтину, яку їй нещодавно подарували, і для мене це було здивуванням. У нас в сім’ї старші люди були авторитетні, ми їх поважали і любили. І за те, що вона зробила, ніхто не докоряв. Просто я мала була і запитала: «Навіщо ти віддала їй ту кофтинку?». Вона каже: «Вона змерзла, їй холодно. А в мене ще є. Вона в хаті, а я в дорозі». Бабуся була доброю і отак обережно вчила і мене добра. 

Як зараз я допомагаю? Звичайно, хотілося би більше. Багато інформації потрібно надати сім’ям про права учасників АТО. То я розповідаю їм. Дуже хорошу справу роблять дівчата із організації «Серця матерів». Вони багато речей мені передавали для діток. А також волонтер Тетяна Сила передавала ящики з новими речами. На той час дитячого мало було — для середнього і підліткового віку. Я все роздала, це була знахідка для тих сімей.

Я їжджу у селі і збираю допомогу для військових. Минулого року збирали один раз. Цього року теж збираємо. Я підтримую зв›язок із багатьма людьми, які щирі, відкриті, готові допомогти іншим. У нас гарні помічники. Хочу розповісти про одного дідуся, Леоніда Мицикова. Він з кожної пенсії привозить від себе і від дружини по двадцять гривень і кладе в скриньку. Запитує: «А що ви будете відправляти, що готуєте?». Минулої осені мене так здивувало, коли він мені каже, що в себе на горищі знайшов моряцький бушлат. «А що, як ми наробимо стельок хлопцям?» — питає. Привіз цілу торбу стельок, вони їх вирізали, зшивали. Бабуся плете хлопцям теплі шкарпетки. Якось взимку він не міг дібратися до мене, бо замело, то кошти залишив у сільській раді. Я зайшла у сільраду, а дівчата кажуть: «Он дідусь приніс гроші, бо не міг до тебе дібратися». Це добрі і скромні люди, обоє пенсіонери. 

Я щаслива тим, що змогла допомогти одному нашому «афганцю». У нього була тяжка хвороба, працював до останнього, поки зовсім зліг, ноги були перехрещені… Мені допомагали у госпіталі, обласній лікарні. Де я тільки не ходила, не просила за інших людей, всі відгукувалися. Потрібно бути відкритим, звертатися, не боятися, і як кажуть: «Стукай, і тобі відкриють». Якщо ти стукаєш із добрим наміром, тим більше не для себе,  тобі допоможуть.

 

Ірина Луць, представник міжнародної благодійної групи «Подаруй посмішку», волонтер з Італії:

— Все залежить від виховання і власного життєвого досвіду, — каже вана. — Буду завжди вдячна своїм батькам, які навчили мене працювати на результат. Коли я щось хотіла, мені потрібно було виконати ту чи іншу роботу по господарству, все мало бути акуратно і гарно. Так склалося, що у вісімнадцять років я була далеко від рідного дому. Мені пощастило, що зі мною знаходилися люди, подекуди зовсім чужі і не знайомі, але котрі завжди подавали руку у важку хвилину. Були, звичайно ж, випадки, що і не зовсім допомагали, але в кінцевому результаті все йшло на мою користь. 

Якщо можна назвати це першою доброю справою, то я на своїй вулиці завжди бавилася і приглядала за сусідніми дітьми, адже я була старша, а їх батьки тим часом робили важливі справи, адже в селі дійсно багато роботи.

А взагалі моє волонтерство розпочалося три роки тому, після президентських виборів. У мене пішли знайомства з різними волонтерами за різними напрямками, і врешті я вирішила допомагати дітям із сімей, які втратити батьків на війні на сході. Почали з гуманітарної допомоги, потім перейшли до різних акцій — канцелярія, чобітки, спортивні костюми… 

Проте, спостерігаючи за всією допомогою, яка йшла і продовжує йти від інших волонтерів та організацій, вирішили з однодумцями перейти на інший рівень допомоги — просвітницький. За останній рік ми провели різні заходи, в яких італійці теж дуже активно долучилися, щоб зібрати кошти, які згодом були витрачені на потреби наших дітей. Це придбання авторських книг у патріотичному дусі, поїздка дітей загиблих з чотирьох прифронтових областей у Львів на Різдво, поїздка дітей з інтернатів Чернівецької області в театр імені Кобилянської в Чернівці, казкотерапія в онковідділеннях, до речі, і в гематологічному відділенні Кіровоградської обласної дитячої лікарні за участі казкаря Павла Чорного, та багато інших. 

Тим часом довелося ознайомитися з іншими проблемами багатьох українських сімей і дітей — хворими, багатодітними, знедоленими. На нинішньому етапі, думаю, що буде найкорисніше для усіх без винятку, проводити просвітницьку роботу з роз’ясненням прав і обов’язків наших громадян з різними соціальними програмами, передбачені українським законодавством.  

Я гадаю так: якщо є можливість, потрібно допомагати людям, але обов’язково перевірити інформацію — чи піде на користь допомога, яку просять, потребуючим. Якщо ми вже взялися комусь допомагати, то це має йти від серця, повинно бути корисним для власних інтересів. І не потрібно чекати, що саме та людина віддячить.

 

Вікторія Семененко